Авторитетними представниками всіх православних юрисдикцій України був підписаний «Меморандум про єдину українську помісну церкву». Головною частиною цього документа є такі п'ять пунктів:
1. Усі православні церкви Рівненської області визнають і моляться за цілісну і єдину державу – Україна.
2. Усі православні церкви Рівненської області виступають за створення єдиної Української Помісної Православної Церкви.
3. Усі православні церкви Рівненської області засуджують дії Росії як агресора, а також інших держав, які прагнуть до захоплення території України і які зазіхають на цілісність і державний суверенітет України.
4. Усі православні церкви Рівненської області засуджують розпалювання міжрелігійної ворожнечі та захоплення православних храмів однієї конфесії іншою.
5. Усі православні церкви Рівненської області не забороняють релігійне волевиявлення жителів Рівненщини у питанні про конфесійну приналежність згідно з законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Від УПЦ-МП Меморандум підписали митрополит Анатолій і митрополит Варфоломій; від УПЦ-КП – архієпископ Іларіон; від УАПЦ – митрополит Макарій; від УГКЦ – єпископ Йосафат; а також голова Рівненської ОДА Сергій Рибачок і його заступник Олександр Савчук.
Меморандум, зокрема, зобов’язує створення робочої групи, в яку б входили всі сторони, що підписали цей документ, для з'ясування спірних питань і з метою створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Коментуючи Меморандум, митрополит Варфоломій, зокрема, зауважив, що багато важливих ініціатив в історії Церкви приходили знизу. Справді, що стосується створення помісних церков у дев'ятнадцятому і двадцятому сторіччях, то більшість із них спочатку проголосили свою автономію, не отримавши на те благословення «Матері»- Церкви. Описуючи цей історичний процес, митрополит Іларіон (Алфеєв) у своїй недавній лекції у Свято-Володимирській Семінарії повідомив наступні факти: «Російська Церква стала de facto автокефальною 1448 р., коли митрополит Московський був обраний без згоди патріарха Константинопольського (який у той час перебував у союзі з Римом). Проте Східні Патріархи визнали її автокефалію лише 1589-1593 рр. Затримка між проголошенням автокефалії та її визнанням Константинопольським патріархатом тривала від двадцяти до сімдесяти років. Так, Елладська Церква проголосила автокефалію 1833 р., але не була визнана як така Константинополем аж до 1850 року. Церква Сербії відновила автокефалію 1832 р., але була визнана лише 1879 року. Церква Румунії декларувала автокефалію 1865 р., а була визнана 1885-го. Церква Болгарії проголосила її 1872 р., а отримала «Томос» від Константинопольського Патріархату лише 1945 року. Албанська Церква проголосила її 1922 р., а була визнана 1937 року». Слід зауважити, що шлях до єдності помісної Церкви для багатьох країн був сповнений труднощів, воєн і страждань, але шлях цей вони все ж пройшли, виконуючи слова Христа: «Та будуть усі єдино, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони та будуть у Нас єдино, – та увірує світ, що Ти послав Мене» (Євангеліє від Іоанна 17: 21). Слова ці, які Христос обернув найперше до апостолів, є підставою церковної єдності на всіх рівнях: парафіяльному, помісному, вселенському.
