Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

ЕКСТРАКТ 200

Лариса ІВШИНА: слово до читачів
13 грудня, 2018 - 18:42
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

«Можна сказати, що цій книжці немає кінця. Книжка протяжна в часі. Уже тоді, коли видання було готове до тиражування, в «Дні» з’явилося ще декілька статей, які особисто мені дуже запам’яталися», — сказав постійний автор «Дня», доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко під час минулорічної презентації «Екстракту 150» у Львові на Форумі видавців. І справді, відгуки, які ми отримували, представляючи книжку в різних аудиторіях країни, листи наших читачів показали, що «Екстракт» «Дня» затребуваний суспільством. Видання сконцентрувало знакові думки українських розумних людей. Тому ідея продовження «Екстракту» виникла природно — і в редакції, й у наших авторів та читачів.


...І все-таки ми працюємо над новими книгами. «День» не полишає надії на виконання суспільством позавчорашньої роботи. Ми переконані, що продовжувати розмову необхідно. Саме тому ви тримаєте в руках третій та четвертий томи «Екстракту». Цього разу — «+200».

Виданий минулого року «Екстракт 150» став новим виміром нашої книжкової діяльності. Якщо попередні видання Бібліотеки «Дня» «Україна Incognita» зосереджувалися на ключових історичних вузлах — «Дві Русі», «Українці — поляки: брати, вороги, сусіди», «День» і вічність Джеймса Мейса», «Ваші мертві вибрали мене...», — то новий двотомник з’явився, насамперед, як необхідність прояснити не менш складну, суперечливу та заплутану новітню українську історію. І показати, як газета її застосовує.

«Екстракт» виявився не лише вдалою назвою, а й точним образом — смислом. Знання, що закладені в книгах (за умови їх «розчинення») в суспільному середовищі (насамперед — молодому) здатні спричинити благотворну дію. Особливо зважаючи на те, що наш інформаційний простір не переобтяжений інтелектом.

Тому відразу після представлення на Львівському книжковому форумі («Продукт «лабораторії» європейського мислення», «День» №166, 18 вересня 2009 року) «Екстракт 150» обговорювали у Волинському національному університеті («Бути висококласними чи другорядними — залежить від нас», «День» №184, 14 жовтня 2009 року), потім — Вінниця, Житомир, Харків, Чернівці, Острог, Сімферополь...

Чотири томи «Екстракту» — це продукт-реакція на стан суспільства, певний супровід інтелектуального читача. Ми намагаємося поширити мікросвіт, створений нашими яскравими авторами, їхніми поглядами та цінностями, на все суспільство. Принаймні на ту його частину, яка готова слухати, чути і співпрацювати. Останнє — особливо важливе. Я часто повторюю в студентських аудиторіях: ми не говоримо про національну ідею. Точніше, ми не просто говоримо... Ми її практикуємо.

І ще — попереду європейської повинна йти внутрішньо українська інтеграція. Приємно, що цей підхід бачать і підтримують наші автори і партнери.

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»: «В газеті «День»... зовсім інакше осмислили й трансформували ідею діяльності газети як такої. Виявилося, що газета може бути чимось значно більшим, аніж просто газетою. Бо це і народна трибуна, і пересувний народний університет (якщо згадувати художників-передвижників). Ці десанти по університетах — дуже важлива місія, яка змушує мене вдатися до метафори. Є «острівці» інтелекту, думки, культури, які часом не знають одне одного. Газета «День» своєю діяльністю об’єднує їх у «архіпелаг». І надзавдання для газети — створити материк. Дуже важливо, аби ці острівці почувалися як одне ціле. Цього нам дуже бракує — відчуття себе як самодостатньої цілісності».

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», науковий співробітник Iнституту літератури ім. Т. Г. Шевченка: «Побудова історичної пам’яті — це не просто подача сумної інформації, це побудова певної етики стосунків з існуючим знанням». (Із виступів на представленні «Екстракту» у Львові на книжковому форумі-2009).

Дуже цікавою є реакція на «Екстракт» і студентів, що стажувалися у Літній школі журналістики «Дня»-2010. Ми навіть розпочали з їхніх думок 4-й том цьогорічного видання.

Чому це так важливо?

Після великого політичного розчарування та несправджених надій суспільство виглядає енергетично слабким. Уже ніби так багато втрачено. Але я переконана, що втрачено не все. Навпаки. Тепер час остаточної ясності.

