Лариса Iвшина: Повернення в Царгород

Шлях до нашого Храму

Будь-які історичні аналогії ніколи не бувають абсолютно точними. Бо — інший контекст, інші обставини, інша свідомість людей. І все ж паралелі з минулим є не лише повчальними, а й часто конче потрібними, тому що допомагають зазирнути за «горизонт» історії.

Зв’язок, навіть вкоріненість Княжої Русі-України у візантійсько-царгородській православній та культурній традиції — найкраща ілюстрація цієї думки. Наше християнство, засади нашої духовності — по суті, саме звідти (залишимо поки в стороні «візантійство» як політичне явище, успадковане Московією). Книга «Повернення в Царгород», видана 2015 року в серії «Бібліотека газети «День» — саме про це. І про те, що коли на київських пагорбах у ХІ—ХІІ століттях міцніла правдиво християнська держава Володимира Святого, Ярослава Мудрого та Мономаха — Москва була «сельцом невеличким», оточеним хащами та болотами. То звідки й від кого поширювалося світло християнської віри? І хто має безумовне історичне право на Томос? Останнім часом небезпечним для глобальної політики (не лише для Національної безпеки України) стало явне агресивне прагнення Росії привласнити, рейдерськи захопити не лише чужу історію, чужу територію, а й у цілком імперський спосіб «розв’язати» питання православ’я, віри та конфесійних відносин, розширюючи простір «русского мира». А втім, чому ж останнім часом? Якраз книга «Повернення в Царгород» дуже переконливо доводить, що хто хотів і прагнув, той ще кілька років тому, до (або відразу після) початку російсько-української війни, був застережений щодо того, на що здатна путінська Росія. Ми попередили суспільство цією книгою — а як було сприйнято і враховано це попередження, то вже інша розмова.

Головний редактор «Дня» Лариса Івшина у передмові до книги підкреслює, що «впродовж століть — і за часів імперської Росії, і в добу Радянського Союзу, і, визнаємо це, уже в незалежній Україні — здійснювалася негативна селекція в нашому суспільстві... В результаті ми маємо справу з певним, не сьогодні спотвореним форматом історичного мислення». Цінність «Повернення в Царгород» якраз в тому й полягає, що ця книга «лікує» мовою фактів, образів, розповідей про вражаючі події нашої історії оцю спотвореність, незмірно розширює цей провінційний формат і нагадує нам, спадкоємцями якої держави, якої культури та духовності ми є. Це і є той шлях до Храму...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Повернення в Царгород»

Дозвольте запитати, шановний читачу — які перші думки, емоції виникли, коли ви взяли до рук книжку під назвою «Повернення в Царгород»?

Поставила це запитання колегам, почула у відповідь різноманітні розповіді про казкову красу і велич, про золото куполів, звичайно, про Роксолану і походи козаків... Найбільше сподобалось: «Царгород — це мій особистий простір незнання». Гадаю, ця чесна відповідь стосується більшості українців.

Не можу сказати, коли і чому в мене з’явилося тверде переконання, що ми повинні спробувати заповнити цей «простір», створити книжку. Назва була у мене вже давно: «Повернення в Царгород». Для цього ніби й не було якихось особливих підстав, окрім хіба тієї, що у Володимирі-Волинському, неподалік від якого я народилася, свого часу з’явився на світ найвидатніший орієнталіст України Агатангел Кримський...

Отже, Константинополь-Царгород-Стамбул здавна не давав спокою відомим російським діячам імперського калібру. Однак, коли до історії та спадщини Візантії (як і Київської Русі) звертається Росія, то це перетворюється на безуспішне прагнення віднайти те, чого немає. Для України ж це — найкращий шлях пізнати себе.

Федір Достоєвський писав у «Щоденнику письменника» за 1877 рік: «Константинополь рано ли, поздно ли, должен быть наш». Це був такий «геополітичний погляд» «великого гуманіста» і знавця «загадкової російської душі». Це і є та «достоєвщина», про яку й на Заході ще в той час, схоже, знали, але належної оцінки дати не захотіли або не змогли. Помітно, що й сьогодні, в різних замаскованих виглядах, ця ідея «витає» у кремлівських владних коридорах.

