Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети
Євген Маланюк, український письменник, поет

«Світла людина»

9 днів без митрополита Володимира. Що чекає УПЦ МП
13 липня, 2014 - 09:31
Корпусенко Борис_Як брати
Фото Бориса Корпусенка "Як брати"

Сьогодні минає 9 днів як не стало предстоятеля Української православної церкви Московського патріархату, митрополита Київського і всієї України Володимира. Щодня до місця поховання Блаженнійшого (дзвіниця храму Різдва Богородиці в Києво-Печерській Лаврі) приходять сотні мирян та священнослужителів, а протягом 40 днів братія монастиря щодня служитиме панахиди біля могили новопреставленого Предстоятеля УПЦ (МП).

Нині ж в усіх храмах Української православної церкви будуть відслужені заупокійні богослужіння. В Успенському соборі  Києво-Печерської Лаври Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри очолить Божественну літургію, а після – відслужить панахиду на місці поховання новопреставленного Первосвятителя.

Призначені вже і вибори нового настоятеля Української православної церкви Московського патріархату. Вони відбудуться через місяць – 13 серпня. У цей день в Києві зберуться 70 єпископів на Собор.

Таке рішення було прийняте ще 7 липня на засіданні Священного Синоду Української православної церкви під головуванням Місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія.  За статутом Церкви, настоятеля повинні обрати пожиттєво.
Про постать митрополита Володимира та його роль у церковному житті України, виклики, що стоять перед УПЦ МП після його смерті та перспективи об’єднання православних церков в Україні – «День» запитував у експертів та політиків.

«ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ І КОНСТИТУЮВАННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ МОЖЕ ВІДБУТИСЯ В БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС»

Олександр САГАН, доктор філософських наук, професор Інституту філософії ім. Г.Сковороди:

 - Постать митрополита Володимира подається сьогодні лише в компліментарних тонах за принципом – про мертвих лише хороше, або нічого. Я не буду критикувати владику. Проте, маючи власний досвід спілкування і навіть вирішення із ним деяких питань, хочу сказати про неоднозначність його постаті для розвитку Церкви.

Будучи на високій управлінській посаді, владика, як дуже влучно відзначив Ю.Чорноморець, приймав принципові (і не дуже принципові) рішення лише тоді, коли не приймати їх уже не можна було. А багато що пускалося взагалі на самотік.  Це призводило до того, що Церква нині об’єднує одіозних москвофілів (на межі українофобства) і українських патріотів, які відверто, як це зробив митрополит Софроній, називають Путіна бандитом і закликають до оборони України. Причому ніхто ж не вимагав від митрополита розпочинати «боротьбу із Москвою», але  привести діяльність деяких єпископів і священиків у відповідність якщо не до чинного українського законодавства, то хоча б до тих моральних якостей, які вимагає Церква від єпископа чи священика, було цілком у його силах. Проте чомусь не у бажанні. Адже чи вартувало зусиль зупинити потік брехні із тих церковних ЗМІ, які плюндрували і досі плюндрують його Батьківщину, відмовляючи її в праві на самостійність? А т.зв. «політичне православ’я» було засуджене лише у 2007 р., коли воно вже «прийшло» прямо під його вікна (у прямому і переносному значенні). Задавнена проблема із політизацією православ’я  на час його засудження вже виконало свої стратегічні завдання (нівелювання завоювань Помаранчевої революції) і пустило глибокі корені на Сході та Півдні України, а згодом повернулося і особисто до митрополита і його оточення – В.Янукович вирішив використати православний чинник для свого переобрання у 2015 р. Що говорити, коли навіть у Лаврі при предстоятелі існували дві його прес-служби, які одні й ті ж події могли трактувати по-різному.

Можна багато говорити про те, що було зроблено за час предстоятельства Володимира – це і збільшення кількості парафій та єпархій, розширення «самостійності та незалежності» через зміни у Статуті тощо. Все це так. Проте чи отримали українці українську Церкву навіть у тих межах, які дозволяла Московська патріархія? Українську не за географією, не за структурою, а саме за внутрішнім наповненням? Чи довго ще у Почаївській лаврі роздаватимуть антиукраїнські «філіпки», а у Святогірській заборонятимуть говорити українською мовою? І таких питань багато. Відтак митрополит Володимир залишив по собі дуже неоднозначну адміністративну спадщину, але хорошу пам’ять особисто про себе, оскільки, і я приєднуюся до багатьох особистісних його характеристик, він був дійсно світлою людиною.

Сьогодні головний виклик, який постає перед УПЦ МП – зберегти цілісність Церкви. Принаймні таке завдання вбачають перед новим предстоятелем УПЦ МП більшість і церковних та світських оглядачів. Як на мене, цей виклик стояв би перед Церквою і її новим предстоятелем ще півроку тому. Проте нині, після «революції гідності», анексії Криму та у час військової агресії російських диверсантів у Донецькій та Луганській областях, запит суспільства та православних віруючих дещо інший – це проблема самоідентифікації і українізації Церкви не за формою, а за суттю. Суспільство очікує також більшого дистанціювання від московського центру та підтримки доцентрових рухів в середині православ’я в Україні. Інший виклик, який стоїть і перед новим предстоятелем, і перед Церквою в цілому, припинити ту «феодальну вольницю», яка розквітла при митрополитові Володимирі.  Відтак перспективи Церкви будуть залежати лише від самої Церкви.      

