Локачі: дорогою крізь віки

ПІДЗАМЧЕ, ВУЙМА, ВОЛЯНЮКОВА ГОРА...

Локачі зустрічають буйноцвіттям чорнобривців, якими засаджена вся центральна вулиця Миру, і... звуками духового оркестру. Спершу думаєш, що вони тобі ввижаються, бо ніде не видно музик. Але кілька кроків від автостанції — і ти під вікнами музичної школи, з відкритих вікон якої й долинають бравурні мелодії. Малі музиканти також готуються до відзначення 510-ї річниці від часу першої писемної згадки про Локачі. А тут очікують на цілий фестиваль із приїжджими гостями. Локачі — містечко особливе, бо пов’язане з великою історією, яка містить і багато таємниць.

Аби про них почути, вирушаємо не на Підзамче, бо в Локачах, як у кожному середньовічному містечку, що мало Магдебурзьке право, був власний замок. «Легенди розповідають, що омивався він з усіх боків водою. Старожили, у свою чергу, розповідають, що в далекі часи стіни замку розбирали і цеглу (вона була якась особлива, замішана на яйцях) підводами вивозили і клали нею дорогу з Локач до Війниці. Пам’ятаю, ми в дитинстві частенько бігали до пагорбів, що залишилися на місці зруйнованого замку. Так хотілося знайти золоту монетку! Не пропускали можливості туди заглянути й чорні археологи в пошуках прихованого багатства. Про наявність замку нагадують і безліч ходів, які йдуть від нього до історичної частини Локач, — ділиться спогадами колега-журналіст Галина Федоренко, яка стала моїм гідом у Локачах. — Учні місцевої школи знаходили тут і кістяні голки, і пряслиця, котрим уже під тисячу років, гончарні вироби». До речі, одна з легенд, на які багаті Локачі, гласить, що в глибоку давнину на території Підзамче, на місці колишнього меблевого магазину, стояла церква, але з невідомих причин вона провалилася пiд землю, а на її місці утворилося дуже глибоке і важкодоступне невеличке озерце.

Не підемо й на Вуйму, той куток містечка, де стоїть Миколаївська церква. Їй понад сто років, вона пережила дві світові війни, у її стінах і досі є осколки снарядів та бомб. Тут ніколи не переривалася служба Божа, є старі образи, до яких молилося не одне покоління локачан та жителів навколишніх сіл. У її іконостасі були роботи знаменитого іконописця Йова Кондзелевича, який підзивався монахом у Загорівському монастирі.

Ми підемо, долаючи круту дорогу, на Волянюкову гору, бо там мешкає із родиною Віктор Миколайович Веремчук, сам, як тут кажуть, з діда-прадіда локацький, він і розкаже про Підзамче, Вуйму, підземні ходи... На Волянюковій горі — всього два обійстя, а сама вуличка має назву Відродження. От скажи: Волянюкова гора, і зразу стільки запитань: чия вона, звідки?.. Волянюки — родичі теперішніх тут поселенців. Віктор Миколайович, як і кожен локацький хлопець, звісно ж, цікавився підземними ходами, якими порізана вся центральна частина містечка.

«Центральний підземний хід у Локачах — мурований. Ми втікали зі школи на великій перерві, і — в ходи, які йшли до замку. Метрів десять проходили, а далі боялися, щоб не завалило землею. Ото де сьогодні магазин «1000 дрібниць», колись збудували універмаг, простояв лише два роки, через будівництво ходи завалився. Ззаду нього був книжковий, він простояв трохи довше. Пам’ятаю, коли добудовували стару школу, нині профтехучилище,  бульдозер таки пішов під землю. Ще пригадую, як на місці колишнього приміщення суду будівельники викопали срібні ложки, виделки...» — розповідає Віктор Миколайович. Місцеві жителі також були свідками того, як вручну, кирками, розбирали фундаменти та стіни старовинного католицького костелу, нині від нього залишилися могутні сходи напроти старої школи. На них тоді встановили постамент піонерів, фундамент же костелу пішов на дорогу від Локач до Війниці...

«МИ НАРОДИЛИСЯ У ЦЕНТРІ ВСЕСВІТУ!»

Локачі — то мала батьківщина головного редактора всеукраїнської газети «День» Лариси Івшиної (Жаловаги). Торік земляки присвоїли їй звання почесного громадянина селища. Бо, як висловилася директор місцевої школи-гімназії (колектив якої і був ініціатором присвоєння цього звання) Оксана Сахарчук, «це найперше потрібно нам, локачанам, як приклад становлення особистості, приклад того, чого можна досягнути у житті, коли йти цілеспрямовано і любити Україну!»

Ларисі Івшиній і належить фраза «Я народилася у центрі Всесвіту!». Цей  «Всесвіт» творили і люди, якими пишаються в Локачах. Звідси родом журналіст, письменниця, літературний критик Маргарита Малиновська, у дилогії якої — «Гримучі озера» та «Полісся» — відображені сторінки історії локацької землі й доля земляків. Відомо, що свого часу Малиновську неодиноразово запрошували читати лекції в Гарвард, але в радянські часи вона була «невиїзною». Локачі — мала батьківщина і Валентини Штинько, журналіста, письменниці, вона також почесна громадянка Локач.

Улітку цього року мені пощастило застати на малій батьківщині, під час відпустки у батьків, історика Богдана Бернадського, який нині працює і живе в Києві. Він кандидат історичних наук (пише докторську), разом з іншим локачанином, Миколою Блажком, є автором книжки «Дорога в часі»: про маленьке містечко у великій історії України. Локачі є центром «Всесвіту», бо, крім власної історії, в якій зійшлося чимало історичних постатей, вони об’єднують навколо себе Кисилин, Загорів і Затурці. Кисилин свого часу був потужним освітнім центром Європи, маючи протестантську академію, це була одна перших вищих шкіл на теренах сучасної України. Затурці є батьківщиною теоретика української державності В’ячеслава Липинського. А Загорів відомий не тільки своїм монастирем (який, на жаль, зараз напівзруйнований) чи битвою упівців із фашистами, а насамперед тим, що тут народився відомий політичний і культурний діяч Василь Загоровський, чий твір «Заповіт» став фундаментом для сучасної української літератури.

Миколі Блажку довелося брати участь у реставрації так званої Дівочої каплиці, котра є одним із символів Локач. Немає локацького жителя, який би не знав романтичної легенди про те, що збудовано капличку на місці поховання трьох сотень полонянок — молодих волинських дівчат, захоплених татаро-монголами і страчених при наближенні волинських військових загонів. Жмути дівочого волосся у великій кількості викопували на цьому місці у різні часи. Зінаїді Михайлівні Тесанюк — заслуженій учительці, історику, котрій належить честь бути автором значної частини досліджень з історії місцевого краю, вже давно покійній, — розказував про них батько. Його будівельна бригада копала траншею під приміщення майбутньої райспоживспілки — і теж викопувала ці, певною мірою моторошні, свідчення минулого. Їх поховано біля каплички разом iз віднайденими у цих місцях людськими останками. «Сучасну капличку було збудовано на місці якоїсь більш давньої споруди. Було встановлено, що ця археологічна конструкція хронологічно не тотожна існуючій каплиці. Її кладка виконана з так званої жолобчатої цегли. Виробництво її було досить поширеним у пізньому середньовіччі й повністю закінчується вже на початку ХVІІ століття. Дослідники дійшли висновку, що локачинська капличка у тому вигляді, в якому ми її бачимо нині, була збудована у ХVІІІ столітті», — роз’яснюють автори книжки про Локачі. Але стоїть вона на фундаментах ХVІ століття.

