Дійсно, відповідно до задуму «Кримської атомної», в районі
покиненого будівництва Кримської АЕС (мис Щолкіно) передбачається не багато,
не мало — облаштування рекреаційної зони, де мирно співіснуватимуть і процвітатимуть
сучасне мистецтво, високі технології та прибутковий туризм. Невідомо, чи
дійсно саме таке облаштування в стилі південноукраїнського Гонконгу входить
у плани організаторів, чи це різновид довгограючої соціокультурної провокації
(скоріше за все — друге). Але, так чи інакше, «Чисту кімнату» витримано
в такій манері віртуального процвітання. У наймоднішому на сьогодні київському
нічному клубі, по сусідству з гучною вечіркою шанувальників екстремальних
видів спорту, виник цілком комфортний простір, котрий блимає вогниками
моніторів і відеоекранів, — щось на зразок «п’ятого виміру» в романі «Майстер
і Маргарита». Склад учасників проекту був звичним — набір імен, що незмінно
повторюється на всіх показах медіа- мистецтва. Центральним же елементом
був, безсумнівно, перформенс Василя Цаголова «Паралельний світ. Експеримент
1. Підгортання». Люди в білих антирадіаційних костюмах обробляли мотиками
грунт навколо капустяних качанів на влаштованій у залі грядці, сам митець
коментував подію, а на величезний екран транслювалося все те, що відбувається.
Власне, ця робота і підкреслювала задум митців — відтворити на один вечір
якусь арт-лабораторію, де потяг до техніки урівноважувався б глядацьким
інтересом. «Чиста кімната» дійсно виглядала як самодостатній експериментальний
цех, або, скоріше — що типово для такого роду проектів — як кімната для
ігор. Глядачеві, по суті, пропонувалися електрифіковані атракціони різної
міри звабливості. Дотепно виглядав «Справжній і сучасний» Михайла Шевченка
— живописне полотно, де пасторальний спокій намальованого парку порушують
голографічні фантоми. Проте рукотворні фантоми оточували й відвідувачів
виставки. Більшість робіт здавалася частиною однієї великої інсталяції,
де мигтіли, або сіпалися в нервовій паузі машини, фрагменти людських облич
і тіл — якесь безсюжетне, позбавлене автора і, самодостатнє щодо глядача,
кіно, розкидане безліччю екранів. На цьому тлі чорно-білі жіночі фотопортрети
з серії «У мене буде хлопчик», виконані Сергієм Братковим, виглядали несподівано
свіжо й оригінально. Навіть сам натяк на живе, нефантомне існування був
вельми незайвим у машинному царстві. З тієї ж причини можна виділити і
«Без назви» Дмитра Дульфана, бо до традиційного гнутого неону тут було
додано продумані композиції з каменів, мініатюрних фонтанчиків і карликових
дерев.
Лабораторія — місце, де можна створювати вакцину проти
смертельних хвороб, а можна — вбивчі віруси. Все залежить від того, що
хочеш дати людству. Мистецтво за своєю природою схоже на інфекцію, але
з протилежним знаком, — «заражаючи» собою, воно дає шанс на більш витончений
варіант реальності, в якому немає недобудованих «об’єктів», загиджених
пляжів і ненаситних гуманоїдів. Та культура, що народилася в «Чистій кімнаті»
під шум процесорів, схоже, приречена існувати в колбі замкнених проектів,
не виходячи за їх межі. Можливо, й цього не так уже мало.