Українська ситуація непроста. Проблеми накопичувалися — деякі століттями, — і в результаті маємо незавершену національно-визвольну боротьбу. Інші — десятиліттями, як наслідок — зірваний на самому початку антикомуністичний процес. І вже в останні роки втрачений (на цьому етапі) унікальний шанс демократичних реформ і приєднання до євроатлантичної спільноти.

У 1999 році, який я вважаю другим «Берестечком», не вдалося подолати прірву одним стрибком, хоча шанс був. Поки більшість чухала потилицю, роздумуючи, яке зло менше, світ не стояв на місці. Розвивалося конкурентне середовище. До того ж «заговорили» незагоєні рани ХХ століття, активно розколупувані колишнім центром. Ширяться інформаційні «бацили», продукують потворні, здавалося б, уже забуті явища. З одного боку кордону посилюється неоімперіалізм з «демократичним» обличчям на експорт для Заходу і з набором інструментів неосталінізму для близьких сусідів. Не просто сталінізму. Православного. З великими грішми.

Я часто згадую фільм «Холодне літо 53-го». Як на мене, ця талановита російська стрічка є чи не найкращим поясненням того, як і чому на пострадянському просторі все сталося саме так.

Певним чином ми досі живемо у парадигмі ХХ з’їзду неіснуючої партії. Саме того, на якому Хрущов виступив із розвінчанням культу особи, але який не призвів до знищення метастаз , що проникли в суспільний організм.

Зараз вже немає проблем з інформацією про те, що Голодомор 1932—1933 років був геноцидом. І заперечення цього неспростовного факту є не стільки політичним, скільки моральним вибором... Як сказав один мудрий чоловік, не чекайте розуміння від того, хто отримує гроші,щоб не розуміти.

Більшість проблем країни здебільшого співпадає з картою геноциду. Коли кажуть, що його не було, я відповідаю: пам’ятник Сталіну у Запоріжжі — це і є підтвердження: геноцид був. І тільки постгеноцидне суспільство могло це дозволити.

Українство після ХХ століття я вважаю феноменом, що потребує глибокого вивчення. Це справді диво в майже біблійному сенсі цього слова: під час Першої світової війни — Україна театр військових дій — «Марсове поле Європи», потім більшовицька збройна інтервенція, кровопролитна громадянська, жорстокі репресії. Страхітливий терор голодом 1932—1933-го. Друга Світова війна — Україна повністю окупована і воює на двох фронтах. Безмежний героїзм. Мільйони жертв. Голод 1946—1947-х... Війна Радянського Союзу проти Української Повстанської Армії. Репресії проти духовенства й інтелігенції, тієї, що вціліла, і тієї, що «наросла», як писав Микола Вінграновський, від «наших худеньких матерів».

І в стані такого, здавалося б, безнадійного каліцтва народ спромігся здобути незалежність. Хіба це не привід для гордості? Мені дуже сподобалося , коли під час одного з телеефірів учасник міжнародного кінофестивалю в Києві вишуканий Отар Іоселіані якось так дуже твердо і ясно сказав: послухайте, українці, ви ж великий народ, ви ж країна Довженка, Савченка, Параджанова, Іллєнка... То повідомте ж про себе світу!.. І далі каже: я, грузин, приїхав, щоб сказати вам про це. Прозвучало — як холодний душ. Він правильно додав: і якщо ви це зробите щиро і від душі, то весь світ це оцінить... Дуже важливо об’єднуватися з розумними, де б, в яких краях вони не жили. Бо україноцентризм не означає «центропупізм». А тим, хто каже, що незалежність звалилася просто так, як «дарунок долі», я раджу прочитати скромну книжечку гіганта духу — Євгена Грицяка — лідера Норильського повстання у ГУЛАГу, або мемуари правозахисника генерала Петра Григоренка, що рятував честь українців, обстоюючи, зокрема право кримських татар повернутися на рідну землю після насильницької депортації. Але здійснити мою пораду не так легко. Парадокс: в часи інформаційного перевиробництва саме ціннісна література в країні опинилася в ситуації «самвидаву».

До нас у Літню школу журналістики «Дня» щороку приходять талановиті й активні студенти з різних університетів і навіть старшокласники. Як тест називаю їм прізвище генерала Григоренка — вони його не знають. Перевірено — це не випадковість. І рецидиви сталінізму сьогодні — це і наслідок відсутності цілеспрямованої і послідовної політики на зразок «денацифікації» у повоєнній Німеччині, це наслідок дегуманізації шкільної і вищої освіти.