А тим, що Локачі знають, скільки їм років (звичайно, орієнтовно, бо історія ще багато чого таїть), вони завдячують Богдану Бернадському. Його батько, Василь Бернадський, будучи локацьким хлопчаком, також лазив по підвалах Преображенського уніатського храму, який стояв трохи вище Дівочої каплички і був знищений вже у радянські часи. Пізніше Василь став учителем історії. А Богдан Васильович знайшов документальні підтвердження дати 1508 рік, від якої і визначили 510-ту річницю. «Перша писемна згадка про наше селище нерозривно пов’язана з такою знаковою постаттю в історії України, як Михайло Глинський, — розказує він. — У документі, який я знайшов в архіві, йшлося про те, як влітку 1508 року Сигізмунд І конфісковує у Глинського маєтки, зокрема і Локачі. Це перша письмово зафіксована дата в історії нашого містечка. Отже, 1508 рік не є датою заснування Локач, але ним датується перша писемна згадка про наше селище».

ПЕРША КНИЖКА ВІД ЛАРИСИ ІВШИНОЇ ПОЇХАЛА У РІДНУ ШКОЛУ

У день, коли у Локачах відзначають 510-ту річницю першої писемної згадки про містечко, у Львові головний редактор всеукраїнської газети «День» Лариса Івшина разом із колегами представляє книжкову новинку — «Аve. До 100-річчя Гетьманату Павла Скоропадського». «Книга «Ave...» — про «загублену» українську аристократію. Коли повернеться жива пам’ять про гетьмана, про Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга), про полковника Петра Болбочана... — це буде маркером справді вільного народу. Наблизимо цей час?» — запитують автори видання. А тим часом тут знову на думку приходять Локачі, бо біля них бували, брали участь у боях і полковник Болбочан, і Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург). Тому буде над чим поміркувати на черговій читацькій конференції, яку за книжками «Дня» щороку проводять у Локачинській школі-гімназії. «Коли Лариса Івшина ще тільки передала для гімназії «Бронебійну публіцистику», я переглянула ці книжечки і зрозуміла, що мій моральний і професійний обов’язок — познайомити з ними якомога більше людей. Насправді стати українцем, патріотом — непросто. Стати українцем — це треба і сьогодні докласти багато зусиль, вивчити досконало мову, знати історію... Це зусилля  — повернути собі історичну пам’ять, зрозуміти, хто ти у цьому світі, на цій землі, усвідомити свою ідентичність... Для нас головне — дати імпульс для читання», — говорила під час однієї такої конференції директор гімназії Оксана Ярославівна Сахарчук.

Вона була приємно вражена подарунком — книжковою новинкою «Дня». Хоча, звісно, у Локачах чекали і чекають на саму Ларису Івшину... «Для нас, учителів і учнів школи-гімназії, книги «Дня» і сама газета стали особливим освітнім проектом, — каже директор. — Книги, газета збагачують імпульсом для вивчення національної історії, формують  цінності, визначені часом: гідність, свободу вибору, критичне мислення, відповідальність».

Богдан IУС: «Малі містечка тримають Україну»

Локачинський селищний голова Богдан ІУС на цій посаді ще з 2006 року. Звичайно, перед, як кажуть на Волині, «празником» — відзначенням 510-річниці першої писемної згадки про Локачі — у нього чимало клопотів. Тим більше, що цього разу проводять фестиваль «Мої Локачі, селище моє», який матиме чимало цікавих локацій, буде багато майстер-класів, розваг, виступатимуть колективи з Луцька, Кам’янця-Подільського... А  перед тим — коментар для «Дня» про проблеми, з якими сьогодні стикається місцеве самоврядування.

ОПИС ГЕРБА: У ЧЕРВОНОМУ ПОЛІ НА ЗЕЛЕНІЙ ОСНОВІ(НА ЛУКАХ) — ЛУЧНИК У СРІБНОМУ ОБЛАДУНКУ ТА ОДЕЖІ НАТЯГУЄ СРІБНИЙ ЛУК ЗІ СТРІЛОЮ

— Локачі завжди сприймалися саме як містечко, а не як селище міського типу. До нього цілком підходить рубрика «Дня»: «Малі — Великі міста України». Як живеться таким містечкам?

