Вiдроджений з небуття

А собор підносив у синє літнє небо золоті бані, гудів над Дніпром дзвонами, починав серед нас своє нове життя — через 887 років після першого освячення. Оформлення його інтер’єру ще не завершено, хоча центральний неф, вівтар та підкупольний простір сяють золотом царських воріт (барочно-вишуканих), переливами смальти мозаїк, які начебто щойно вийшли з-під рук візантійських майстрів ХII століття, веселкою фарб. Оздоблення ж бокових нефів святих Катерини та Варвари має бути завершено до кінця року. Загалом трохи бентежить різностильність розписів та їхня невідповідність мозаїкам. Бо якщо центральна частина храму виконана переважно у «староруському» чи квазівізантійському стилі, то приділ св. Катерини розписується в класичному західному. Втім, до подібної еклектики нас давно привчив Володимирський собор.

Відбудова (буквально на рівному місці) та освячення Михайлівського собору могли б набути значно більшого громадського резонансу, стати більш радісною й урочистою подією, якби не дві обставини. Перша обставина — це сумний принизливий факт розколу єдиної православної церкви України на три ворогуючі між собою церкви. Ворожнеча сягає того рівня, коли велика для однієї церкви радість сприймається православними двох інших церков як горе, неприємність! Я знаю лише одного архієрея іншої церкви, який щиро й весело радів, вперше почувши голос дзвонів Михайлівської церкви. Це був покійний патріарх УАПЦ Димитрій.

Друга обставина, яка затьмарює свято відбудови храму, більш суттєва й об’єктивна — це наші економічні обставини, зубожіння значної частини населення. У повітрі постійно «висить» запитання: чи має право влада витрачати значні кошти на будь-що, прямо не пов’язане з підвищенням матеріального стану людей? З одного боку, тут важко заперечувати. Але є також інша історична правда, яка в Новому Завіті сформульована відомими всім словами: «Не хлібом єдиним живе людина»! Доказом справедливості цих слів було свято на Трьохсвятительській, яке зібрало тисячі людей і не тільки киян. Один із моїх випадкових співрозмовників, вже немолодий й очевидно глибоко віруючий пан, сказав: «Нічого більш гарного, ніж цей храм і його відновлення, не може бути. Тепер можна й помирати». А інший додав: «Я готовий жити на сухарях, аби тільки подібні події траплялися у країні частіше!»