«Лінія розмежування» територій і доль

Спільні корисні зусилля для необхідної справи завжди дають кумулятивний ефект. Прикладом такої синергії є співпраця газети «День» і волонтерки Анни Домбровської, яка майже з самого початку війни допомагає військовим і цивільним у прифронтовій зоні. Її знають та чекають місцеві, вона наражалася на небезпеку під час обстрілів та працює нон-стоп без вихідних, об’їжджаючи «червону зону» з допомогою. Цього разу «День» вирушив разом із нею прифронтовими селами, які за чотири роки війни натерпілись усього — і окупацію, і обстріли, і голод.

ТОЧКИ ДОТИКУ

Земля гагаїв — саме так називали перших мешканців нинішньої Авдіївки і прилеглих територій. За легендою слово «гагай» виникло від відповідного звуку. Коли першим поселенцям давали землю, то вони мали пробігти по ній із криком «га-га!». Скільки сил вистачало пробігти, рівно стільки людині надавали землі. Нині національний склад цих територій різноманітний. Окрім українців і росіян, тут своє коріння пустили євреї, німці, греки. Історичні круті повороти, на жаль, нещадно нищили їх цілими селищами. Виселяли, розстрілювали, асимілювали. 

ГАЗЕТА «ДЕНЬ» І ВОЛОНТЕР АННА ДОМБРОВСЬКА СПІЛЬНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ НЕСУТЬ СХОДУ УКРАЇНИ ДЕРЖАВНИЦЬКУ ПОЗИЦІЮ, ВІДКРИВАЮТЬ НАШУ ІСТОРІЮ ТА ВИСВІТЛЮЮТЬ АКТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ЖИТТЯ КРАЇНИ. ЧИ НЕ ЧАС МІНІСТЕРСТВУ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ПІДТРИМАТИ ЦЮ ІНІЦІАТИВУ?

Схід України став болючою раною на тілі держави. Тут проявляються наші слабкості і наша сила. Тут очевидні контрасти і поєднання начебто несумісних речей. І саме в цьому поєднанні викривається правда, хай як її намагався спотворити агресор. У цьому середовищі постійної небезпеки, яка інколи закамуфльована під «режим тиші», можна почути голоси істини. Для цього треба уважно прислухатись до розповідей і реакцій місцевих мешканців.

«Це вже не 2014-й рік», — кажуть солдати й у їхній поведінці відчувається певна розслабленість. Вона, безумовно, вдавана, адже ворог поруч, але зменшення кількості «прильотів» дається взнаки. Всі люблять мир і спокій. Особливо ті, хто захищають його своїм життям. Приглушені вибухи чути рідко і доносяться вони здалека. «Тріскотні» автоматних та кулеметних черг майже немає. Проте в цій «тиші» як раз гостро відчувається особлива тривога. Це тривога глухого кута.

Безвихід — саме так можна охарактеризувати життя прифронтових територій. Люди, які тут залишились, здебільшого просто не мають іншого виходу. В них немає «запасних аеродромів». Від того драма їхньої долі відчутна.

«АНГЕЛ» — УКРАЇНСЬКИЙ БОЛГАРИН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ТЯЖКИХ ПОРАНЕНЬ, АЛЕ ПРОДОВЖУЄ ВОЮВАТИ ЗА УКРАЇНУ. ДЕМОНСТРУЄ СВІЙ БРОНЕЖИЛЕТ, ЩО ВРЯТУВАВ ЙОМУ ЖИТТЯ

У «червоній зоні», де відстань до російських окупантів інколи вимірюється кількома сотнями метрів, час пливе дуже повільно. Відрізнити вчорашній день від сьогоднішнього важко. Роботи немає, а небезпека поряд. У багатьох зруйновані помешкання. Приїзд волонтерської гуманітарки оживлює середовище похмурих сел. Люди вишикуються в черги, щоб отримати необхідні продукти і пресу. До «Дня» тут звикли. Анна Домбровська регулярно доставляє сюди свіжі номери нашого видання. Серед місцевих навіть виникають дискусії після читання газети. Бабця в селищі Веселе розповідає нам про те, як її обурює поведінка Угорщини і водить пальцем натрудженої руки по шпальтах. Вона частує нас виноградом і читає свої вірші. Жаліється, що п’ять років поспіль носить ті самі гумові чоботи. В окупованій Ясинуватій у неї є непошкоджена квартира. Питаємо: чому не повернетесь туди? Вона зі сльозами відповідає: «Я хочу повернутися до себе додому. Але коли там буде Україна».

