Про Росію – без ілюзій

Ця книга побачила світ у видавничій серії «Дня» на початку осені 2003 року. Праця, названа «Дві Русі» (повною мірою компромісний крок), була другою за хронологією у «Бібліотеці газети «День» (після «першої ластівки» — «Україна Incognita»).

Чому наш журналістський колектив на чолі з Ларисою Івшиною, кращі автори та експерти «Дня» відчували потребу підготувати саме таку книгу? Згадаймо історичний контекст: 2003 рік, часи «пізнього» президентства Леоніда Кучми. «Багатовекторність» Банкової, постійні спроби балансувати між Москвою, Брюсселем і Вашингтоном, прагнення скасувати курс на євроатлантичну інтеграцію України. І як невід’ємна, важлива складова цього контексту — свідоме плекання в суспільстві ілюзій про Росію як «надійного стратегічного партнера», якому, мовляв, «можна довіряти», ба більше, культивування поглядів у межах «єдиного народу» та «спільної історії» України та Росії. Тепер, через 15 років, очевидно, що це було аж ніяк не випадково.

До честі нашої газети варто сказати — без щонайменшого  самовихваляння, — що «День» завжди був позбавлений подібних ілюзій. І коли навіть тепер на п’ятому році війни, час від часу доводиться чути від, здавалося б, цілком компетентних людей: «Ну, хто міг передбачити, що Росія стане агресором?!» — то саме книга «Дві Русі» є незаперечним доказом, що газета і в 1990-х роках, і в 2003-му, і тим більше пізніше цілком тверезо й неупереджено аналізувала небезпеку, котру ховала великодержавна імперська політика Кремля. Небезпеку і для України, і для всіх нових незалежних держав, що постали після розвалу СРСР. Бо Росія ніколи не примириться з реальною незалежністю колишніх союзних республік, України передовсім. «Дві Русі» — то була книга — застереження, попри вимушено компромісний її характер. І саме тому ті читачі, які ще 2003 року ознайомились з цією працею, були внутрішньо підготовлені до агресії Росії — тим більше, що «Дві Русі» містить багатющий історичний матеріал, комплекс фактів, даних, подій, які позбавляли українців жодних ілюзій щодо «миролюбності» Москви. Наріжна думка була: ми різні, дуже різні як в історичному, так і в політичному та духовно-культурному аспектах...

Власне, про це — передмова головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, з якою тепер, через 15 років, ми маємо змогу ознайомитися.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Сьогодні ви маєте нагоду отримати другу книгу «Бібліотеки газети «День»» — «Дві Русі». Доля першої — «Україна Incognita» — виявилася, на наш погляд, щасливою; вона здобула підтримку читачів і фахівців. Блискавично розійшлася. Вийшло друком її перевидання.

Я пережила чимало радісних хвилин, представляючи книгу в різних аудиторіях Луцька, Кіровограда, Черкас, Донецька, Києва, Чернігова... Переконалася: ми не помилилися — історія сьогодні потрібна українцям не менше, а може, й більше, ніж поточна політика. Чому? Аргументи більш ніж очевидні: наш розвиток, наше одужання безпосередньо залежать від подолання найболючішої з криз — кризи ідентичності.

Спроба віднайти «ліки» неодмінно повертає нас до точки відліку: хто ми, звідки, під впливом яких факторів сформувалися і, зрештою, стали такими, якими є сьогодні.

Присвятили другу книгу «Дня» українсько-російським відносинам цілком закономірно. А те, що саме 2003-й оголошений роком Росії в Україні, — непоганий формальний привід. Не більше. Так само, як і наміри створити погоджений підручник історії, який певний час озвучували в певних колах двох країн. Правда, далі розмов поки що не просунулися.

Ми принципово виходили з іншого: не можна написати будь-яку «погоджену» історію, поки немає історії України і Росії, взятих, так би мовити, «окремо».

Мені доводилося знайомитися з сучасними публікаціями з російської історії і, диво дивне, — вони так само ведуть «відлік часу», як це було і в радянських підручниках історії, мало не від царства Урарту. Як правило, історія Радянського Союзу ґрунтувалася на історії «великої Росії» і приєднаних «околиць». В офіційній російській науці (майже) не помітно перегляду підходів.

Політичне «розлучення» 1991 року — розпад Радянського Союзу — гостро окреслило необхідність сучасного осмислення (в цивілізаційному контексті) історій обох народів, які надзвичайно близькі (не завжди з обопільної згоди), але водночас — і це не парадокс! — істотно різні. Нам потрібно знати, зрозуміти, засвоїти: в чому ця різниця. У Миколи Костомарова йшла мова про дві Русі: Київську і Московську. Згодом російські вчені «приватизували» історію України-Русі. Через це в історію Росії «плавно входить», скажімо, й історія Галицько-Волинського князівства.

Як наслідок — від одного високопоставленого росіянина, з яким склалися теплі, дружні стосунки, довелося якось почути: «Лариса, ну, что ты, ей-Богу, какая такая история Украѕины?!.»

Або, в іншому випадку, від студентки-росіянки (хоча на її місці цілком могла бути й українка, що виросла без належних підручників): «Не могли бы вы объяснить, как получилось так, что Киев — «мать городов русских» — стал столицей Украины?»

Ця книга, яку ми назвали компромісно — «Дві Русі» — спроба пояснити. Звичайно, полемічна, не всеосяжна. Адже це лише початок і щире запрошення до глибокого і чесного діалогу, який, ми переконані, потрібен нам, українцям, і нашим сусідам. Хочу навести ще один приклад, який, мені здається, є важливим для розуміння того, чому в щоденній газеті ми так багато уваги приділяємо історичній темі. Якось наш власкор привіз із Дніпропетровська (серця Запорозької Січі) сувенір: розкішно «видані» цукерки... «Катерина ІІ». Ми писали про це потім у газеті. Чи можна уявити собі, скажімо, щоб у Варшаві чи Кракові випускали цукерки «Генерал Муравйов»? Як відомо, Муравйов-вішатель жорстоко придушив Польське визвольне повстання 1863—1864 років. Імператриця ж Катерина підкорювала вогнем і мечем українську землю, за її правління були остаточно знищені козацькі вольності, зруйнована Січ. На наші землі прийшло рабство, якого до того в такій формі українці не знали. Його, грубо кажучи, ми «відхаркуємо» й до сьогодні. Ось чому, зокрема, у цій книзі ви знайдете статтю, яка називається: «“Українська політика” Катерини ІІ».

Між іншим, коли ми оцінюємо, в якому темпі колишній партнер і сусід по «соціалістичному табору» — Польща — прийшла в об’єднану Європу, дещо пояснює відомий вислів: полякам у цьому допомогли шляхта, костьол і гонор. Щоправда, пом’якшуючи муки нашої самокритики, колишній посол Республіки Польща в Україні пан Єжи Бар зазначив: «Просто ви були ближче до епіцентру ураження».

Звичайно, вивчення історії не має бути запізнілим зведенням рахунків, запізнілим реваншем, не означає, що через політику колонізації Катерини ІІ ми повинні погано ставитися до сучасних росіян, які в пошуках духовних орієнтирів, сподіваємось, все ж віддаляються від улюблених царів. Хоча тут є нюанси. Часом видається: якщо для частини українців Катерина, словами Шевченка, «зла вовчиця», то для більшості росіян — все ще велика цариця. Святкування 300-річчя Санкт-Петербурга ще раз показало тенденцію до «величі» у її знайомому образі. Але велич буває різна.

Минулого року один із  російських телеканалів  запросив мене на дебати з російськими депутатами і на ток-шоу. Під час полеміки я сказала: «Россия большая страна, но не великая». І знаєте, мене не з’їли. Можливо, тому, що нормальні росіяни розуміють: особиста свобода і благополуччя кожного і є справжньою величчю держави. Росіяни свого часу стали заложниками «географії». І ми, українці, повинні допомогти їм звільнитися. Поневолюючи інших, не можна бути вільним.