Україна ж повинна мати свій план дій. Адже війна йде — не лише за території, а насамперед, за Наше місце в Історії.

Ми матимемо гідне України майбутнє лише в тому разі, якщо серйозно займатимемось «проектуванням» нашого національного, духовного та інтелектуального простору, «реставрацією» потрібних нам сьогодні історичних смислів та створенням нових. Саме це й стало підставою для появи як цієї книжки, так і попередніх, в нашій серії «Бібліотека газети «День».

Пригадується гірка думка всесвітньо відомого візантиніста Ігоря Шевченка (1922—2009) із його праці «Україна між Сходом і Заходом». Він вважав, що нам було нав’язано «Бермудський трикутник» замкненого простору, де ми спілкувалися зі світом через посередників. І сьогодні здебільшого розглядають Україну переважно в перспективі Сходу і Заходу, але важливо бачити її також в контексті Півночі і Півдня. А головне — нам потрібен новий «набір висоти». Образно кажучи, коли Росія «падатиме», ми маємо опинитися поза зоною досяжності «уламків»...

Україна як самостояння — це виклик для Росії. А ще — національне надзавдання для нас. В Росії сьогодні абсолютно не готові до того, що Україна вибудовуватиме свою стратегію у світовій політиці, виносячи їхню думку за дужки. Ми маємо вибороти суб’єктність, що серед іншого означає потребу висловлювати своє власне, незалежне ні від кого, бачення світу.

Переконана, що саме освоєння теми спадщини Візантії,  необхідне нам для модернізації національного характеру.

Нас інколи тривожить те, що  Україну не розуміють.  Ніби ми надто складні для світу.  І цьому є пояснення, адже наше формування відбувалося під впливом симбіозу культур, поєднання дуже багатьох факторів. Однак — ми ніколи не забували власного єства. Ця, здавалося б, слабкість може стати нашою силою. Все це дає Україні особливу індивідуальність. Росія нав’язує нам гібридну війну. Ми ж, окрім хорошої армії, повинні протиставити їй нову інтелектуальну стратегію, синергію Західного світу і Сходу, яка органічно й глибоко вкорінена в нас самих.

Власне, для того, щоб реалізувати ці стратегії, ми задумували та створювали наші книги. В «Україні Incognita» — «першій ластівці» «Бібліотеки «Дня» — ми «наводили оптику» на важливі для майбутнього, але з певних причин,  інтелектуально  «занедбані» питання української історії, які за радянської доби справді були політично небезпечними. Ті питання, які зробили вивчення правдивої української історії актом громадянської мужності. Причому, для нас було принципово важливим, що діапазон епох й часів був надзвичайно широкий: у перших же розділах йшлося про Геродотову Скіфію, про римський слід на півдні України, про прадавнє місто Тіра, розташоване на наших теренах. Ніякої провінційності! Україна органічно включена у всесвітній історичний процес. Ми прагнули показати, що перехід до княжої доби не можна правильно зрозуміти без усвідомлення грандіозного явища Софії Київської; про це — стаття «Ефект високого неба» Сергія Борисовича Кримського, яка вже стала класичною. Ми хотіли встановити тривкий, міцний «рамковий стандарт» для вивчення того, що є життєво важливим для українців. Розуміли при цьому, що потрібно не тільки й не стільки відтворити документи, а й відродити культурну атмосферу доби.

Багато людей (і в Україні таких досі не так уже й мало) і зараз сприймають Росію як законну спадкоємицю Візантії, а отже, її православ’я, її імперськості. На мою думку, реальні вчинки людей, їх конкретні справи — це і є доказ, хто чий спадкоємець. Це стосується і України, і Росії. Що таке російська політична та державна практика в минулому й зараз? Це — сплав гірших зразків «візантійщини» і впливу Золотої Орди, яка видавала «ярлик» на князювання московським правителям. Як безліч разів доводила історія, щоб протистояти цьому — нам, українцям, необхідно взяти з історії кращі зразки свободи думки, боротьби за волю, державного будівництва, духовного подвижництва. Так, як це робили Ярослав Мудрий, батько його Володимир Великий — Хреститель Русі та внук його Володимир Мономах, беручи все краще у Візантії. Власне, про це — «Повернення в Царгород».