У цьому відірваному світі не вистачає висоти, яку вони знаходять на шпальтах «Дня». Так і виходить, що в одній руці вони несуть отриманий тільки-но хліб, а в другій газету — точку дотику з материком.

Коли говоримо про людей похилого віку, то підсвідомо закрадається думка — вони вже пожили, а як бути юнакам та малечі? «День» об’їздив багато шкіл у цій зоні. Військові періодично проводять серед школярів уроки з безпеки, що є вкрай актуальним в умовах замінованих територій. Варто зауважити, що всі школи тут відремонтовані та доглянуті. І це попри те, що деякі з них зазнали прямих потраплянь ворожих мін. На жаль, перспективи для дітей у цій зоні примарні. Найближче місто, де можна буде знайти роботу — це Авдіївка, яка, звісно, не зможе забезпечити робочими місцями всіх. Така ситуація є вкрай небезпечною для майбутнього всього регіону. Війна буквально заморозила його в часі.

ОДНА ЗІ ШКІЛ У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ СЕЛИЩА ВЕРХНЬОТОРЕЦЬКЕ. НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ВІДРЕМОНТОВАНІ ТА ОСНАЩЕНІ, АЛЕ ВІЙНА ЗАВЖДИ ПОРЯД

БУТИ ГРОМАДЯНИНОМ — ЦЕ ЗАСІБ ВИЖИВАННЯ

Біля лінії розмежування особливо відчутна драма контрастів і водночас їх особливе поєднання. Військові та волонтери співіснують із цивільними. Бабця Олена з Водяного так і каже: «В будь-яких скрутних ситуаціях ми біжимо на блокпост, адже знаємо, що там нам допоможуть». Неподалік від її села інший населений пункт - Первомайське. Там магазин, де можна купити необхідні товари і безоплатно отримати газету «День». На самих блокпостах навіть собаки з кішками живуть разом, наче в особливому світі, де біда і тривога йдуть поруч, але все ж таки поза їхнього обмеженого шлакоблочними цеглинами середовища. Самі блокпости інколи нагадують невеликі містечка, де є повний цикл життєзабезпечення. Тут кожен знає своє місце і роль. Тут ніколи не залишишся голодним і ніколи не змерзнеш. А це надважливий показник, який варто порівняти зі згаданим злим 2014-м роком, коли, за словами одного з військових, доводилось у полі п’ять днів перебувати під обстрілами без води. «Як вижили?», — спитав я його. Демонструючи свій бронежилет, у якому залишились дві вм’ятини від куль, «Ангел» каже: «Чекали дощу, вичавлювали вологу з соняшників». «Ангел» воює і сьогодні, незважаючи на серйозну контузію і важке поранення. Він — український болгарин. Веселий, у його очах пульсує життя. На цій війні взагалі національність має другорядне значення. Вона не заважає бути справжнім громадянином із усвідомленням своїх прав і обов’язків, а не пафосним патріотом. З автоматом у руках та кулями в бронежилеті загартовується розуміння того, що бути громадянином — це не навіяна пропагандистська установка, а засіб виживання. Українськомовні і російськомовні військові на хвилі згаданих контрастів нівелюють боязке ставлення до українського солдата, яке було «вживлене» російською пропагандою. Та й деякі військові свого часу дали привід до негативного ставлення до них. Війна розкриває всі грані людської сутності як негативної, так і позитивної. Та зрештою не ми розпочинали цю війну.

МАЙСТЕР СПОРТУ ЄВГЕН ПОПОВ З АВДІЇВКИ ПРАЦЮЄ ЗІ СВОЇМ УЧНЕМ ІВАНОМ. ЗА РІК ХЛОПЧИК ІЗ ПОРУШЕННЯМ КООРДИНАЦІЇ РУХІВ РОБИТЬ НЕЙМОВІРНІ УСПІХИ В ТРЕНУВАННЯХ

«ДО» І «ПІСЛЯ»

Патріоти і проросійськи налаштовані місцеві, військові і мирні мешканці — в «червоній зоні» всі вони знаходять точки дотику, які рятують їх. У цій спільній біді люди навчилися спиратися одне на одного, шукати порозуміння.

