Cила м’якого знака

...Можна і треба говорити про контекст, в якому розвивалися наскрізні ідеї Бібліотеки «Дня». «Сила м’якого знака» побачила світ 2011 року. Агресивне прагнення Кремля «по-рейдерськи» захопити наше минуле, нівелювати українську ідентичність, розчинивши її у так званій спільній історії тоді хоч і було помітне, але далеко не всім очевидне. Наша книжка випереджала час, робила знаки застереження для сучасників. І «Сила м’якого знака», як і наступні книжки   — «Повернення в Царгород», «Корона...», «Ave...», — стала духовним «бронежилетом» в умовах розв’язаної Кремлем проти України гібридної війни. Дуже важливим   — поряд із бронежилетами бойовими. За сім років, що минули з часу виходу цієї книжки, можна було вже, умовно кажучи, закінчити школу. На жаль, державою втрачений час для перенавчання суспільства. Але потрібно наздоганяти.

«Сила м’якого знака» від часу виходу вже багато разів перевидавалась й законно визнана класикою української історичної публіцистики. Вагу (в інтелектуальному значенні слова) цьому 800-сторінковому фоліанту додає й те, що в книжці простежено, науково точно й докладно, два вектори розвитку двох держав — європейський вектор Русі-України та візантійсько-монгольсько-євразійський Московії — Російської імперії — «Союзу нерушимого» — сучасної Російської Федерації. Це дуже важливо розуміти, і це справді доказово викладено у цьому виданні. Наші «північні опоненти» оцінили це.

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у передмові до «Сили м’якого знака», передмові, яка, по суті, дає ключ до пізнання нашої Русі, зокрема пише: «Чому Росія досі крізь зуби визнає існування незалежної Української держави та самодостатньої української нації? Усе просто. Визнання за Україною її тисячолітньої історії підриває імперський інстинкт Росії». Ба більше, підкреслює пані Лариса, «попри віддаленість у часі княжої доби вона дає ключ до розуміння трагедій, які спіткали нашу землю у ХХ столітті. Адже природа тих катаклізмів        — проста й водночас дуже жорстока: українську націю намагалися винищити в тому числі як доказ значно більш раннього великого злочину — вкраденої історії».

Все це — засадничі, базові речі, й час, що минув від 2011 року, лише підтвердив слушність цієї думки.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Як сталося так, що Київ — «мать городов русских» — став столицею України?» Дитяче, здавалося б, запитання. Але в ньому озвучена суть грандіозної підміни понять, масштабної історичної фальсифікації, що має кількасотрічну історію.

Насправді Київ — «мать городов русЬких». Саме так звучить відома фраза з «Повісті врем’яних літ» Нестора-літописця. От вам і сила м’якого знака! Незважаючи на бажання позбавити один народ його історії, а інший цією ж історією наділити, м’який знак уцілів і пробився через тисячоліття. Руська правда повертається.

Чому Росія досі крізь зуби визнає існування незалежної Української держави та самодостатньої української нації? Усе просто. Визнання за Україною її тисячолітньої історії підриває імперський інстинкт Росії.

ІХ століття було періодом, коли виникали великі державні утворення, зокрема Німеччина та Франція. Можна зрозуміти бажання Росії стати на котурни — в один ряд із ними. Після 90-х ця країна активно нарощувала м’язи, а коли «вертикаль» була вже створена і всі матеріальні ресурси узурповано, верхівці здалося, що настав час «наростити» трохи історії. Тепер їм не страшно влізати на територію України та Білорусі, адже вони вже добре попрацювали тут економічно. Але сама історія протестує проти цієї експансії. На заваді приєднання Росії до переліку найдревніших європейських держав стоять «деталі». То чом би не забрати в українців кілька століть їхньої історії? Усе одно вони нею не користуються... Росія хоче прихопити трохи нашої історії ще й тому, що вона «погано лежить». Так само, як УПА свого часу була армією без держави, так і українська історія сьогодні — без держави, позбавлена механізмів державного захисту.

Попри віддаленість у часі княжої доби, вона дає ключ до розуміння трагедій, що спіткали нашу землю в ХХ столітті. Адже природа тих катаклізмів — проста й водночас дуже жорстока: українську націю намагалися винищити в тому числі як доказ значно більш раннього великого злочину — вкраденої історії.