Хто ж нам виховає Громадян? Невідзняті фільми, невидані книги. Зрештою нереалізована історична правда. Так, вона вже вимовлена і подекуди навіть почута в країні й світовою спільнотою, але не реалізована.

Шкода, що останні, сприятливі для глибокої роботи роки, відзначалися декларативним, та, сказати б, декоративним застосуванням історії. І це так само небезпечно, як і її замовчування. Історію треба використовувати не для безкінечного говоріння, а як основу (базові розрахунки) для програми розвитку держави, для моделювання майбутнього.

Через особливості формування в Україні з різним темпом прогріваються і дозрівають гуманітарні та світоглядні поля. На жаль, проукраїнські владні еліти не спромоглися дати раду такій складній країні. Не спромоглися настільки, що в ЗМІ з подачі відомого літератора розпочалася дискусія з питання (яке в принципі не дискутується!) — чи не «відпустити» території, які просунутим людям видаються ніби безнадійно втраченими для державотворення і європейської перспективи... Схоже на рекомендацію лікувати головний біль за допомогою гільйотини. Або як у Езопа — лисиця хотіла та не змогла дістати виноград, тоді вона оголосила, що виноград зелений...

У передмові до книги «Українці — поляки...» я писала: «Якщо «Україна — не Росія» — то чому вона не там, де Польща?» Чому у 20-ті роки минулого століття відбулося чудо на Віслі, але не сталося чуда на Дніпрі? Чому поляки вистояли перед спокусами комунізму зі Сходу й об’єдналися навколо ідеї єдиної Польщі, навколо Пілсудського... А українці ні? Чому після жертв і руйнувань Другої світової, після трагедій Катині, після десятиліть радянського тоталітаризму їхній президент (теж колишній комсомолець) привів свою країну в Євросоюз і НАТО, а українські керманичі — ні?

Звісно, у них були єдина мова, церква, шляхта... Але, але, але... Запам’яталися слова Ліни Костенко: усе було в польській історії. Не було руїни духу. І пояснення колишнього посла Польщі в Україні Єжи Бара: «Просто ви були ближче до епіцентру ураження».

...До 2000 року людство випробувало всі проекти покращення майбутнього, — говорив на круглому столі «Дня» відомий український філософ, на жаль, вже покійний, Сергій Борисович Кримський. І всі проекти виявилися з дефектами! І зразу стало ясно, що єдиною цінністю є наскрізні цінності історії.

Які вони в українців?

Традиція вільної індивідуальності: «Україна, мабуть, єдина країна, яка витримала натиск Степу. ...Тут можна проводити деякі аналогії з піонерами американських прерій: там теж могли вижити тільки вільні люди».

Лицарська традиція — поняття честі й братерства.

«Архетип софійності. Справа не тільки в Лаврі, — говорив Сергій Борисович. — Київ один зі світових центрів православ’я. Але справа в самому розумінні духовності. Скажімо, на київських церквах, особливо старих, є репіди. Знаєте, що це таке? Це світло, добуте в темряві печер праведниками і екстраговане наверх».

З таким розумінням духовності пов’язана у простому народі повага до вченості, до знань. Мова не тільки про те, що Тарас Бульба говорив: «І я Горація читав в оригіналі».

В Україні був культ ученості, культ духовності, культ софійності.

Сергій Борисович, наш мудрий наставник, дуже журився, що сьогодні в нашій країні Інтелект не пошанований... І часто казав: «Кожне суспільство повинно приховувати своїх дурнів. Нам час засвоїти цю науку».

Стає дедалі більш очевидним, що головна битва на пострадянському просторі точиться не тільки за ринки, нафту, газ, а й за місце в Історії. І щоб «перемогти поразку» — не провалитися в «цивілізаційний» люк, не бути «розкуроченим» на «запчастини», — треба повернути суспільству культ Розуму.

І не просто розуму (бо розумні люди були і в сатрапів), а — за визначенням Сергія Кримського — «Розуму Духовного».

Тому — всі в Школу! А великі Вчителі в Україні є.

Дякую читачам, авторам, друзям «Дня» за співпрацю.

Щиро — Лариса ІВШИНА

12 серпня 2010 р.

Алушта

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments