Агенти Кремля у Вашингтоні-2

Продовження.

Початок читайте у «Дні» №198-199 за 2-3 листопада 2018 р.,

№203-204 за 9-10 листопада 2018 р.,

№208-209 за 16-17 листопада 2018 р.

№213-214 за 23-24 листопада 2018 р.

№218-219 за 30 листопада-1 грудня 2018 р.

№223-224 за 7-8 грудня 2018 р.

№228-229 за 14-15 грудня 2018 р.

Інститут Кеннана при Центрі Вілсона було засновано 1974 року заради підвищення рівня американської експертизи про Радянський Союз. Сьогодні ця аналітична установа вивчає політику Росії та пострадянських країн. Центр Вілсона фінансується із федерального бюджету, але дві треті коштів на його діяльність надходять від приватних донорів.

Після розпаду Радянського Союзу Інститут Кеннана відкрив два закордонних офіси: у Москві та в Києві. 2014 року новопризначений директор вашингтонського офісу Інституту Кеннана, Меттью Рожанські, несподівано закрив московський офіс. Російські випускники кеннанівських дослідницьких програм протестували проти цього рішення, вважаючи його «неприйнятним, несвоєчасним і надзвичайно шкідливим для довгострокової перспективи американо-російських відносин». Київський офіс Інституту Кеннана було закрито в березні 2018 року після того, як на тлі посилення прокремлівської політики інституту спільнота його українських випускників виступила проти звільнення директорки Київського офісу (і авторки цієї доповіді).

Меттью Рожанські є колишнім заступником директора програми «Россия и Евразия» Фонду Карнегі за міжнародний мир. Він є близьким колегою Томаса Грема, який з 2007 року працює виконавчим директором компанії «Кіссінджер ассоушіейтс», є співробітником Єльського Інституту глобальних проблем ім. Джексона та колишнім експертом програми «Россия и Евразия» Фонду Карнегі за міжнародний мир. Рожанські та Грем організовують спільні конференції, є співавторами кількох експертних статей і виступають за покращення відносин між США та Росією.

Американську лобістську компанію «Кіссінджер ассоушіейтс» заснував Генрі Кіссінджер 1982 року. Відомостей про її діяльність зовсім обмаль. Завдяки тісним контактам Кіссінджера з іноземними урядами та його широким знанням міжнародної політики фірма консультує численні глобальні компанії, такі як ITT, American Express, Anheuser-Busch, Coca-Cola, H.J. Heinz, Fiat, Volvo, L.M. Ericsson, Daewoo та Midland Bank та інші. «Кіссінджер ассоушiейтс» допомагає своїм клієнтам визначити стратегічних партнерів, знайти можливості інвестування і зрозуміти внутрішню й зовнішню політику іноземних країн. Лише за останні кілька років Кіссінджер провів більш ніж десяток зустрічей з Путіним. Західна преса відзначала, що завдяки новому «перезавантаженню» відносин з Росією консалтингова фірма Кіссінджера могла б одержати певні дивіденди, зокрема завдяки новим клієнтам і замовленням від них.

У березні 2016 року Генрі Кіссінджер зустрівся із зятем Дональда Трампа, Джаредом Кушнером. Зустріч відбулася під час обіду, що його організував Центр національних інтересів, очолюваний Дімітрієм Саймсом. Протягом наступних тижнів Кушнер і Саймс обговорили можливість проведення спільного заходу, на якому Дональд Трамп мав представити концепцію своєї зовнішньої політики.

Експерт Андрій Піонтковський розповідає: «Том Грем — колишній дипломат. Я знаю день, коли його було перекуплено Кремлем. Він не дочекався кінця другого терміну президента Буша-молодшого. Він був у нього тим, кого називають Russian Tsar (керівником російсько напрямку). Грем залишив адміністрацію Буша після того, як отримав пропозицію від Кіссінджера. Того дня ми зустрілися з ним у метро. Зазвичай стриманий, він був в абсолютній ейфорії й несподівано повідомив, що перейшов на роботу, де отримуватиме в кілька разів більше, аніж в адміністрації президента Буша».