Пізніше побачила світ книжка «Дві Русі» — видання з компромісною, як зараз цілком зрозуміло, назвою («Русь Київська» та «Русь Московська»). Для мене, проте, необхідною й новою була тоді сама постановка питання: що ми можемо в Україні зробити для реальної демократизації Росії, керуючись — це принципово — не «комплексом жертви», а почуттям співвідповідальності з вільним світом за долю Росії?

Слід розуміти, що агресивна політика Москви, і зараз, і в далекому минулому вкорінена у глибоко прихованому й неусвідомленому комплексі васальної залежності — залежності від нашої істинної, Київської Русі, від неперекрученої імперськими підтасовуваннями історії. Хіба не про це свідчить трагікомічний проект спорудження в Москві пам’ятника Володимиру Великому, нашому київському князеві? Я оцінюю це із сумною іронією: колись вони змагались за звання «Третього Риму», пролили ріки крові, зіпсували задля цього мегатонни паперу, а зараз прагнуть, по суті, стати «другим Києвом»... А все від того, що немає сміливості поставити запитання: хто ж вони такі?

Саме тут — коріння великодержавного експансіонізму Росії. Вони точно знають, де захована «голка Кощея» — на печерських пагорбах. Бо ж вкрадена, чужа історія не відтворилась, не «проросла» в Росії. Щоб заповнити пустоту — кояться  нові злочини.  Кояться і задля того, щоб закамуфлювати злочини минулі.

Вже давно не є сенсацією думка про те, що Україна — не Росія. Але тепер нам важливо зрозуміти самим, а також пояснити світові, що Росія — це не Русь. Жодної іншої Русі, окрім Київської, ніколи не було. Про це — наша відома книжка «Сила м’якого знака» (2011), що витримала вже шість перевидань.

Водночас, допомагати усьому живому, що є в російському суспільстві, — залишається й нині нашим спільним обов’язком. Ми, в певному сенсі слова, відповідальні за Росію, за володимиро-суздальські й московські землі, які колись колонізували наші предки. А згодом українці насичували своїми ідеями утворення, яке зрештою стало Московською імперією...

Можливо, цей образ здаватиметься певним парадоксом, але Україна воістину є «Британією слов’янського світу». Київська Русь  об’єднала численні слов’янські племена і була, без перебільшення, наймогутнішою державою свого часу. До речі, засновник Москви Юрій Долгорукий був сином Володимира Мономаха і Гіти — дочки останнього, до приходу норманів, англійського короля! І що показово: британська Велика Хартія Вольностей 1215 року, якою ця країна справедливо пишається, як мінімум, на півтора століття молодша (не старша, а молодша!) за знамениту «Руську Правду» Ярослава Мудрого та його синів. У свою чергу «Руська Правда» є немислимою без глибокого знання Кодексу Юстиніана та розумного його застосування. 

...До речі, відомий поет Йосип Бродський, побувавши у Стамбулі 1985 року, написав: «пришедшее на Русь християнство бросило позади не только тоги и статуи, но и выработанный при Юстиниане Свод Гражданских Законов». У них — так. У нас — ні. Ось вам і «спадщина Візантії» — річ далеко не абстрактна в нашій історії!

Але чи вміло ми нею користуємось? 

...Перебуваючи в Острозькій академії,  з якою у «Дня» давні стосунки, я чула про Кирила Лукаріса, який у давні часи був там викладачем грецької і латини...  Але несподіваною гранню ця постать відкрилася для мене вже коли ми працювали над «Поверненням в Царгород». Викладач із Острога — виявляється, потім став константинопольським патріархом!

Відсутність таких колосальних фактів у загальнонаціональному обігу — має відчутний зовнішньополітичний вимір. Пам’ятаю, якось на прийомі до мене підійшов посол однієї із західних країн і щиро зізнався: «Прочитавши у «Дні» про Острозьку академію, я вирішив відвідати цей заклад. Найбільше мене здивувало те, що, виявляється, ще за часів Відродження в Острозі була греко-слов’яно-латинська академія»!..