Уважне «прочитання процесів», що відбувалися та відбуваються на пострадянському просторі, переконує мене в тому, що боротьба точиться не лише за ресурси. Насамперед — за місце в історії. Нафта-газ — це, звісно, важливо, але ідентичність приховує в собі значно більший енергетичний ресурс.

Саме історія є найпотужнішим джерелом української ідентичності. Тому режими, що на різних етапах в той чи інший спосіб здійснювали окупацію України, вважали небезпечними та небажаними для себе ті історичні періоди, які давали силу українству. Чому за новітніх часів табуйованими стали теми «українського буржуазного націоналізму» та УПА? Бо і в першому, і в другому випадках це були очевидні прояви того національного характеру, який абсолютно не узгоджувався з образом радянської людини. Водночас, далекі князі були «безпечною історією», і на основі сформованих ще за часів Російської імперії міфів начебто прив’язували «братні народи» до спільної колиски. Але вже тоді при більш детальному та прискіпливому вивченні питання ставало очевидним: історія України та Росії — це дві Різні історії. І так само, як різні родини з відомого роману Льва Толстого, Україна та Росія — нещасливі кожна по-своєму. Прагнення за будь-яку ціну подолати цю Інакшість великою мірою спровокувало українські трагедії: розподіл Росії з Польщею Гетьманщини, підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, знищення Гетьманщини та Січі, Валуєвський циркуляр про заборону української мови і криваві події ХХ століття.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Свого часу Джеймс Мейс сказав: «Україна досі переживає біблійні трагедії». Згодом, пригадавши ці слова, я довго міркувала над ними. Що саме Джеймс мав на увазі? На жаль, сьогодні ми про це його вже не запитаємо... Але припускаю, що йшлося про трагедію Каїна та Авеля, драму ціннісного розколу. Цю трагедію Україна переживає вже протягом майже тисячі років. Ще від часів Андрія Боголюбського. З погляду українців, він вчинив тяжчий гріх — спалив «батьківську хату» (місто Київ) та виніс із неї одну з головних святинь — Владімірську (а в оригіналі — Вишгородську) ікону. А для Росії Боголюбський — герой та канонізований святий. Уже на цьому етапі — грандіозний ціннісний розкол між «братами».

Чи реально його подолати? Перефразовуючи класика, перш ніж знайти нову спільну платформу, нам потрібно роз’єднатися.

Тепер, коли минули століття, українці мають право нарешті націоналізувати свою давно відчужену історію. Повернення до правди вирішальним чином вплине на співіснування двох народів. І кращого рецепту, аніж максимально віддалитися на безпечну відстань, відчути себе повноцінними організмами з усіма належними їм функціями, особисто я не бачу. Складна робота. Але інакше віктимна близькість до України й надалі спокушатиме Росію. Думаю, заклик Миколи Хвильового «Геть від Москви!»* — саме звідси. Він був продиктований тривогою Хвильового щодо тієї надмірної, аж до неприродності, близькості з Московією. Близькості, яка була і є постійним джерелом небезпеки. Так буває, коли омела витягує з дерева всі життєві соки.

Пропагандистське «братерство» — це своєрідний оптичний обман, жертвою якого став, зокрема, Володимир Винниченко, котрий вважав, що українцям армія не потрібна, бо росіяни, мовляв, наші брати... Україні дорого довелося заплатити за це... Але історичні уроки не вивчені. Тому сьогодні знову багато хто вірить у те, що Україні без Росії — ніяк і нікуди. І не лише сусіди навівають нам ці рожеві сни. Вина за суспільну оману лежить і на багатьох сучасних політиках — «дядьках отечества чужого».

Мислячі росіяни також розуміють природу так званого «братерства». «І досі в колі російських лібералів існує надія та переконання, що Україна повинна вирватися з нашої тіні, з нашої кишені, з нашого тяжіння, — наголосила під час нещодавньої зустрічі з Літньою школою журналістики та редакцією «Дня» авторитетний російський науковець Лілія Шевцова. — Майбутнє України — це, звичайно, членство в Європі».