Для Української Помісної Православної Церкви такою точкою відліку буде Рівненський собор 13 листопада 2014 року. До цих зборів авторитетні представники різних християнських конфесій в Україні підписували взаємні угоди, що, як правило, передбачають кооперацію в соціальній сфері. Окрім цього, на різних конференція та інших прилюдних зборах, а також у пресі та засобах масової інформації, не говорячи вже про приватні бесіди, віруючі України постійно висловлюють свої надії на об'єднання українських церков. Відмінною рисою Рівненського меморандуму є те, що вперше в новітній історії України авторитетні церковні лідери однієї області України прямо висловлюються про церковну єдність, висловлюючи також бажання більшості віруючих і ніяк при цьому не обмежуючи бажання (потенційно) протестуючої меншості. Легко передбачати, що протести та погрози на адресу тих, що підписали Меморандум, просипляться уже найближчим часом: на єпископів УПЦ-МП будуть усіляко політично тиснути з Москви, у пресі з'являться спроби дискредитувати їхні мотиви, підозрюючи їх у владолюбстві та користолюбстві, а церковні законники «розстрілюватимуть» Меморандум із автоматів «церковних канонів» — доречно і недоречно, які під руку попадуть, для виправдання церковної ворожнечі. Автори Меморандуму чудово усвідомлювали, що внаслідок їхніх дій можуть бути таємні або відкриті репресії, можливе звільнення «на відпочинок», а у гіршому разі – навіть погрози фізичної розправи. Усвідомлювали, та все ж підписали, керовані свідомістю, що церковної єдності та миру в Україні бажає сам Христос, а разом із Христом і наш багатостраждальний народ. У словах Меморандуму є якась дивовижна, не характерна для нашого часу простота і ясність: єдність помісної церкви в Україні це – за Богом, а всіляка ворожнеча, ненависть до ближнього, насильство та злоба це – не за Богом. І все. Більше ніяких «вторинних» бажань немає. Немає бажання переділу єпархій. Навпаки, є пряма заборона на всякі «загарбницькі» дії щодо парафій. Немає пристрасного шельмування одних («розкольників») за рахунок самовозвеличення інших («церкви в законі», так би мовити). Усе називається своїми іменами: агресія Росії засуджується абсолютно недвозначно, без лицемірного відходу від теми у сферу «розумної праці» та чернечої дисципліни.
Для того, щоб Меморандум приніс плоди церковної єдності, бажано розіслати копію цього документа общинам усіх православних і греко-католицьких парафій України, включаючи Крим і Донбас. Необхідно також почати інтенсивніше і свідоміше всецерковне обговорення процесу створення єдиної помісної церкви в Україні, не чекаючи сигналів і «благословень» зверху, від предстоятелів і державних властей. Процес цей повинен іти одночасно в різних напрямках: на всіх церковних богослужіннях слід увести єктенію про «повернення і зміцнення єдності всіх православних церков України»; з парафіянами потрібно проводити бесіди про те, що церковна єдність є однією із центральних євангельських істин, а також закріплена в Символі Віри; необхідно створити товариство поборників церковної єдності, метою якого було б створення сприятливих умов для підписання аналогічних меморандумів і в інших єпархіях. При цьому засоби досягнення єдності повинні також суворо відповідати євангельській заповіді про любов до ближнього, як і сама мета єдності. Підкреслю, що процес має бути спочатку вирішений помісно, внутрішньо: було б великою помилкою звертатися до предстоятелів інших помісних церков на цьому етапі. Як відомо, подібні звернення робилися до цих пір неодноразово і без належних результатів. Так, наприклад, на симпозіумі в Торонто у травні 2014 року, представники всіх православних церков української традиції публічно звернулися до Константинопольського Патріархату з благанням про об'єднання церков в Україні, але відповіді на це наше прохання від патріарха Варфоломія не надійшло. На жаль, Константинополь у даній ситуації дуже побоюється гніву Москви. Як показує досвід Греції, Сербії, Румунії, Албанії, Болгарії та інших країн, відповідь часто доводиться чекати десятиріччями. Не дивлячись на довготривале чекання, позитивна відповідь все ж прийшла, оскільки вона була відповіддю церковного керівництва на бажання до єдності православного народу. Є вагомі підстави вважати, що подібний демократичний церковний досвід стане успішним і в Україні.
Передбачається, що навесні 2016 року в Константинополі повинен відбутися всеправославний собор. У разі, якщо питання про створення єдиної Помісної Української Православної Церкви не буде вирішене до собору, необхідно докласти всіх зусиль для того, щоб питання було поставлене на соборне обговорення. Якщо ж очікуваною більшістю віруючих возз’єднання відбудеться, то, у випадку приєднання до загального тіла помісної церкви і греко-католиків, об’єднана таким чином Українська Православна Церква стане за чисельністю парафій найбільшою помісною церквою у світі.