Стосовно об’єднання Церков і конституювання Помісної православної Церкви, то воно може відбутися в будь-який час – об’єднання Руської ПЦ та Російської ПЦ Закордонної дуже хороший приклад цьому. Для цього треба лише добра воля самих Церков (чорного, білого духовенства та мирян), а також допомога держави в убезпеченні/захисті ключових особистостей від можливого тиску/шантажу як внутрішніх, так і зовнішніх противників такого об’єднання. Адже ми повинні чітко розуміти, що об’єднане і патріотичне православ’я – вагомий чинник розбудови держави у країні, де більшість віруючих ідентифікують себе православними. Українська Помісна православна Церква має всі шанси стати однією із найбільших у світі, а відтак вплив Московського патріархату на процеси у Вселенському православ’ї може суттєво змінитися. Відтак стає зрозумілою як протидія такому об’єднанню, так і те, що розділеними народами, а там більше за віросповідним принципом, значне легше маніпулювати. Підтвердження цього – боротьба «православних армій», «православних республік» на Сході України проти української влади.   

«ВСЕРЕДИНІ УПЦ МП ВЖЕ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ТРЕБА РАХУВАТИСЯ З ЗАПИТАМИ УКРАЇНЦІВ»

Микола ШКРІБЛЯК, доцент кафедри релігієзнавства і теології філософсько-теологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича:

- Митрополит Володимир помер у складний для очолюваної ним церкви час. Його називають великим подвижником, молитвеником, постником та ідейним натхненником української незалежної церкви, але факт залишається фактом – він до кінця своїх днів залишався очільником однієї з найважливіших ланок Московського патріархату (патріархату, який, в свою чергу, є частиною державної машини Кремля). Навіть після того, коли кремлівсько-путінська кліка оголосила Україні війну, він не зробив жодного дієвого кроку, не дав жодного посилу своїй пастві, яка вже давно дозріла до виходу з московської духовної опіки. Утім, при цьому не слід забувати про те, що митрополит Володимир досить тривалий час був поза процесом і в силу фізичних обставин (хвороби) й тиску, якого він зазнавав із боку режиму Януковича, він уже на мало що впливав. Отже, перекладати всю вину на нього також не варто.

Нині у цей постамайдановий період, який ми переживаємо після революції гідності, а також військової агресії московської патріархії, перед УПЦ МП стоять ряд викликів – дуже швидко переглянути власну філософію, теологію, фізіологію і визначити лінію своєї поведінки на майбутнє. Не виключаю, що зовсім скоро станеться так, що «віз» може опинитися попереду «коней». Себто прості миряни швидше дозріють до інтеграційної ролі та активізації процесу об’єднання навколо єдиного українського патріарха, ніж їх московські попи та архієреї. Думаю, що УПЦ МП це дуже добре відчуває і всередині неї вже лунають голоси з вимогою рахуватися із запитами сучасних українців, які і на заході, і на сході вже давно довели, що ніякого мовного чи релігійного бар’єру між ними немає.

Це дуже добре розумів і митрополит Володимир. Утім після його смерті я не маю особливого оптимізму щодо активної ролі правлячого духовного проводу київської митрополії (УПЦ МП) в українському питанні. За моїми спостереженнями на місце митрополита Володимира претендують завуальовані українофоби, зокрема митрополит Онуфрій Березовський – виходець із Буковини, який навряд чи візьме курс на українізацію церкви, яку він очолює. Годі цього сподіватися і від Агатангела чи Антонія Бориспільського. У цілому, в УПЦ МП є дуже серйозне промосковське лобі, яке зараз не буде показувати своє справжнє обличчя, використовуючи добре відшліфовану, продуману риторику, але натомість там нічого не будуть робити і для того, щоб УПЦ МП перестала бути інструментом в руках кремлівської політики.
Що ж до серйозно послабленого там національно зорієнтованого українського крила, то тому ж Олександрові Драбинку навряд світить зайняти місце митрополита Володимира і зробити УПЦ МП справді українською.

«ЯКЩО НОВИЙ ГЛАВА УПЦ МП ПРОДОВЖИТЬ ПОЛІТИКУ МИТРОПОЛИТА ВОЛОДИМИРА – ОБ’ЄДНАННЮ ЦЕРКОВ БУТИ»

Леонід КРАВЧУК, перший Президент України:

 - Митрополита Володимира я оцінюю як людину, яка зуміла в непростій ситуації боротьби конфесій в Україні, проводити виважену і достойну політику церкви, дотримуючись законів українських, конфесійних вимог, церковних статутів і положень. Авторитет його особисто і УПЦ МП був досить високим. Правда, в останній час, коли на території України розпочалася воєнна агресії з боку Росії, імідж церкви почав знижуватися. Я сподіваюся, що новий митрополит йтиме дорогою Володимира Сабодана.

Якщо ж говорити про перспективу об’єднання православних церков, то воно повинно відбутися. Мабуть, це буде не так швидко, як би того хотілося, але сьогоднішня ситуація може цьому посприяти. Хоча, думаю, внутрішня боротьба УПЦ МП за пост предстоятеля не дасть можливості зосередити увагу на цьому важливому питанні. Тому все залежить від того, хто буде обраний. Якщо новий глава УПЦ МП проводитиме таку ж політику, як і Володимир Сабодан, ми рухатимемося в сторону об’єднання.

Юлія ЛУЧИК, «День»
Рубрика: