«Література, яка випереджає час»

У цьому книжковому сезоні «День» підготував безпрецедентний репертуар новинок. Вже незабаром на Форумі видавців у Львові відбудеться представлення одразу чотирьох нових видань за загальною редакцією головного редактора газети «День» Лариси Івшиної: «Повернення в Царгород» (упорядник Ігор Сюндюков), «Котел», або Справа без терміну давності» з серії «Новітня історія для «чайників» (упорядник Іван Капсамун), «Катастрофи і тріумф. Історії українських Героїв» (упорядник Марія Семенченко) та «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» авторства Валентина Торби. Запрошуємо читачів наступної п’ятниці, 11 вересня, о 12.30 до Дзеркальної зали Палацу Потоцьких (вул. М. Коперника, 15). У заході візьмуть участь головний редактор газети «День» Лариса Івшина, автори та упорядники видань. Напередодні ж пропонуємо до уваги читачів відгуки перших власників новинок.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«ГАЗЕТА «День» — ЦЕ МОЄ, ДОВІРЯЮ ЇЙ НАЙБІЛЬШЕ»

Тамара Турченко, програміст:

— Маю вдома чи не всі видання з Бібліотеки «Дня» — стоять на почесному місці! Намагаюся зацікавити ними якомога більшу кількість людей — своїх знайомих, друзів. Газета «День» — це моє, довіряю їй найбільше. Вона мене «гріє», знаходжу тут відповіді на свої запитання. Саме тому щойно дізналася про останні книжкові новинки, одразу замовила їх усі. Сподіваюся, зможу залучити до них й інших людей з мого кола спілкування — щоб було з ким поділитися враженнями. Теми, які піднімає у своїх виданнях «День», — дуже актуальні. Від них нині не втечеш, не абстрагуєшся. Просто не можу не цікавитися, не співпереживати. Якщо б була молодшою, думаю, опинилася б сьогодні на фронті. Раніше політикою не цікавилась, але зараз не можу відірватися. «Куди подітися від політики? Залізла в душі нам по ліктики», — як писала Ліна Костенко. Мабуть, це просто такий етап в нашому житті.

Все залежить від того, чи маєш ти всю інформацію, чи здатен робити свої висновки. Завдяки «Дню», і зокрема книжці «Катастрофи і тріумф. Історії українських Героїв» (упорядник Марія Семенченко), дізналася про Артура Степаненка (позивний «Сокіл»). Як з’ясувалося, цей боєць — мій земляк. Він учився в Кожухівці Васильківського району Київської області, а я живу через річечку, в Данилівці. Сподіваюся, найближчим часом побачимось. Його світлу  постать відчуваю дистанційно, на енергетичному рівні. Голосувала за фотографію з його зображенням на останній Фотовиставці «Дня».

Коли побачила книжку «Котел», або Справа без терміну давності» (упорядник Іван Капсамун) із зображенням Кучми на обкладинці, спершу навіть не захотілося відкривати. Але потім зрозуміла, що потрібно. Вважаю, те, що Кучму залучили до переговорів у Мінську, — це просто «сюр», нонсенс.

«ВИДАННЯ «Дня» ДОПОМАГАЮТЬ ЗРОЗУМІТИ ЗАКОНОМІРНОСТІ НАШОЇ ІСТОРІЇ»

Олександр Юрков, заступник директора компанії «Аквасервіс»:

