— Світлано Георгіївно, що ж спонукало жінок зібратися
і «податися в політику»?
— Просто, зібравши спершу небагатьох, потім більше і так
далі, ми вирішили, що ситуація справді катастрофічна й необхідно щось робити.
Гадаю, наші жінки дотримуються позиції Лесі Українки, яка казала, що хтось
лякається, хтось ховається, хтось стомлюється — і тоді треба тим, хто не
злякався й не стомився, брати на себе «багаж» інших. У кризовій ситуації
саме жінка особливо гостро відчуває небезпеку. Я говорила у своєму виступі
про небезпеку середньовіччя. Воно не загрожує нам — ми вже живемо в ньому,
і одна з ознак цього — те, що жінка стає товаром. Особисто моя думка —
я як педагог дуже страждаю від того, що мої випускники — випускники університету
— торгують на базарах. Вони стали «човниками», і вони ховають від мене
очі при зустрічі. Це трагедія. У сфері освіти, охорони здоров'я в нас працюють
переважно жінки. Вони все це бачать. А коли жінка відчуває загрозу суспільству
одночасно моральну, інтелектуальну, фізичну, вона справді діє рефлекторно.
Не буду багато говорити про менталітет української жінки — це зрозуміло.
Вона завжди ставала поруч із чоловіком, не йшла услід, а ставала поруч.
І в нинішньому хаосі, у цій чоловічій безпорадності (я маю на увазі чоловіків,
що керують державою), ми відчуваємо потребу в нашій участі. У переломний
момент жінка відчуває, що повинна допомогти мудрим, талановитим чоловікам,
сильним особистостям. Знаєте, є газети, де поруч з політичною аналітикою
вміщують рецепти, як готувати пиріжки чи капусняк. Я завжди дивуюся цій
Україні, яка цікавиться лише рецептом капусняку, хоча готувати його вміє
вже тисячу років. І я боюся «шароварництва», коли в еталон національної
гідності підноситься лише емблематика, хоча сама — українка «до самих кісток».
У нас немає істерії. У нас є почуття власної гідності, ображеної гідності,
яку треба захищати. Нам просто необхідно було зібратися.
— А чому саме Євген Марчук, саме ті ідеї, які він відстоює?
— Бо треба захищатися від неправедної сили. Ну на що схожа
вся ця агітація за «нині чинного»? І що це таке, коли студенти у трьох
різних містах ставлять Євгенові Марчуку одні й ті ж запитання з папірця
з однаковими двокрапками й тире?! Це значить, що було заздалегідь роздано
кліше. Це глибоко аморально, і як я можу потім сподіватися, що з цієї молоді
виростуть порядні громадяни?
Ідеї соціал-демократії, які сповідує цей кандидат, мають
глибоке коріння в Україні. На жаль, протягом сторіччя вони так і не були
реалізовані на нашій землі, бо завжди потрапляли лише на «прапори» різних
досить далеких від демократії сил, а впроваджувати їх у життя ніхто не
збирався. Нам імпонує гуманістична позиція соціал-демократів, погляди яких
поділяє Євген Кирилович, позиція, що ставить у центрі всього людину. Навіть
недоброзичливці знають Марчука як людину, що не кидається гаслами. Ми знаємо,
що він зможе забезпечити виконання тих ідей, які сповідує.
Крім того, є така річ, як харизма. Ця людина змушує відчувати
в собі особистість. Коли я була в тому селі, звідки він родом, я чула людей,
що знали його і малим, і вже дорослою людиною. Вони казали: «Золотого кореня
чоловік, хорошого роду». Де ми сьогодні говоримо, що ми «хорошого роду»?
І це людина, що зробила себе сама, і вона здатна повернути почуття гідності
людям, що працюватимуть поруч.
Біля Верховної Ради я бачила чергу людей до Марчука. Він
усім казав: «Я прийму Вас і до, і після дванадцятої години». Цього не можна
забути. Він вміє бути доступним, одночасно будучи високим, і «підіймати
планку», не скочуючись до хизування. Ліна Костенко сказала в одній зі своїх
промов: хто придумав, що наш народ стоїть на колінах? Я належу до іншої
нації — нещасної, але вона заслуговує на повагу й любов. З цим перегукуються
слова Марчука про наш «бідний, але такий милосердний народ». Нарешті, мені
особисто Марчук імпонує як людина, що добре знає всі проблеми моєї галузі
(Євген Марчук має першу освіту і досвід роботи вчителя-мовника. —Авт. ).
— Якщо ми вже згадали про досвід роботи Євгена Кириловича,
то хотілося б поставити Вам таке запитання: як Ви ставитеся до «кадебіста»
Марчука, до спроб дискредитувати його у зв'язку з колишньою приналежністю
до цієї служби?
— Якби я не була філологом, що знає історію та долю діячів
вітчизняної літератури, може, я й сумнівалася б у його щирості. Але ж мені
відомо про його роль у долі Ліни Костенко, Ірини Ратушної. Я знаю, з якою
повагою ставиться до Марчука дуже мною шанований політв'язень радянського
режиму Левко Лук'яненко, і знаю не лише з промов, а й з приватних бесід.
Я була дуже здивована, коли один мій давній знайомий, теж колишній дисидент,
а нині — депутат Верховної Ради, член однієї з партій правого крила, почав
агітувати проти Марчука. Коли я була ще студенткою Львівського університету,
ми з цією людиною якось стояли між університетським корпусом та будівлею
львівського КДБ (мені тоді саме давали рекомендацію в комуністичну партію,
куди я, на щастя, так і не вступила), і мій знайомий здивував мене фразою:
«Світлано, йди у партію, там теж мають бути порядні люди, що мислять як
українці — як і в цьому будинку (КДБ. — Авт. )». Я поважаю цю людину
й не хотіла б називати прізвищ, але обов'язково нагадаю їй цей випадок
при зустрічі.
Для нас Марчук — це перш за все людина освічена й розважлива,
сильна особистість, здатна прийняти необхідне рішення й втілити його у
життя. Саме така людина потрібна нині всім нам.