А мене здивувало «здивування» досвідченого дипломата. І як тут не згадати мудрого британця Ланселота Лоутона, який 1935 року проголосив перед авторитетним зібранням представників громадськості в приміщенні Палати громад парламенту Великобританії доповідь «Україна — найбільша проблема Європи». Зокрема, він сказав, що «українська проблема — це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії; і стосується вона землі, яка, хоч і зовсім не так віддалена, та майже так само невідома нам, як свого часу були невідомі екзотичні країни». Лоутон розумів, що історія України була вкрадена — забрали навіть ім’я! Його реальний висновок був: «колотнеча» в Європі не закінчиться, поки Україна не повернеться до рідного дому, в лоно своєї цивілізації.

Ми бачимо, що Острог — це лише один із вузлів історичної пам’яті, який дає відповідний сигнал про українську спадщину іноземцям і водночас доводить самим українцям необхідність глибокого вивчення своїх, на перший погляд, «непишних» містечок, в яких містяться справжні скарби.

Гадаю, частина наших співгромадян щиро скаже: «Можливо, історія Візантії і справді є захопливою, але ж це так далеко від нас — і в часі, і в просторі. Який стосунок це все має до сьогоднішньої України?»

Давайте разом поставимо перед собою академічне запитання: чому загинув класичний Західний Рим Августа і Цицерона, проте вистояв, піднісся і проіснував тисячу років Рим Східний — Візантія? І який у цьому факті криється насущний урок для нас, яке важливе послання? Великі римські історики — Публій Корнелій Тацит, Гай Светоній Транквілл дають у своїх творах відповідь на це справді злободенне запитання. Великий Рим загинув через те, що гору взяв гедонізм, життя винятково заради споживання й насолод, і це в умовах масової рабської праці. Існування колосальної світової імперії поступово просто втратило сенс, і це, як іржа, проїло весь суспільний механізм. А для Візантії, яка постала на руїнах старого Риму, рятівну роль відіграло прийняття християнства — релігії, що містила в собі ідею «перезаснування» держави та соціуму на принципово інших засадах. Цю надважливу історичну місію виконав Константин Великий-володар, який заснував і християнізував Східну Римську імперію. Цікаво, що спочатку Константин просто зрівняв у правах раніше гнане християнство та усі інші (язичницькі) вірування Риму. І цього виявилося достатньо: за 15-20 років християнство вже стало офіційною, домінуючою релігією нової держави — Візантії. І саме Константин Великий став не лише першим імператором цієї держави, а й фундатором Вічного міста на Босфорі (не меншою мірою вічного, ніж Рим або Київ) — Константинополя-Царгорода-Стамбула. Про вплив цього міста на життя наших далеких — і не дуже — пращурів, а також про зворотний вплив наших предків на Візантію та її спадкоємицю — Османську імперію — і розповідається у цій книжці.

Однак проблема не тільки у рівні знань про Візантію. Річ у тім, що нас здавна привчали задовольнятись, м’яко кажучи, дуже скромним інтелектуальним «меню». Я часто думаю про те, що ми, українці, занадто довго жили у накинутому нам образі пасивного об’єкта історії. «Сила м’якого знака» — то була спроба звільнитись від цього фальшивого образу. За допомогою ж книжки «Повернення в Царгород» ми виступаємо в ролі архітекторів духовного простору. Це заточена зброя проти найбільшого суспільного зла в Україні, яке я умовно називаю «курячим інтелектом». Йдеться про нав’язане нам обивательське світосприйняття, яке не дає бачити далі власного носа, про «вивих» нашого національного характеру. «Курячому інтелекту» ми повинні протиставити мислення — «за горизонт», втрачене відчуття інтелектуальної експансії. Вітчизняні вчені сьогодні і в минулому накопичили величезний науковий матеріал. Але Україна не може просто сидіти на скарбах «фактажу». Ми повинні дбати про те, щоб добре ним розпорядитися. Йдеться про створення адекватного ситуації суспільного дискурсу. Це — завдання публічних інтелектуалів і журналістів.

