Незламний півник із Бородянки

Уцілів півник у Бородянці — уціліє і наш народ у війні з росією. Такі аналогії напрошуються, коли серед руїн у містах, де побували рашисти, бачимо проблиски надії. Світлину керамічного півника у зруйнованому будинку в Бородянці зробили кореспонденти «Суспільного». Стіни будинку нема, але шафка з посудом, на верхній полиці якого стоїть керамічний півень, залишилася цілою (тепер поличка з фігуркою стала експонатом Музею Революції Гідності).

Згодом з’ясувалося, що півник — це виріб Васильківського заводу майоліки. Раніше такі куманці можна було побачити в багатьох оселях українців. А зараз це символ нашої незламності, сувенір, гідний того, щоб його подарувати Борисові Джонсону. А також — це частина нашого культурного надбання, яке не до снаги осмислити росіянам, але мусимо знати й цінувати ми. Колекція васильківської майоліки зберігається в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. Його фахівчиня Ірина БЕКЕТОВА розповіла «Дню» детальніше про формування колекції та її цінність у наші часи:

ФОТО РЕЙТЕР

— Васильківська колекція збиралася різними шляхами і має давню історію. У нас є зразки початку ХХ століття, виготовлені в гончарному осередку міста Василькова — це розписні миски та неполив’яні, неглазуровані свищики. А колекція заводська формувалася в повоєнні часи під час діяльності заводу. Так, 1928 року у Василькові була створена артіль «Керамік», котра згодом переросла у завод. Він працював до 1940 року, випускав посуд. Основна діяльність розгорнулася упродовж 1950 — 1960-х років, коли здійснювалася відбудова вітчизняної промисловості, зокрема художньої. В Україні протягом 1970-х років працювали 40 керамічних майолікових підприємств. А якщо додати підприємства, які виготовляли скляні вироби, то це понад 100 підприємств художнього-промислового спрямування. Вони приносили до бюджету 20% ВВП.

Васильківський завод став потужним виробництвом. Такі підприємства могли існувати завдяки тому, що було державне замовлення. По-друге, була політика покращення життя і побуту пересічних громадян. Крім цього, цю продукцію вивозили активно і за межі країни. Саме упродовж 1960 — 1970-х років відбувалося становлення цієї промисловості, в тому числі й Васильківського майолікового заводу. У 1960-х роках було здійснено реконструкцію заводу. Саме в ці часи сюди прийшли працювати потужні фахівці — Михайло Бібік, Олександр Тищенко. Це інженери та дослідники, завдяки яким були створені специфічні для Васильківського заводу поливи.

Адже майоліка — це розписна кераміка, вкрита поливою. Коли формувалася ідеологія підприємства, то міркували про те, що варто експериментувати над поливами та формами. На заводі працювали дуже талановиті художники — Михайло та Григорій Денисенки (однофамільці, не брати), подружжя Протор'євих, котрі здобули освіту в училищі декоративно-прикладного мистецтва, яке працювало на території Києво-Печерської лаври. Це були креативні та потужні художники. Вони працювали над формами, над декором. А інженери і технологи — над поливами. Тоді вдалося знайти родзинку васильківської майоліки. Це так звані обтічні поливи. Якщо подивитися на будь-яку роботу із цього заводу, то одразу впадає у вічі «стиль Василькова». Тому що це пластичні, нерізкі форми, оздоблені, крім наліпного декору, розтічними поливами, де кольори переходять від одного до іншого відтінку. Саме це принесло славу, відомість та прибуток заводу.

1961 року на заводі у відрядженні працював художник Омелян Железняк, котрий допоміг у формотворенні, працюючи в експериментальній майстерні Ніни Федорової. Железняк був неперевершеним фахівцем у створенні зооморфних посудин та фігурок. Саме під його співробітництвом були створені вазові форми, було дано спрямування на створення зооморфних фігурок. Коники Желєзняка були відомі на той час по всьому світу. Брендом васильківської зооморфної творчості були коники, півники, пташки, олені. На художній раді заводу обговорювалося, які роботи можна тиражувати — тоді запускався конвеєр, і найкращі зразки йшли в тиражування, а потім на продаж. Вони не дуже дорогі, тому майже в кожній хаті чи квартирі була якась васильківська фігурка чи посудина.

Завод проіснував до 2000-х років, потім збанкрутував. Продовжував працювати невеликий приватний цех. А 2019 року і цей цех закрився, від заводу нічого не залишилося...

— Як саме формувалася ця колекція і яка мета для цього ставилася?

— Колекція васильківської майоліки в нашому музеї — це понад півтори тисячі робіт. Ці роботи нам дарували, або музей їх купував. У музеї зберігаються не тиражні роботи. Наприклад, у Протор'євих з часом при заводі була своя майстерня, вони працювали удвох, нікого не допускаючи до таємниць своєї творчості. І ось ця власноруч зроблена ними робота потрапляла до музею. Якщо робота йшла в тираж, то музей зазвичай таке не збирав. Це зараз ми беремо все, що є, бо в Україні вже нічого подібного не залишилося.

— Ви згадували, що митцям дозволяли креативити, наскільки це вдавалося чи це була слабинка радянської влади — не втручатися у творчість митців?

— У Василькові головним художником заводу був Михайло Денисенко. Він розумів, що художник не може вічно творити на конвеєр. А авторська робота потребує фантазії, натхнення й більше часу, тож художники мали в розпорядженні стільки часу, скільки потребували. У своїх майстернях вони могли сидіти і вдень, і вночі. У Протор’євих дітей не було, то їхні вироби стали їхніми дітьми. Вони жили своєю творчістю. До того ж, тоді була така політика влади, яка почала згортатися протягом 1980-х років.

— Три роки тому в музеї реалізовувався арт-проєкт «Завод», під час якого якраз демонструвалася художня кераміка із Василькова. Чи розглядає музей можливість повторити щось подібне після війни?

— 2019 року цей проєкт реалізовувався на основі музейної колекції під кураторством Павла Гудімова. На виставці був окремий розділ «Добрі звірі». Цю тему створили саме Протор’єви, котрі творили фантазійних звірів, пташок, коників. І вони ж придумали цю назву.

Ми не раз уже проводили такі виставки. Нам не складно це зробити ще раз, тим паче, що це цікаво. 2019 року виставку відвідало багато людей. Був інтерес від ЗМІ. Така кераміка гріє душу. Усі роботи, зроблені руками, передають стан душі, енергетику митців. Саме не тиражовані, а авторські роботи дають можливість відчути цю енергетику. І так у будь-якому мистецтві.

— З вашого досвіду, чи вдасться втримати цей інтерес до нашої культури, який бачимо зараз через півника із Бородянки, адже ви розповіли про один ракурс мистецького рівня наших майстрів, а скільки є ще всього непізнаного й не досить поцінованого?

— На мою думку, коли цей інтерес підкріплюється державними програмами, тоді це працює. Якщо у школах, вишах про це не розповідатимуть, то нічого не буде. От у Японії змалечку привчають дітей до мистецтва, залучення до світу прекрасного включено у шкільні програми. Так само, як у Німеччині, де кілька уроків на тиждень проводиться в музеях. Так, до нас ходять знавці, ті, хто розуміє, що дітей потрібно виховувати на справжньому мистецтві, але масовості, щоб це було цікаво більшості, немає. Для цього потрібно працювати на державному рівні. Адже народне мистецтво доволі символічне, у нього багато шифрів та символів, а також — це дух народу.