Нехай навіть коло людей, що мислять такими категоріями, в Росії доволі обмежене, але вони є. І вони розуміють, що повернення України до Європи — це єдиний шанс на порятунок не лише для нас, а й для них. Саме це я мала на увазі, коли ще 2003-го року в передмові до книги з компромісною назвою «Дві Русі» писала: «Чим Україна може допомогти Росії?» Можу припустити, що це питання багато кому здалося аж надто зухвалим. Але як тоді, так і нині я вважаю, що Україна може допомогти Росії. Насамперед, розвитком справжньої демократії, поверненням до ідентичності, а значить до Європи. Це чи не єдиний шанс подолати імперські комплекси Росії, які спрямовують енергію цієї величезної держави в хибне русло. Тільки позбувшись старих міфів та лжеконструкцій на зразок «Третьего Рима» чи «Русского мира», Росія нарешті візьметься за свою домашню роботу, якої накопичилося чимало. Можливо, тоді її еліти всерйоз замисляться над тим, щоб, як дивно це б не звучало, піти шляхом Сполучених Штатів Америки та замість квазіфедеративного устрою з «вертикальною» основою побудувати «горизонтальну» федерацію. Іноді кажуть, що Росія боїться справжніх реформ, бо щоразу вони, мовляв, завершувалися розпадом то Російської імперії, то Радянського Союзу. Мені здається, що відкладання реформ — більш небезпечне. Реальна федерація, в якій Казань, Грозний і Махачкала будуть на правах штатів у США або країн-членів ЄС, заспокоїло би бунтівні регіони та дало б новий поштовх для розвитку всієї Росії. Скептики скажуть: химера. На сьогодні так. Але шанс — є. Ми не можемо заборонити Росії конструювати її історичні міфи, але, бажаючи їй добра, бачимо інший шлях.

Та навіть за умови усвідомлення взаємних вигод розлучення з імперією для Росії — річ болісна. Чим жити? Хоча напівсерйозно-напівжартома можна сказати: у час, коли весь світ захоплюється теорією та практикою омолодження, хіба не привабливою є перспектива стати на 400 років молодшою?..

Для більшості росіян така дрібниця, як прийменник «в» замість «на» відносно України — досі бар’єр. Багато хто до його подолання просто не готовий. Що вже говорити про інші, більш сутнісні речі? Але Європа також пройшла цей шлях. Вона позбавлялася деструктивних міфів. Європейські народи вчилися бути політкоректними одне до одного. Навіть якщо віками ворогувати та воювали. Славнозвісна європейська толерантність — не даність, це — грандіозна робота, що тривала століттями. До такої роботи потрібно нарешті приступитися й нам. Розпочати можна з малого.

Наприклад, російським журналістам і публічним діячам, говорячи про Ігоря Сікорського, варто шукати більш чесні формули, аніж завчене «русский инженер» і «американский изобретатель». Бо де в цій конструкції місце Києва та України? Політкоректна людина, що шукає порозуміння, додала б до цього принаймні «вихідець із України».

Але є, звісно, і більш серйозні речі.

З телеекранів «Русского мира» та його асистентів в Україні можна почути, що «русский князь Ярослав Мудрый был выдающимся государственным деятелем», або «русский князь Владимир крестил нашу землю», або «русский князь Владимир Мономах был талантливым писателем». Фактично маючи на увазі під «русский» «российский», ЗМІ тим самим заперечують тисячолітню та питомо українську державотворчу традицію, вводять в масову свідомість сучасних українців далеко не безневинну думку про те, що ми, мовляв, народ у своїй історії переважно бездержавний і до створення держави мало здатний. І це вже відчутно впливає на сьогодення й робить нашу націю «вічно ембріонною» (з листа В. Стуса), із накинутим комплексом «молодшого брата». Тим часом Ярослав і Володимир Мономах — це наші державники, що оберігали найбільшу на той час у Європі державну потугу — Русь Київську.

Те ж саме можна сказати і про спадщину духовну. «Памятник русской арихитектуры Софиевский собор в Киеве», «гениальное творение русской литературы «Слово о полку Игореве» (так писав навіть такий авторитет, як академік Д. Ліхачов), «первый митрополит из русских, работавший и живший в Киеве в ХІ веке — Илларион» тощо. Таким прикладам немає кінця. Тим часом духовна культура Давньої Русі-України є дивовижною — у ній стільки гармонії, людяності, безмежжя простору, краси й сенсу світобудови... На прикладі Святої Софії про це багато років блискуче писав та говорив незабутній Сергій Борисович Кримський. Тому це спадщина — наша. І говорити про неї потрібно не з міркувань підвищеної амбітності, а тому, що вона дійсно нам потрібна. Сьогодні й зараз. Бо культура Давньої Русі допомагала людям, які віддалені від нас часовою відстанню у 8-10 століть, виживати у винятково важких, нелюдських умовах — тому що вона розглядала кожну людину не тільки як замкнену, ізольовану особистість, а бачила, що всі ми стоїмо перед обличчям (перед судом) Господа, історії та нащадків. До цього ставилися дуже серйозно. Володимир Мономах мав духовну силу навіть пробачити князя Олега, вбивцю Мономахова сина,        — задля збереження єдності Руської землі... З іншого боку, «мертві сраму не імуть» (слова князя Святослава) — це не гучне гасло, а закон життя: якщо треба загинути зі славою, бо іншого виходу немає, то слід чинити так.

Якщо ми не можемо засвоїти власної історії, то вчитимемо її в чужій інтерпретації.

Повернення до справжньої історії може бути оздоровлюючим для Росії. А для України — складним. Нашому суспільству доведеться взяти на себе осмислену відповідальність за державу з тисячолітньою історією, за історичну спадщину, що бере початок від Київської Русі. Доведеться покінчити з підсвідомим садомазохізмом: ніби Росія успадкувала всі типи державності, а Україна — всі види Руїни. Покинути одвічну звичку скаржитися та виправдовуватися. Та для початку нам слід усвідомити: це Київська Русь приєднувала до себе окраїнні північні, «Заліські» князівства, ті самі, які потім склали ядро Московії. А не навпаки. Важливо поставити перед самими собою питання: чому й досі Україна, що є безпосередньою спадкоємицею метрополії, поводиться як колонія?

Саме тому «День» стверджує, що стати українцем — означає зусилля. Це зусилля повернути собі втрачену пам’ять, зрозуміти, хто ти є, якого ти народу, звідкіля, і що за тобою стоїть, зрозуміти, яка твоя мова, усвідомити свою ідентичність і зрештою відповісти собі на запитання: хочеш ти до неї повертатися чи ні? Велике минуле зобов’язує до великих вчинків у сьогоденні. Згадаємо слова Лесі Українки: «...своїм життям до себе дорівнятись!» Далеко не всі на це здатні. Але ті, хто зважується, прискорюють наше об’єднання з Європою.

Нам належить піднятися до рівня власної історії, що означає впровадити історичну справедливість в життя людей та повернути їм людську гідність. Спадкоємці великої історії не мають права бути жалюгідними, занедбаними та жалібно шкребтися в європейські двері. Зрештою, велика історія вимагає іншої політики та інших політиків, інших правил гри та інших характерів, іншого рівня освіти — такого, який, так би мовити, пасує під розмір історичний.

Потреба осягнути той величезний історичний простір, оволодіти масштабним історичним капіталом якраз і дозволяє прогнозувати прихід на політичну авансцену інших людських характерів. Поява таких лідерів, безумовно, потребує копіткої духовної роботи і з боку народу. Бодай у прочитанні своєї Книги.

Академік Вернадський сказав, що драма Росії — це драма непрочитаних книг. Ця думка справедлива і для наших сучасників-українців. Тому — Українці, читайте! Найперше, щоб бути готовим до складного життя в глобальному світі. Хоча саме зараз, переконана, світ наближається до розуміння, що порятунок — у поверненні до свого коріння. Не плавильний котел — а гармонія національних культур. Нещодавно Європа спостерігала, як Чорногорія відновила нащадка свого колишнього короля у правах громадянства. Це ніяк не відобразиться на демократичному устрої країни, але таке повернення, безумовно, додасть їй стійкості перед вітрами сучасного світу та суто балканськими проблемами. Це надзвичайно важливий для Чорногорії крок, адже таким чином вона показала, що не варто ототожнювати її із Сербією. Хоча мови цих двох народів — дуже близькі. Хоч як це парадоксально, щоб врятувати мультикультурність, потрібно підживлювати національне коріння. Ніхто, звісно, не скасовує процесів глобалізації, але потреби зберігати пропорції світу — також.