Виплітаючи канву збірника історичних нарисів, ми цілеспрямовано шукали тих росіян, які за часів колонізації України зі співчуттям ставилися до «української справи». Визнаємо: на превеликий жаль, вдалося знайти їх не так вже й багато. Це Рилєєв, Герцен, Короленко, Маяковський, певною мірою Максим Горький (до 1920-х років), зовсім ранній, ще «табірний» Солженіцин, і, звичайно, послідовний у визнанні права України на власну державність Сахаров. І саме в цьому, очевидно, є проблема самої Росії. Адже ще й досі живий вираз, що «російський демократ закінчується на Хуторі-Михайлівському», там, де починається українське питання.

Водночас надзвичайно важливо пам’ятати про сплеск своєрідного «глобалізму» ХІХ століття, коли освічені прогресивні люди свого часу, причому різних національностей, брали участь у звільненні з рабства Тараса Шевченка. Іван Сошенко — українець, Карл Брюллов — німець, який став великим російським художником, Василь Жуковський — видатний російський поет.

Так, були духовні висоти, були спільні «піки антикомунізму» (міжрегіональна депутатська група (МДГ), коли її очолював Сахаров у останньому радянському парламенті), були Перший, Другий, Третій, Четвертий Українські фронти і спільна драматична, жертовна Перемога. Але рутинний плин історії наших народів йшов за більш приземленим сценарієм. Найточніше він відбитий у написі на пам’ятнику Володимиру Леніну, що навпроти Бессарабського ринку в Києві. Нагадаю, ця фраза звучить так: «При єдиній дії пролетарів великоросійських та українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови» (в оригіналі у В. Леніна виділено). Хоч у школі нас не вчили критикувати вождя, мене ще тоді вразила ця категоричність. «Не може бути й мови». Набагато пізніше думала, чи не час, сидячи біля «розбитого корита», яке будували з величезними жертвами, визнати, що «пролетарі» (за Леніним) не впоралися. Це була пастка. Очевидно, вирішення спільних проблем лежить в іншій площині. Невипадково Іван Франко в посвяті на ім’я Шевченка написав, що Тарас Григорович «зробив для свободи Росії, може, більше, ніж десятки переможних армій».

Що він мав на увазі? Високий стандарт духовного життя, виклик деспотизму, культ особистої свободи і права: «Коли ж діждемось Вашингтона з новим і праведним законом?..»

Тепер, полишивши звичний жалібний образ, варто  і сучасним українцям  спитати себе (між іншим, таку постановку питання ми останнім часом практикуємо в газеті): чим Україна може допомогти Росії?

Дуже багато тут залежить від «єдиної дії» мислячих людей України і Росії, від пошуку ними цивілізаційної системи координат. Від того, наскільки вдало вони пояснять нові принципи співіснування, продемонструють достоїнства власних культур, новітні досягнення. За цих умов будь-яке українофобство з російської сторони буде виглядати як відверта непристойність. Так само і апріорні русофобські настрої. Напередодні дня російської незалежності наша газета проводила серед читачів і експертів опитування: за що ви любите Росію, а від чого хотіли б порадити їй позбавитися? Всі по-різному відповіли, за що люблять, хоча перше місце відвели російській літературі. А не люблять всі за одне — імперські рудименти. Українці можуть своєю твердістю, наполегливістю, своєю роботою над власним європейським образом допомогти Росії стати повною мірою демократичною країною, допомогти позбавитися старих хвороб. Звідси й ця теза: чим більш Україна буде українською, тим здоровішою буде Росія. Переконана, що наша книга — важливий і потрібний крок у цьому напрямі.

Щиро ваша Лариса Жаловага (Івшина), головний редактор газети «День»

9 липня 2003 р., Київ