Нинішня ситуація пояснюється не лише незнанням або невіглаством впливових осіб, а й наявною тут злою політичною волею. Називаймо речі своїми іменами. Впродовж століть — і за часів імперської Росії, і в добу Радянського Союзу, і, визнаємо це, уже в незалежній Україні — здійснювалась негативна селекція в нашому суспільстві. Обмежувалось, переслідувалось, нищилось усе, що несло в собі живу, волелюбну українську ідею. З іншого боку, свідомо заохочувалось обмежене малоросійство, вузькість погляду на світ. В результаті ми маємо справу з певним, не сьогодні спотвореним форматом історичного мислення.

Власне, нині існує два принципово різні підходи до розуміння українцями свого минулого — про це нагадав нещодавно мій друг у Facebook Володимир Ткачук. Згідно з першим — державність на нашій території з’являється приблизно наприкінці Х століття й триває 700 років до Переяславської Ради. Потім маємо 350 років колоніального періоду, й нині — період постколоніальний. Згідно з другим підходом, державність в Україні починається... після Переяславської Ради. Перший підхід робить Україну абсолютно зрозумілою для світу. Без цих 700 років Україна не може бути повноцінною європейською країною. Навіть славна Козаччина та багата постколоніальна спадщина не дає нам всього набору «ключів». На другий підхід завжди робили ставку наші вороги, які прагнули «розчинити» історію України. З огляду на це я не втомлююся повторювати, що нині триває боротьба не лише за нафту, газ і території, а й за Наше місце в Історії.

Ми насправді є спадкоємцями тисячолітньої цивілізації і культури Давньої Русі, Київської Русі-України. Більше того, наше історичне коріння сягає ще далі в глибину тисячоліть. Адже недарма ще у V столітті до н. е. Геродот писав про державу сколотів, слов’ян, наших предків, близьких північних сусідів скіфів. Що це значить для нас? Перед нами — «нитка Аріадни», і варто наполегливо йти за нею, її слідами, часто майже непомітними. Тоді й побачимо, що буквально в кожній добі можна відшукати свідчення причетності України до історії великих давніх цивілізацій. І Східного Риму (Візантії), і класичного Західного Риму, уславленої держави цезарів. Це ж факт, що на моїй рідній волинській землі знайдено давньоримські монети, яким дві тисячі років...

...Наш Державний Герб-тризуб князя Володимира Хрестителя — це цілком достовірний атрибут його княжої влади, викарбуваний на Володимирових монетах. І ось, зверніть увагу: в Росії, називаючи нас «братнім народом», люто ненавидять наш Герб — державний знак Володимира, якого вони начебто так «шанують».  Це такі речі, котрі, як на мене, багато що пояснюють. За часів СРСР за вживання тризуба як «буржуазно-націоналістичного символу» завжди жорстоко карали, могли позбавити волі, а то й життя; зараз на сході України підтримувані Кремлем терористи катують або вбивають людей за той самий наш прадавній знак. Це до питання про спадкоємність. Реальну і фальшиву.

Досвід контактів Давньої Русі-України з Візантією суперечливий, неоднозначний і багатогранний. Його вивчення дасть роботу ще багатьом поколінням небайдужих людей. Зараз хотілося б тільки сказати, що ми були уважними, старанними учнями, такими, які дуже швидко піднеслися на один рівень з колишніми вчителями. Київська Русь зберігала й розвивала все краще, справді гуманістичне, що було у візантійській культурі. Якщо уважно прочитати «Повчання» Володимира Мономаха, то стає очевидним, що цей знаменитий князь був добре знайомий із літературою Візантії — як духовною, зокрема знав життя святих, так і суто світською. Натомість пізніші ідеологи «Третього Риму» відкинули гуманістичний зміст попередньої культури, вихолостили його. На місце гуманізму стало зверхнє почуття власної обраності, винятковості, православно-шовіністичне месіанство Москви. Нам же варто, тверезо розуміючи це все, замислитись: великі київські князі, їхні родичі, які побудували храми Святої Софії в Києві, Новгороді, Полоцьку (із залученням візантійських зодчих) — що саме вони увічнили у камені? Яку ідею хотіли донести до нас, — софійності світу, створеного Богом, його безмежності, як про це писав Сергій Борисович Кримський? Відповідей безліч, простір для думки величезний...

