Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Багаті стають багатшими, а бідні – біднішими

Загроза громадянської війни між білими і чорними в ПАР відбиває не стільки вчорашній день расових конфліктів, скільки наростаюче глобальне розшарування
25 вересня, 17:40
ФОТО РЕЙТЕР

Конфлікт, що розгорівся на початку вересня між двома найпотужнішими і впливовими країнами Африки, Південно-Африканською Республікою і Нігерією, став досить несподіваним.

Хоча конфлікти для Африки — явище звичне. 55 країн з різними політичними устроями, з різними релігіями, з різною історією, з несправедливими кордонами, з колосальною соціальною нерівністю, зрештою є 3000 етносів, 2000 мов — усе це дає багато підстав для різного роду конфліктів усередині країн, так і між країнами. Вони є політичними (Марокко окупує більшу частину території Сахарської Арабської Демократичної Республіки), економічними (контрабанда рудами з ДРК в Уганду, Бурунді, Руанду), релігійними (відділення християнського Південного Судану від мусульманського північного Судану), етнічними (варварська різня хуту своїх земляків тутсі в Руанді, сутички в Судані, Чаді), навіть мовні (англомовне населення на заході Камеруну бореться за автономію в франкомовній країні). В окремих війнах їх жертвами ставали десятки мільйонів людей, як правило, цивільних (дві Конголезькі війни 1996—2002 роки). Це якщо не враховувати терористичну діяльність Боко Харам у районі Сахеля, Аш— Шабаб із Сомалі. Час минає, країни розвиваються, вчаться жити за демократичними нормами, з’являються нові лідери, вчаться мирно залагоджувати наявні конфлікти. Лідери країн регулярно зустрічаються на самітах у Пекіні, Токіо, Парижі, Сочі (жовтень 2019 р.) і домовляються між собою. Необхідно зауважити, що всі конфлікти відбуваються між самими африканцями. Відсутній расовий компонент; класичних білих колонізаторів уже давно позбулися. Тому події в ПАР викликають обґрунтоване занепокоєння щодо появи саме расового компоненту. Спочатку трохи хронології.

У червні 2019 року в Йоганнесбурзі, комерційному центрі ПАР, (із околицями понад 8 млн) поліція проводила операцію з зачистки міста від контрабандистів. Але організовані кримінальні групи витіснили поліцію з міста. В місті поширилася хвиля насильства — громили і грабували магазини, палили машини й офіси іноземців. Відбувалися арешти погромників. Сплеск насильства поширився на всю країну. Потрібна була іскра, щоб події набули національного масштабу. 27   серпня в Преторії (адміністративна столиця ПАР) убили таксиста, який зробив зауваження продавцям наркотиків. 31 серпня в Кейптауні (центр законодавчої гілки влади) знайшли тіло зґвалтованої і вбитої 19-річної студентки університету. Хоча в Кейптауні кожен день убивають у середньому восьмеро людей, то, здавалося б, звичайна справа. Але саме ці дві смерті зумовили соціальний вибух, причини для якого накопичувалися давно. На вулиці вийшли сотні студентів із протестом проти гендерного насильства. Постраждало близько тисячі підприємств, які належали іноземцям. Загинули десятки людей. Серед них -громадяни Ефіопії, Зімбабве, ДРК. Багато інформації були звичайними фейками, які роздмухували міжнаціональну ворожнечу. Ворожнечу африканців до африканців. З’явилося нове поняття — афрофобія. Сотні людей було заарештовано. Лише в Йоганнесбурзі 14—15 вересня більш як 900 чоловік.

Події в ПАР спричинили резонанс у багатьох країнах регіону. Найбільш загострилися відносини з Нігерією. Хоча жодного нігерійця не було вбито; повідомлення про це виявилися провокаційними фейками. Але уряд Нігерії відкликав свого посла. Вивезли з ПАР 600 нігерійців. Уряд ПАР змушений був призупинити діяльність своїх дипломатичних установ в Абуджі, столиці Нігерії, і в Лагосі після нападів на ці установи. В жовтні президент Нігерії М. Бухарі прибуде в ПАР для зустрічі з колегою, під час якої обговорять ситуацію. Авіакомпанія Танзанії призупинила рейси в Йоганнесбург. Замбія і Мадагаскар скасували футбольні матчі з командами з ПАР. У ДРК напали на консульство ПАР. Уряд Нігерії прийняв рішення про бойкот Всесвітнього економічного форуму щодо Африки, що відбувався 4—6 вересня цього року в Кейптауні. Його підтримали ДРК, Малаві, Руанда. В багатьох країнах відбулися напади на південноафриканські підприємства. Уряд ПАР засудив насильницькі дії і запевнив країни Африканського Союзу, що докладе всіх зусиль, щоб їх зупинити. З таким посланням президент ПАР направив своїх представників у найбільш впливові африканські країни. Зрештою, президент ПАР Сіріл Рамафоса скасував поїздку в Нью-Йорк на відкриття сесії Генеральної Асамблеї ООН. 18 вересня відбулося спеціальне засідання парламенту ПАР із одного питання: гендерне насилля. Статистика показує постійне його зростання.

Такого збурення в Африці не було давно. 

За цими зовнішніми подіями стоїть складний клубок нерозв’язаних економічних і соціальних проблем у ПАР. 