У віддаленій від Європи частині земної кулі японці постійно намагаються зрозуміти, від чого псується японський характер. Вони чесно аналізують та роблять відповідні висновки. А як щодо українського характеру? Протягом століть він також псувався: під час трагічних подій ХХ сторіччя немало українців служили темним справам знищення власного народу. Часто люди не ідентифікували себе з Україною — просто заради виживання. Недостойні риси заохочувалися імперією, а достойні — каралися. Українофобію було возведено в культ. За неї давали чини й медальки. Але на кожному історичному повороті знаходилися совісні й чесні, що ставали на захист потоптаної гідності. Такі, як Олена Теліга.

Одну частину народу — винищували, іншу      — купували. Як наслідок, він втратив відчуття єдності й відповідальності за національну долю. По цій лінії, а не по берегах Дніпра, проходить розкол: між тими, хто прийняв власну історію — і тими, хто знаходиться на далеких підступах.

Українські претензії на спадок Київської Русі — не маніловщина. Докопатися до істини, зрозуміти, що ж насправді відбувалося на цьому просторі, нас спонукало чимало людей, що залишилися в історії. У «Дні» ми немало писали про відомого на початку 1930-х років британського журналіста-міжнародника Ланселота Лоутона*, засновника та головного редактора видання «Сучасна Росiя та її вiдносини з сусiдами» (пiзнiше «Схiдна Європа та сучасна Росiя»). Він стверджував, що без незалежної та автономної України європейський економічний прогрес та світовий мир — неможливі і що «головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська».* А 29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї під час публiчних слухань, присвячених ситуації в Україні, саме Ланселот Лоутон виступив iз історичною (принаймні для українців!) доповiддю «Українське питання», в якій суть та причини винищення України пропонував шукати, у тому числі, у часах Київської Русі. «...У давні часи, починаючи від ІХ століття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки москвини, цілком інший народ, присвоїли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а собі — українці. Вони мали повне право це зробити: нація має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинули, і в ужиток увійшла нова назва, яка існувала побіч старої принаймні після ХІІ століття. Таким чином, претензії Москви до спадку й родоводу України були ефективно відкинуті...** Це «стирання з лиця землі» проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах; завжди й незмінно вважалося, що якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй. Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кількасот років тому, — це може здатися неймовірним, хоча вже в наші новітні часи ми маємо багатющий досвід репресивної сили автократичних режимів. Отже, українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується він землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни Азії або Африки».

***

Україна так довго була відірвана від свого природного дому й позбавлена зв’язку з іменем Київської Русі, що для більшості європейців залишалася terra incognita. А незнання породжувало нечутливість. Трагізм української історії полягає, зокрема, і в тому, що Європа впродовж століть «не бачила» на карті України, не знала про нашу вкрадену історію.

Тут доречно буде згадати класичний вірш Олександра Олеся, що був написаний 22 серпня 1931 року. Він мав усі підстави сказати:

Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі,

Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі

Робила на пана і в ранах орала,

Коли ворушились і скелі німі,

Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива

Зібравши для ката, сама умирала

І з голоду навіть згубила слова,

Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала.

Але сила м’якого знака постійно пробивалася, і Руська Правда жила в генному коді, а європейськість постійно давала про себе знати. Лише один яскравий приклад: перебуваючи у в’язниці (!), наш великий поет Василь Стус здійснив неперевершений переклад знаменитого вірша Ред’ярда Кіплінга (1895 р.) «Якщо...». Цей вірш, згідно з опитуванням Бі-Бі-Сі від 1995 року, британці назвали своїм улюбленим. А Стусів переклад, зроблений у мороці тюремної камери, визнаний в Англії (поряд з перекладом Маршака російською — але у того були «дещо сприятливіші» умови) найдосконалішим відтворенням поезії Кіплінга іноземною мовою. Проте хто про це знає, окрім фахівців?.. Але хіба не про нас написані ці рядки:

Коли ти бережеш залізний спокій

всупір загальній паніці й клятьбі,

коли наперекір хулі жорстокій

між невірів ти віриш сам собі.

Коли ти вмієш ждати без утоми,

обмовлений, не станеш брехуном,

ошуканий, не піддаєшся злому

і власним не хизуєшся добром.

Коли тебе не порабують мрії,

в кормигу дум твій дух себе не дасть,

коли ти знаєш, що за лицедії —

облуда щастя й машкара нещасть.

Коли ти годен правди пильнувати,

з якої вже зискують махлярі,

розбитий витвір знову доробляти,

хоча начиння геть уже старі.

Коли ти можеш всі свої надбання

поставити на кін, аби за мить

проциндрити без жалю й дорікання —

адже тебе поразка не страшить.

Коли змертвілі нерви, думи, тіло

ти можеш знову кидати у бій,

коли триматися немає сили

і тільки воля владно каже: стій!

Коли в юрбі шляхетності не губиш,

а бувши з королями — простоти,

коли ні враг, ні друг, котрого любиш,

нічим тобі не можуть дорікти.

Коли ти знаєш ціну щохвилини,

коли від неї геть усе береш,

тоді я певен: ти єси людина

і землю всю своєю назовеш.

Усе вказує на те, що Європа сьогодні потребує нового осмислення себе і нових сил. А Україна так відстала від неї, що може опинитися попереду. Більше того. Якби Україна правильно розпорядилася своєю «секретною зброєю» — ідентичністю, ми могли б допомогти не лише собі та Росії, а й Європі. Саме звідси, як мені здається, переконання Ланселота Лоутона (хочеться через майже 80 років висловити йому глибоку вдячність) в тому, що Україна — найважливіша країна для майбутнього Європи.

Наші «поклади ідентичності» — як законсервована артезіанська свердловина. Пригадуєте рядки Ліни Костенко: «життя зникає, як ріка Почайна»? Сьогодні про цю ріку, в якій (а не в Дніпрі) хрестили киян, мало хто знає та згадує. Почайна давно пішла під землю. Унаслідок сотень років гноблення український характер так само «пішов під землю», приховався. Ця таємна ріка тільки час від часу нагадує про себе. У найкритичніші моменти вона пробиває ґрунт, сигналізуючи про те, що народ живий. І що історія українського народу насправді зовсім не така, якою її описала спершу Російська імперія, а згодом Радянський Союз. Коли ця потаємна ріка характерів пробилася у 2004 році, то Європа не могла відірвати очей від помаранчевої революції. Бо в тому аристократичному вияві протесту та боротьбі за свободу вона... впізнала молоду себе (за висловом О. Пахльовської).

І хоча впродовж наступних років усе склалося не так, як нам хотілося, але ані нам, ані Європі не треба поспішати розчаровуватися. «Світло в кінці тунелю», поза сумнівом, проглядає. І це не зустрічний потяг. Так, Росія ще не готова дозволити собі демократію, і знову манить її золотоверхий Київ... Але українське суспільство — і це дуже важливо — поступово дозріває, щоб прийняти історичну правду України-Русі в повному обсязі.

Багато видатних українських постатей — істориків, письменників, громадських діячів           — передавали цю свічку пам’яті з покоління в покоління. У книжці, яку ми пропонуємо нашим читачам, є статті незабутніх Сергія Кримського («Ефект високого неба»), Ярослава Дашкевича («Як Москва собі присвоїла історію Київської Русі»), які, на жаль, уже пішли від нас. Тут ми згадуємо й Михайла Брайчевського. Їхній вклад у зміцнення історичної пам’яті важко переоцінити. Наша вдячність — усім талановитим ученим, авторам «Дня», які невтомно працювали заради національної гідності та повернення Руської правди. Історія Київської держави для сьогоднішньої України — це «паспорт» в Цивілізацію.

Щиро — Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)

12 серпня 2011 року

Київ