І ще один суттєвий момент. Про це я хотіла сказати окремо. Читач, звичайно, помітить, що велику увагу ми приділили історії Османської імперії — політичної, юридичної, певною мірою, навіть світоглядної наступниці Східної Римської імперії — Візантії. Цій темі присвячено увесь об’ємний другий розділ і частина третього розділу. І ми вважаємо, що це правильно, справедливо і логічно. Адже Візантія не була геть знищена або спалена після падіння Константинополя 29 травня 1453 року, коли це велике християнське місто перетворилося на мусульманський Стамбул. Спадщина Візантії зазнала з постанням імперії Османів — світової потуги ХV—XVII століть — дуже цікавих трансформацій. Справді, дещо було закреслене та в насильницький спосіб припинене  завойовниками. Але дуже багато збереглося і продовжило своє життя, хай і в нових формах. Про все це дізнається читач нашої книжки.

Багато хто з українців, мені здається, не повною мірою уявляють собі, як складались наші відносини з величезною державою, столицею якої був Стамбул. І яку вагу мала, яку роль відігравала ця імперія, зокрема, і в історії України. Ми хотіли розповісти і про це. Чи всім відомо, якими інтенсивними та тісними були зв’язки гетьманів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка із султанськими урядами? Чи всім відомі деталі апокрифічної розмови козацьких ватажків, Максима Кривоноса та Івана Богуна, які вирішували: з ким укласти союз? Кривоніс відстоював той погляд, що треба присягати Москві, «царю православному», а от Іван Богун виступав за союз із султаном турецьким, бо там «народ здавна до  війська прихильний». Та й царю Московському, як він вважав, вірити не можна. Повчальний сюжет! А фантастична історія Насті Лісовської — Роксолани, не наложниці, як твердить обивательська версія історії, а співправительниці султана, по суті Імператриці?   А неоднозначні проблеми військових союзів  наших гетьманів із кримськими ханами? Все це, а також статті висококваліфікованих вчених-тюркологів читач знайде на сторінках цього видання.

...Сьогодні Росія окупувала Крим. Вкрадений Корсунь вона хоче пред’явити світові як доказ «на спадщину». Нагадаю, що під час Першої світової член Державної думи Росії Павло Мілюков кричав: «Дарданеллы будут наши!» А квінтесенцією цього стилю є фраза Костянтина Леонтьєва, який працював у посольстві імперії в Стамбулі: «Россия должна править бесстыдно». Сьогодні Кремль відверто втілює в життя цю доктрину. Це — та цинічна традиція, яка несе серйозну загрозу самому існуванню України і спрямована проти Європи.

Всесвітньовідомий російський піаніст Андрій Гаврилов нещодавно в інтерв’ю «Дню» сказав: «Події в Україні — це боротьба життя і смерті! Смерть — це Російська імперія (екс-СССР) і минулі роки лихоліття після юридичного зникнення цієї страшної злоякісної пухлини. Життя — те, що сталося на «Майдані Гідності». Паростки життя, що пробилися крізь товщу могильної плити над Російською імперією, оголили зненацька колосальну історичну правду...»

Нинішня Європа, як колись класичний Західний Рим, потребує нової пасіонарності, нової якості ідей, нового прочитання історії, зокрема української... А також відваги, щоб визнати заслуги України і водночас свою задавнену провину перед нею. Ще раз пригадаємо слова далекоглядного британця Ланселота Лоутона...

Своїми книжками, створення яких було б неможливим без співпраці з цілим сузір’ям дивовижних авторів «Дня», за що ми їм безмежно вдячні, прагнемо повернутися до Себе. Розчистити шлях для майбутнього.

«Повернення в Царгород» — це інтелектуальний «аперитив» і книга «на виріст». Це — «ключі» від нашої суб’єктності, самобутності, нашого справжнього місця в Європі і світі. Загублені, вони лежали та чекали, коли ми потрудимося їх підняти і не побоїмося ними скористатися... Цей час настав.

Ваша Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)

10  серпня 2015, Созополь