— Ми вже давно підтримуємо книжкові проекти газети «День». Востаннє закупили «Україну Incognita», «Силу м’якого знака» та інші видання для луганських шкіл. Література, яку видає газета «День», випереджає час. Вважаю, що сьогодні дуже важливо донести цю інформацію до якомога більшої кількості людей в усіх регіонах України. Особливо корисно було б почитати ці книжки нашим політикам. Адже переважно всі вони погано орієнтуються в українській традиції, культурі й правдивій українській історії. Книжки «Дня» мають постійно бути в них під рукою. Вони мусять вивчати їх, читати й найголовніше — робити висновки. Робити висновки з української історії, з подій недавнього часу й коригувати відповідним чином свою діяльність. Як бачимо, в нашій історії є свої закономірності, й їх потрібно розуміти. Книги з Бібліотеки «Дня» тут — найкращий помічник. Саме тому ми завжди готові тісно співпрацювати з цим виданням. Коли їдемо на схід, передаємо волонтерську допомогу, завжди відправляємо не лише консерви, а робимо акцент на поживі для голови. Книги «Дня» — це інтелектуальні набої. В них переконливо пояснюється, чому люди гинуть за свободу, чому ми несемо втрати й чому попри все слід захищати свою країну. Нещодавно ми обговорювали з президентом Благодійного фонду сприянням ініціативам газети «День» Миколою Гриценком теми, які варто було б підняти в наступних виданнях. Як розповів мені Микола Семенович, чи не всі вони вже знайшли своє відображення в останніх новинках газети! Чудово, що наші думки збігаються.  Газета «День» — №1  в Україні!

«ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» — ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ БАЗОВИХ ЕЛЕМЕНТІВ КУЛЬТУРИ»

Оксана Пахльовська, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», доктор філологічних наук, письменниця:

— Ми повертаємось у Царгород — смілива і ризикована формула. Бо основне питання — в який Царгород? Є Константинополь — як одна зі світових столиць християнства. Є місто — символ цезаропапізму, супроти західної традиції дуалізму влади королів і пап. Сяюче і підступне місто, що розкололо давньоримську цивілізацію і християнський світ. Місто, що зверхньо дивилось на свої культурні колонії, зокрема й на Київську Русь. Місто, чий імператор амбітно проголосив, що тюрбан султана краще від папської тіари, — і тим самим звів велику Візантію до символічного Патріархату на околицях потужного турецького універсуму. Півмісяць став твердо над Хрестом,

Візантія — одвічне марення Росії, — ще Катерина планувала побудувати «грецько-російський» світ зі столицею в Константинополі. Але це й одна з духовних батьківщин України. Україна — історична територія Константинопольського патріархату, відірвана від нього обманом і насиллям. Адже українське православ’я — на противагу російському — частина європейської цивілізації, насамперед через формування модерної української культури в польсько-європейському контексті упродовж століть. І це є основним невралгічним вузлом війни Росії проти України. Ні, це не просто озброєні Кремлем урки порядкують у Криму й на Донбасі. Це осатанілий Третій Рим, нездатний жити у модерному часі, доганяє сам себе у загубленій в темряві віків історії і прагне побороти західну цивілізацію, що в Першому Римі має свій великий початок.

Символічний Константинополь — між Києвом як «другим Єрусалимом» і Москвою — «другим Сараєм». А чого ж би й ні, якщо така суто «православна цивілізація» будує Євразію під чорними прапорами з зображенням Чінґісхана?! Російське православ’я — псевдоморфоз візантійського. Цезаропапізм, помножений на централізм монгольської влади, дав у результаті цю хтонічну потвору московської влади з її східним номадизмом і жагою вкорінення скрізь, де сягає її зброя і чоботи її солдатів. Релігія тут не має жодної автономії — вона лише політичний інструмент влади. Цікаво, чи усвідомлюють росіяни, що основні її державні діячі — Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга — були насправді ненависниками церкви і так нищили її моральні підвалини, що більшовицьким комісарам залишалось і справді тільки пустити в повітря храми, бо в душах вони більше не жили?!

Найголовніше ж інше. Християнство — один з базових культурних кодів Європи. Відторгнувши Росію від Європи, Росія тим самим вивела православ’я за межі християнства, перетворивши його на інтелектуально і морально нежиттєздатну ідеологію, що спільного з вірою не має нічого. Переможець Константинополя Стамбул — Перший і Останній — зараз більше європейський, ніж Москва «Третій Рим».

Монорелігійність Росії — супроти поліконфесійності України. «Єдіномисліє» — супроти живої тканини постійного становлення, вибору, рефлексії в релігійному полі України. Греко-католицька церква, яка нас врятувала в різні моменти історичного буття, — це унікальна емблематична спроба синтезу західного і східного християнства. А розрив між ними — причина багатьох і сьогоднішніх бід Європи. По це казав папа Іван Павло Другий: справжня Європа — це та Європа, яка буде дихати «на дві легені».

Україна в нинішньому своєму розвитку може порятувати православ’я, повертаючи його «до джерел», але модернізованих і оновлених, — інакше східне християнство ризикує остаточно програти західному — інтелектуально і морально.

При цьому варто пам’ятати, що вибір Візантії також багато в чому перепинив історичний розвиток України, розмив ідентичність, сприяв нав’язаній ізоляції, яка стала основною парадигмою російської історії.

Ось ці безмежно складні проблеми ставить книжка «Повернення до Царгороду», яку так сміливо задумала Лариса Івшина. Нова книжка газети «День» — блискучий інструмент для такого необхідного нам сьогодні перегляду базових елементів культури та ідентичності. Це тільки початок розмови, це запрошення до діалогу, до полілогу, до дискусії. Але дискусія матиме реальний результат, якщо будемо пам’ятати, що наш шлях — справді синтез між Заходом і Сходом. Це може бути цивілізаційною місією України, але здійснити її можна, лише переосмисливши всі наші культурні канони через аксіологічну й категоріальну сітку європейської цивілізації.

Ця книжка має йти не просто до абстрактного читача, а до читача прицільного, починаючи від шкіл та університетів. Ця тема — ключ, що розкриває чимало заіржавілих брам історії.

(Вперше відгук Оксани Пахльовської було опубліковано в глянцевому додатку газети «День» «Маршрут №1. Моя книга», №8 (35)

«ПОКИ МОСКВА ГОТУВАЛА АГРЕСІЮ, МИ ЗАЙМАЛИСЯ ДУРНИЦЯМИ»

Віталій Пастух, музичний телепродюсер:

— Книжку Валентина Торби «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» я купив, бо знаю автора особисто. Ми — земляки та друзі. Як журналіст, він їздив разом із туром «Підтримаємо своїх», який я організував у зоні АТО. Валентин на власні очі бачив, з чого все починалося в Луганську. Читати про це — дуже цікаво. Завдяки цій книжці я дізнався про Бібліотеку «Дня». Коли дочитаю її, обов’язково познайомлюся й з іншими виданнями газети. Поважаю головного редактора газети «День» Ларису Івшину як людину, журналіста і дуже розумну жінку.

Валентин Торба у своїй книжці відкрив для мене багато нового, хоча я й вивчав усі ці питання раніше. Нині щодня засинаю й прокидаюся з думкою про війну, оскільки мої брат і син на фронті. На жаль, доводиться визнати, що наша держава здала Донбас. Поки Москва готувала агресію, ми займалися дурницями. Все почалося давно, не пізніше 1990 року. Згадаймо фільм «Брат-2»! Пам’ятаю, як мене побили, коли я приїхав із Києва до Сєверодонецька після помаранчевої революції. Побили мої ж друзі! Повернувшись до столиці, говорив усім: «Люди добрі, коїться щось не те! Коли приїжджаю до Львова і говорю російською, все нормально. А вдома, у Сєверодонецьку мені на ринку не хочуть продавати фрукти через те, що говорю українською!» В магазині, коли сказав кілька слів державною, на мене почали дивитись, як на звіра. Ще тоді, 2004 року, луганчани були готові до російської окупації. А нам було байдуже! На момент початку агресії на Донбасі МВС, СБУ та інші силові структури чи не в повному складі готові були лягти під окупанта. Якби десять чоловіків з автоматами приїхали тоді до Черкас, здали б і Черкаси! Саме про це серед іншого й пише Валентин Торба.