— Значною мірою розвиток та інвестиційна привабливість містечок залежить від їхнього географічного розташування. У нас нема озер, як у Шацьку, чи близького кордону, як у Любомля. Але в таких містечках, як Локачі, живе багато українців, і саме ці люди, на мою думку, і тримають Україну на своїх плечах. Так, нам важче, нам нелегко, але це не означає, що маємо сидіти, склавши руки, і чекати якоїсь милості. Якщо у нас немає великого бізнесу, то маємо підтримувати бізнес малий, і ми це робимо. Понад 110 підприємців (враховуючи аптеки, сферу обслуговування) — на чотири тисячі населення, це ж непогано, бо це наші податки, наш бюджет. Ми підтримуємо бізнес легальний, бо це наші гроші, гроші громади. І від держави просимо не забирати від нас ті гроші, які значно поповнюють місцеві бюджети. Це різного роду акцизи, які зараз залишаються на місцях, а з нового року мають іти у скарбницю держави.

Загалом, такі історично значимі містечка, як Локачі, потребують підтримки, бо історична складова може бути частиною привабливого туристичного маршруту, навіть більш потужних інвестицій, ніж маємо зараз.

ОПИС ПРАПОРА: КВАДРАТНЕ ПОЛОТНИЩЕ, РОЗДІЛЕНЕ НА ЧОТИРИ РІВНОВЕЛИКІ КВАДРАТНІ ПОЛЯ — ВЕРХНЄ ВІД ДРЕВКА ТА НИЖНЄ З ВІЛЬНОГО КРАЮ ЧЕРВОНІ, ДВА ІНШІ — ЗЕЛЕНІ, У ЦЕНТРІ ВЕРХНЬОГО ВІД ДРЕВКА ПОЛЯ — БІЛИЙ ЛАТКОВИЙ ХРЕСТ (СИМВОЛ ВОЛИНСЬКОГО КРАЮ)

— Чи є сподівання на децентралізацію? Чи порятує вона малі містечка?

— Децентралізація, на мою думку, це позитивна реформа, перспективна. І вона має бути насамперед добровільною, а вже коли сформовано перспективний план із децентралізації, то й добровільно-примусовою. Бо у плані вже узгоджено більшість нюансів. Але наразі ми відтерміновуємо цей процес об’єднання саме по Локачах, бо коли порахували, що матимемо після створення ОТГ, то вийшло, що не вистачатиме мільйонів на утримання громади. Закономірно тоді підуть скорочення у соціальній сфері, освітній, медичній... Люди ж мають знати, що їх чекає, і добре прорахувати плюси і мінуси. Але загалом, звісно, децентралізація — це закономірний, на мій погляд, процес, і ми до нього будемо долучатися.

— Що турбує селищного голову в будні?

— Усі відзначають нашу центральну вулицю, де від весни до глибокої осені буяють чорнобривці. Мені здається, то непоганий креативний проект, який ми втілюємо вже багато років, але загалом селищного голову такого населеного пункту, як наш, завжди турбуватиме комунальна сфера. Особливості сьогоднішніх реалій такі, що мало охочих іти сюди працювати. Одні вже пенсіонери, молодші виїжджають на заробітки в Європу. А руками, як кажуть, наводити порядок у містечку залишається менше десяти людей. А роботи багато. Навели ось порядок у парку, на стадіоні, де відбуватиметься свято наше. Відновили алейки у парку, але ще не до кінця, бо багато нюансів. Доробимо, коли буде змога, але так, звісно, не залишимо. Бачу, що більше треба залучати до наведення благоустрою громаду. І не тільки до благоустрою. Коли готували програму відзначення 510-ї річниці першої писемної згадки, то оргкомітет засідав п’ять разів, але плани мають втілювали люди. Тому коли долучилися активно до цієї роботи працівники Будинку школяра, зразу відчули, як каже молодь, «двіж і креатив».

Локачі як мала батьківщина дорогі усім, хто тут народився, а ще більше тим, хто тут і живе. Бо це те щоденне, що бачимо, у чому живемо. І нам ніколи не буде однаково, як воно тут...