Рожанські та Грем належать до «прагматичного» табору американських експертів із російських питань. На думку Рожанські, «політика ізоляції Росії... змушує США виглядати слабкими й непослідовними». Для уряду США ключовими запитаннями мають стати: «Чого хочуть росіяни і що вони думають про такі виклики, як Україна, Сирія та протидія тероризму?».

На відміну від «нормативістів», які наголошують на важливості зовнішньої політики, яка має ґрунтуватися на цінностях, «прагматики» вважають основою міжнародних відносин дотримання балансу сил та принципу статус-кво. Вони підтримують претензії Москви на свою «сферу впливу» і попереджають, що надмірна критика і санкції щодо Росії можуть загострити кризу і ввести США в нову холодну війну. Як зазначає Ліля Шевцова, це допомагає пояснити, чому «західні прагматики часто повторюють заяви своїх російських колег (або навіть самого Кремля)».

Влітку 2015 року Меттью Рожанські й Томас Грем намагалися переконати провідних членів адміністрації президента Петра Порошенка в тому, що Україна повинна відмовитися від приєднання до НАТО і ЄС. Під час зустрічі з радниками президента Порошенка влітку 2015 року Рожанські та Грем представили документ під назвою: «Стратегічне бачення партнерства між США та Україною», який пропонував Україні повернутися до «багатовекторної» зовнішньої політики та «нормальних відносин» з росіянами. У документі жодного разу не зазначено, що вступ до Європейського Союзу і НАТО має бути у пріоритеті зовнішньої політики України. Хоча українські східні кордони регулярно обстрілювалися з контрольованих Росією районів Донбасу, автори документа жодного разу не зауважили, що іншим пріоритетом української зовнішньої політики має стати одержання американської військової допомоги.

Меттью Рожанські також допоміг Полу Манафорту просувати інтереси його проросійського клієнта Януковича. Із 2004 року Манафорт працював політичним консультантом Януковича та близького союзника Путіна Олега Дерипаски. Згідно з документами, опублікованими командою спеціального прокурора Роберта Мюллера у вересні 2018 року, Манафорт лобіював інтереси адміністрації Януковича через дві лобістські фірми, а також шляхом друку замовних аналітичних статей.

У квітні 2013 року Манафорт написав голові адміністрації президента Януковича: «Цього тижня ми скерували зусилля на просування позитивних новин і статей, які з’явилися в кількох провідних друкованих та електронних ЗМІ». Манафорт далі навів чотири статті, включно з колонкою Рожанські під назвою: «Чи використає Україна свій шанс у відносинах з ЄС?». На той час Рожанські був заступником директора програми «Россия и Евразия» Фонду Карнегі. Цікаво, що в лютому 2013 року Манафорт також повідомив радників Януковича про свою зустріч із колишнім шефом Рожанські, Джеймсом Колінзом, називаючи його у своєму листі «провідним спонсором Фонду Карнегі».

Меттью Рожанські активно співпрацює з провідним агентом прокремлівської експертної пропаганди, а саме — державним аналітичним центром «Российский Совет по международным делам» (РСМД). Генеральний директор РСМД Андрій Кортунов отримав запрошення від Рожанські до Вашингтона для участі у кеннанівській конференції «Джордж Кеннан та сучасність». Рожанські, після свого вступного слова, одразу передав мікрофон Кортунову. Досить показово, що Джон Теффт, колишній посол США в Росії, виступив під час цієї панельної дискусії останнім. Під час свого виступу Кортунов традиційно стверджував, що політика «стримування» Росії, запропонована Кеннаном в середині ХХ століття, не може застосовуватись до сучасної Росії і має бути переглянута. У липні 2018 року, за кілька днів до зустрічі Трампа і Путіна в Гельсінкі, Рожанські та Кортунов опублікували спільну статтю в журналі Дімітрія Саймса The National Interest. Автори наполягали на необхідності посилити контакти між Трампом і Путіним задля розв’язання низки міжнародних конфліктів. Про те, хто ж був «автором» цих конфліктів, у статті не зазначалося.

ДАРТМУТСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ І РОСІЙСЬКИЙ СОЮЗ ВИРОБНИКІВ НАФТИ ТА ГАЗУ

Інститут Кеннана є активним просувачем діалогу між США та Росією в рамках так званої Дартмутської конференції. Вона була започаткована у розпал холодної війни — 1960-го року — за таємної підтримки президента Дуайта Ейзенгавера та радянського лідера Микити Хрущова. Починаючи з 1972 року, цей захід публічної дипломатії організовується Фундацією Кеттерінга та Інститутом сталого діалогу, в якому Меттью Рожанські є членом Консультативної ради.

Певний час Дартмутську конференцію також очолювали Генрі Кіссинджер та Євген Примаков (колишній російський міністр закордонних справ та директор Служби зовнішньої розвідки Росії). Проте вона перестала існувати після розпаду Радянського Союзу. Аж раптом, 2014 року, майже одразу після введення європейських та американських санкцій за російську анексію українського Криму, конференція раптом відновилася.

Виконавчим секретарем Дартмутської конференції з американської сторони є саме Меттью Рожанські. Російську ж сторону представляє Юрій Шафранік — колишній російський міністр енергетики й нинішній голова Російського союзу виробників нафти та газу. Шафраніка також часто запрошують до Вашингтона, де він робить доповіді в Інституті Кеннана. Дартмутська конференція непрозора, вона не має офіційного веб-сайта, тому будь-яка інформація про її учасників, порядок денний, дати та офіційних спонсорів майже повністю відсутня.

У Росії учасники «діалогу» з американського боку мають можливість насолодитися «п’ятизірковою» російською гостинністю. Ось як Джілл Догерті, колишня керівниця московського бюро CNN і нинішня членкиня Дорадчої ради Інституту Кеннана, описує атмосферу однієї з останніх зустрічей у рамках Дартмутської конференції, проведеної у колишній заміській урядовій резиденції Завидово у жовтні 2017 року:

«Підживлювані кавою, чаєм, російською кухнею, і довгими прогулянками березовими скверами, наші російські та американські учасники, деякі з яких допомагали формувати зовнішню політику своїх урядів, розглянули багато питань, щодо яких наші країни не погоджуються».

Повернувшись до США, Догерті написала статтю про Дартмутський діалог, яка є гарною ілюстрацією того, наскільки некритично деякі американські експерти ретранслюють пропагандистську доктрину Кремля. Зокрема, авторка зазначила про:

•  «сміховинне» розслідування ФБР і Конгресу щодо можливого втручання Москви в президентські вибори у США, а також абсолютно «русофобський» Конгрес США;

•  тривожну можливість переростання американсько-російського конфлікту «на щось неконтрольоване, з непередбачуваними наслідками»;

•  роль американських ЗМІ у розпалюванні страху перед Москвою;

•  «комплекс втраченої імперії», від якого, начебто, страждають Сполучені Штати;

•  занепокоєння швидкою ерозією американської демократії.

На висновки авторки можна було б не звертати уваги, якби ці спостереження не включалися до офіційних рекомендацій, що надаються учасниками Дартмутської конференції американському урядові. Оцінити якість цих «рекомендацій», на жаль, неможливо, адже їх не презентують публічно.

КАРМЕЛЬСЬКИЙ ІНСТИТУТ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ІСТОРІЇ ПРИ АМЕРИКАНСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Посольство Росії у США активно насаджує американцям образ Росії як «культурної наддержави». Вирішальну роль у цьому процесі також відіграє Кармельський інститут російської культури та історії при Американському університеті. Його було відкрито 2011 року, у відповідь на пропозицію російського посла в США Сергєя Кисляка. Американська благодійниця Сьюзен Кармел Лерман подарувала Американському університету два мільйони доларів США саме для запуску Ініціативи з російської культури. Лерман згадувала, що їй хотілося підтримати ідею Кисляка й «посилити взаємодію між росіянами та американцями, особливо серед молодших поколінь».

2012 року, лише через шість місяців після запуску Ініціативи, Лерман отримала дві дипломатичні нагороди — одну від президента Франції Ніколя Саркозі, а другу від російського Міністерства закордонних справ. 2015 року Лерман отримала Нагороду за корпоративну громадянську позицію від Інституту Кеннана при Центрі Вілсона. Разом із нею таку ж нагороду одержав Петр Авен, пов’язаний із Кремлем олігарх та співвласник «Альфа-Груп».

