На колишній гімназії, де навчався митець

5 жовтня, у Кропивницькому відбулося відкриття меморіальної дошки видатному польському письменнику  Ярославу Івашкевичу, встановленої на приміщенні колишньої Єлисаветградської чоловічої гімназії на вулиці Шевченка. Він навчався у цих стінах у 1904-1909 роках.

В урочистостях взяла участь консул республіки Польща в Україні  Алісія Томащик. Вона, зокрема, зазначила, що їй приємно брати участь у цьому заході, оскільки Ярослав Івашкевич був її колегою, десять років займався дипломатичною роботою. Меморіальна дошка встановлена з ініціативи польських журналістів міста на кошти Міністерства закордонних справ Польщі у рамках конкурсу на реалізацію цільового завдання «Співпраця з польськими громадами і поляками за кордоном в 2016 році».

Ярослав Івашкевич народився 20 лютого 1894 року у селі Кальник (тепер  Вінницька область). Батько Болеслав навчався у Київському університеті (разом з Фадеєм Рильським, батьком Максима Рильського), але за участь у польському повстанні 1863 року був виключений з університету і, відбувши покарання, якийсь час працював домашнім учителем, доки не знайшов скромну посаду бухгалтера цукрового заводу, на якій працював до кінця свого життя.

У 1902 році, після смерті батька, велика родина (Ярослав був наймолодшим, а крім нього, в сім’ї було три сестри та брат) залишилася без засобів до існування. Спочатку Івашкевичі перебралися у Варшаву, де мешкали два роки (1902-1904), а потім надовго оселилися у Єлизаветграді. У «Книзі моїх спогадів» він пише: «після проголошення російсько-японської війни ми переїхали з Варшави до Єлисаветграда, де я два весняні місяці терміново і ретельно готувався до екзаменів під керівництвом одного із учителів місцевої гімназії. Після іспитів я став учнем першого класу. В Єлисаветградській гімназії провчився п’ять років, переходячи із класу в клас без проблем, і навіть почав вчитися в шостому класі, доки моя мама не вирішила відвезти мене до Києва».

У 1909 році Ярослав став навчатися у шостому класі IV київської гімназії. Закінчив її у 1912 році, і у тому ж році вступив у Київський університет на юридичний факультет. У 1918 pоці, після закінчення університету, приїхав у Варшаву, де відразу потрапив у вир суспільного та культурного життя. У 1922-му одружився і на довгі роки замешкав у селі Стависько, передмісті Варшави, де й помер 2 березня 1980 року...

Першим твором Івашкевича стала поема «Молодість пана Твардовського» (1912-1915), побудована на жартівливій грі з різними літературними образами. Другим була повість «Втеча у Багдад»,  написана взимку 1916-го у Саратові, куди, у зв’язку з війною, на деякий час був евакуйований Київський університет. Упродовж 1916-1918 pоків Івашкевич написав також поетичні збірки «Восьмивірші», «Діонісії», «Kacudu», витримані у модерному дусі, та повісті «Зенобія Пальмура» й «Осінній бенкет», які вийшли друком уже у Варшаві.

До української тематики Івашкевич звернувся у трилогії «Слава і хвала», у повісті «Заруддя» (1976), ряді віршів, оповідань та есе, незакінченій книзі «Подорож по Україні». Численні статті, спогади, відгуки Івашкевича позначені глибоким знанням українського фольклору та літератури. Окремі твори Івашкевича переклали М. Бажан, Д. Павличко, О. Медущенко, О. Лєнік, Вал. Шевчук та ін.

Упорядковуючи збірку поезій «Повернення в Європу» (Варшава, 1931), Івашкевич включив до неї свій переклад ліричного послання Євгена Маланюка «До Ярослава Івашкевича», рядок з якого винесений у заголовок (до речі, передує йому у збірці вірш Я. Івашкевича «Прага» із присвятою Є. Маланюкові). Ріднило двох митців захоплення поетичним словом, але була у них і ще одна спільна сторінка їхнього життя – Єлисаветград. Майже одночасно довелося їм у цьому місті здобувати освіту (Є. Маланюк у 1906-1914 роках навчався у реальному училищі). Ярослав Івашкевич згодом із сумом нарікав: «Жалкую, що нема змоги відвідувати колишній Єлисаветград, адже там я залишив частку свого дитячого серця, там починалися мої гімназичні роки».

До речі, старий Єлисавет з його потужною польською общиною відізвався у відомому романі Івашкевича «Слава і хвала». Ось як про це розповідає сам письменник, відповідаючи на лист одеського краєзнавця А. Володимирського: «Звичайно, я знав добру Одесу з розповідей, з того, що там жили мої родичі і знайомі, і назви вулиць як Рішельєвська, Дерибасівська, Ланжеронівська запам'ятовувалися мною через свої особливості. При цьому я жив в Єлисаветграді і навчався в Єлисаветградській гімназії з 1904 по 1909 рік. Єлисаветград був, так би мовити, у сфері впливу Одеси, і там було багато одеських жителів, одеської преси. Був і обмін жителями. Сім'ю Юрія Олеші я знав у Єлисаветграді до її від'їзду в Одесу. Вся історія Гані Вольської (Ганки Вальської) проходила між Єлисаветградом (не Одесою), Петербургом, Нью-Йорком і Парижем – майже так, як у моїй книзі».

Є у творчому доробку Ярослава Івашкевича дивовижний верлібр під назвою «Велике сафарі», написаний в останній період творчості письменника (18 листопада 1968 року в Римі), коли його талант сягнув світових висот:

Що почував отой слон

який збожеволів

на Банній Площі

в Єлисаветграді

1908 року

Вилив барило води

собі він на тім’я

потім його застрелили

і в цирку не бачили більше

Лежав у багні

у  крові і в пилюці

вслухаючись в гомін далекого бушу

а тут  листя падало з утлих акацій

Що почувала мавпа

котру якийсь чолов’яга проносив

по  Риму по

Віа дельї Форі Імперіале.

Ярослав Івашкевич – двоюрідний брат польського композитора Кароля Шимановського. У свїй книзі «Музичні твори» присвятив цілий розділ згадкам про Єлисаветград та стосункам з Каролем. «Пам’ятаю момент, – пише Івашкевич, – коли на початку літа 1906 року Кароль надіслав до Єлисаветграда свою скрипкову сонату, і було організовано її виконання в колі самих близьких. Все сімейство, Нейгаузи, Пшишиховські, Таубе, зібрались у салоні будинку Шимановських, щоб послухати твір. Виконавцями були Фелікс Шимановський і старий скрипаль, поляк Яндель...

...Тільки в 1917 році Шимановські знову поселились у Єлисаветграді, в старому будинку на Безпоповській».

Єлисаветград називає «занедбаним містечком Херсонщини», яке не залишило особливих вражень, проте з теплотою згадує перебування в ньому, оскільки «єлисаветградська епоха – це епоха, в якій неподільно панувала моя мама».