Зруйновані особняки і понівечені скромні хатки стоять поряд. Селище Піски, яке до війни налічувало 3,5 тисячі мешканців тепер пусте. В ньому мешкають 10 людей. Одна з них баба Соня. З нею ми познайомились у перший день приїзду. Сліпа на одне око з сином інвалідом, вона дає нищівну оцінку як нашим керманичам, так і світовим. Її можна зрозуміти. Хату баби Соні зруйновано. Живе вона в хаті сина. За її спиною на землі решето воріт, що посічені осколками міни. Бабця пережила операцію на тазу, але її єдине око світиться бажанням жити. «Якщо ми полишимо ці хати, то наш край загине», — каже вона.

БАБА СОНЯ. ОДНА З МЕШКАНОК ЗАЛИШЕНОГО СЕЛИЩА ПІСКИ, ЩО ЗАЗНАЛО АКТИВНИХ УДАРІВ З БОКУ БОЙОВИКІВ У 2014—2015-Х РОКАХ

Осіннє сонце додає теплих фарб до загальної атмосфери безнадійності, але постійно відчувається туга. Адже все могло бути інакше. Мешканець Пісок Іван регулярно їздить на велосипеді в сусіднє село обробляти город. На блокпостах і магазинах він бере газету «День». Іван переконаний, що не можна було робити перший постріл. Хто зробив перший постріл? На це питання Іван відповідає абстрактно. Робить висновок: це був професіонал, якому заплатили, адже потрібна була «перша кров» та пригадав Гіркіна в Слов’янську. Полишити Піски він не може, адже його можуть просто не пустити до власного помешкання. Розповідає, як влітку 2014-го з Пісок люди масово вирушили на курорти перечекати біду. Повернутись назад вони вже не могли — Піски перетворились на зону активних бойових дій. Якщо глянути на вулиці цього селища, то важко знайти куточок куди не зазирнула війна. Рубці від мін та снарядів помітні всюди. Іван стверджує, що до Пісок багато хто бажає повернутися навіть на згарище, але не можна... Війна ще дихає тут свистом мін, хоч уже й не так часто.

Того самого дня ми зустрілися в Авдіївці з тренером з дзюдо Євгеном Поповим. Він щодня тренує дітей. Один із них Ваня, якого з народження лікарі прирекли невиліковним діагнозом. Євген Попов запевняє — не можна прирікати людей штампом «каліка». Це не вирок, це виклик. Адже й сам він без обох ніг і пересувається на візку. У самого Євгена Аркадійовича було знищено прямим потраплянням міни дві квартири — в Донецьку та Авдіївці. Але виявилось, що втрата помешкань для нього стала ще одним стимулом до подолання перешкод. І ось зранку Євген Попов перед нами стає на обидві ноги і починає... танцювати. Так, він танцює на протезах, показує учням прийоми дзюдо і говорить: «Мені дехто сказав, що моє місце під церквою просити милостиню. Вони цього не дочекаються. Соромно бути слабким».

«РЕСПУБЛІКА МІСТ». БЛОКПОСТ, ЯКИЙ ВІДКРИВАЄ ШЛЯХ ДО ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ / ФОТО АННИ ДОМБРОВСЬКОЇ

Для Євгена Попова чужі діти стали сенсом життя. Він зізнається, що в перші місяці після жахливої аварії, яка розділила його життя на «до» і «після», не хотів жити. Відчай оточував його, атакував з різних боків. Спортсмен виявився прикутим до пари коліс. Але зневіритися він просто не зумів. Мабуть, є такі люди, які приречені жити всупереч найжахливішим викликам. На «до» і «після» життя розподілилось на цій землі в усіх, так саме як і життя всієї країни. До війни українці, мабуть, недостатньо цінували свій дім, свою державність. Вони почали забувати про свою силу, про свою історичну спадщину, про свою ідентичність, тим самим відкривши ворогу двері до окупації насамперед свідомості. Після війни ми всупереч усьому зуміли знайти в собі сили, зуміли об’єднатись. Але, на жаль, для цього нам довелося потрапити в «червону зону» новітньої історії.