2016 року Путін прийняв Лерман у Кремлі, де особисто нагородив її російським Орденом Дружби. Під час церемонії нагородження американська благодійниця сиділа біля прем’єр-міністра Дмитра Медведєва.

Ініціатива Лерман зосередилася на сприянні творенню «міцних зв’язків між російською та американською молоддю через музичні й театральні вистави, кіносеанси, конференції та студентські обміни». Виступаючи на інавгурації Ініціативи в Бібліотеці Конгресу в жовтні 2011 року, посол Кисляк зазначив, що його план полягав у створенні цілого «консорціуму американських університетів, зацікавлених у вивченні російської культури».

У 2011 — 2014 роках понад 14 000 студентів та гостей із Вашингтонської міської агломерації взяли участь у соціальних заходах, обідах та вечірках-знайомствах, організованих даною Ініціативою. 2015 року Лерман провела ребрендинг центру та перетворила його в Інститут російської культури та історії. За словами його новопризначеного виконавчого директора Антона Федяшина, центр мав «відкривати для американських студентів Росію як культурну наддержаву».

Постать Антона Федяшина заслуговує на особливу увагу. Він народився в СРСР і прибув до США в дитинстві разом із батьком Андрієм Федяшиним — репортером радянського інформаційного агентства ТАРС. Його дід, Георгій Федяшин, був генералом Першого Головного управління КДБ.

Три роки поспіль, починаючи з 2015-го, Федяшин був запрошеним лектором МДІМО. За словами історика Юрія Фельштинського, публікації та інтерв’ю Федяшина складають враження, що він є «професійним кремлівським пропагандистом, який зазвичай перевертає все з ніг на голову і легко доводить читачеві або слухачеві, що чорне — насправді біле, а біле — то чорне».

За деякою інформацією, Антон Федяшин був куратором Марії Бутіної, звинуваченої у шпигунстві на користь Росії, яка прибула до США в статусі студентки Американського університету і могла співпрацювати з Федяшиним (а також представництвом «Россотрудничества» у Вашингтоні) в питанні вербування студентства університету для співпраці з російською розвідкою.

ФУНДАЦІЯ АМЕРИКАНО-РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПІВПРАЦІ ТА ПРОКРЕМЛІВСЬКА ПРОПАГАНДА

Сьюзен Лерман також просуває діалог між США та Росією як головного спонсора Фундації американсько-російської культурної співпраці. Іншими донорами фундації є лояльні до Путіна російські олігархи — Віктор Вексельберг, Петр Авен, Міхаїл Фрідман, Вагіт Алекперов та Владімір Євтушенков.

2012 року російські ЗМІ писали, що менеджери передвиборчого штабу Путіна включили кількох відомих виконавців та митців, зокрема піаніста Дениса Мацуєва, диригента Валерія Гергієва, джазового музиканта Ігоря Бутмана та оперну співачку Анну Нетребко, до групи артистів, які мали агітувати за Путіна. Важливо відзначити, що Фундація американсько-російської культурної співпраці жодного разу не запросила до Вашингтона артистів чи митців, які були б в опозиції до Кремля. Усі заходи Фундації передбачали участь лише пропутінських виконавців, таких як Мацуєв, Гергієв та Бутман.

14 листопада 2017 року Кармельський Інститут російської культури та історії разом з Інститутом Кеннана та Інститутом сталого діалогу провели в Національному соборі у Вашингтоні сумнозвісний концерт «За Єдність!». У концерті брали участь диригент Валерій Гергієв та піаніст Денис Мацуєв, які, як відомо, публічно підтримали анексію Криму і невдовзі були оголошені в Україні «персонами нон грата».

Газета The Washington Post написала, «Це був незвичний концерт... заснований на сумнівному посилі. Що саме мається на увазі під «єдністю»?»

Представники української та російської діаспори організували протести перед входом до Національного собору, а посольство України в США висловило стурбованість, що таким концертом низка американських неприбуткових організацій фактично підтримала «платформу російської пропаганди і маніпуляції громадською думкою в США».