У країні 56 млн населення. З них офіційно 3,6 млн — іноземці. Неофіційно значно більше. Водночас рівень безробіття становить 29%. Хто винен? Штовхають на саму просту відповідь: іноземці («понаехали тут»). Підігрує радіо (як свого часу в Руанді). Король зулусів Гудвілл називає їх «вошами», «мурахами». І спрацьовує. А Всесвітній Банк 2018 року назвав ПАР самим соціально нерівним суспільством у світі. 2015 року 10% населення належало 70% національного багатства, а 60% бідних — 7%. І унікальний чинник, якого немає в інших африканських країнах: раз багатий — значить «білий», а якщо бідний — то «чорний». А білих — усього 9%. Білі сім’ї заробляють у шість разів більше, ніж чорні. Такого розшарування не було навіть за часів апартеїду. Чи іноземці в цьому винні? Так склалося ще з часів апартеїду, що вся економіка країни (заводи, фабрики, банки, великі компанії, земля) належали білим. Забезпечуючи функціонування економіки на сучасному рівні, вони гарантували ПАР стабільне місце серед розвинутих країн — ПАР входить в G20, клуб найбільш розвинених країн світу. Більшість правлячої партії Африканський національний Конгрес (АНК) розуміє цю залежність і намагається її позбутися. Бачать для цього два напрями — забрати землю в білих фермерів і передати її місцевому населенню (що, найімовірніше, перетворить ПАР на чистого імпортера аграрної продукції, як це сталося колись у Зімбабве), а також націоналізувати Центральний банк (Резервний банк Південної Африки, який є акціонерним товариством), і який є центром впливу білого монополістичного капіталу. Щодо землі є рішення з’їзду АНК і парламенту. Проблема в одному — забирати з викупом чи без. Якщо без викупу, тобто чиста націоналізація, то це може спричинити соціальний вибух і неприйняття з боку членів G20. Не менш складна ситуація з ЦБ. Голова ЦБ і міністр фінансів завжди діяли спільно при підтримці білих монополістів і в їхніх інтересах. Коли попередній президент ПАР Д.Зума вирішив змінити міністра фінансів, Джоан Руперт, мільярдер, представник білого капіталу, погрожував йому, що «заблокують економіку всієї країни». Президент змінив міністра. За кілька днів країна була паралізована стихією антипрезидентських виступів. Це стало «гарним» додатком до інших звинувачень на адресу президента. І він пішов у відставку. Перше, що зробив новий президент Сіріл Рамафоса — заблокував процес підготовки націоналізації ЦБ. Але генеральний секретар правлячої партії АНК Еліас Магашуле (друга після президента посада в країні) нагадав про рішення з’їзду АНК у грудні 2017 року про націоналізацію ЦБ. Це спричинило різку протидію з боку частини керівництва АНК. Після парламентських виборів у травні 2019 року позиції прихильників націоналізації ЦБ значно зміцнились. Хазяї грошей, місцеві олігархи занепокоїлись і вирішили вжити превентивних заходів. Вони відкрито заявляли, що не потерплять тиску на них. У червні розпочалися згадані вище події. Подивимось чим закінчиться проблема з націоналізацією ЦБ — хто кого?  

Постає логічне питання — в чиїх руках влада в країні? Серйозність питання зумовлена розмовами про те, що напади на чорношкірих іммігрантів є «генеральною репетицією» громадянської війни проти білих. Ці розмови підсилюються заявами окремих опозиційних політиків. Лідер лівої партії Джуліус Малема заявляє: «Наша злість направлена не на тих людей. Як і всі ми, наші африканські брати і сестри продають свою працю за копійки, щоб вижити. Тим часом хазяї наших багатств — білий монополістичний капітал відмовляється ділитися з нами, а правляча партія АНК захищає його». Цю думку продовжує лідер радикально-соціалістичної партії Енділе Мнгсітама: «Теперішні апокаліптичні картини обвуглених будинків і каркасів з’їдених вогнем машин — це те, що чекає білих... Сьогодні в країні триває війна чорних проти чорних, яку помилково називають ксенофобією. Хвилі насильства наростають. І лише питання часу, коли театр цієї війни розшириться та охопить безпечні білі зони». На його думку 10 млн безробітних скоро перефокусують свій гнів на білих південноафриканців. У Парижі якась «Ліга захисту чорних» закликає вбивати білих і азіатів у ПАР. У чому причина нагнітання соціальної напруженості в країні на, здавалось би, вже забутому расовому ґрунті? Це можна пояснити залишками нещодавньої політики апартеїду. Але причина глибша.

ПАР — унікальна країна серед інших африканських країн (і не лише). Тут ніколи не було єдиного південноафриканського суспільства. В усіх африканських країнах населення — монорасове: в арабських країнах — араби, в Підсахарській Африці — чорношкірі африканці (різних етносів, але однієї раси). Вкраплення представників інших рас (білих, жовтих, червоних, голубих) не змінює загальної картини. В ПАР населення тришарове: чорношкірі — майже 80%, білі європейці — приблизно 10%, останні — мулати, африканери. До речі, ще 2008 року ГА ООН визнала африканерів (3 млн) нацією, яка не має власної держави. 2010 року доктор Дон Реадт, професор літератури, лідер групи в підтримку африканерів, охарактеризував ситуацію в країні як катастрофічну: «Сьогодні наш народ разом з іншим білим населенням ПАР став жертвою фізичного і культурного геноциду. За останніх 15 років понад 50 000 білих було вбито, більш ніж 200 000 наших жінок були зґвалтовані». Доля європейців у країні максимальна для Африки. І саме в їхніх руках ключові важелі керівництва економікою країни. Звідси головна ознака соціального розшарування — приналежність до тієї чи тієї раси: бідні — чорні, багаті — білі. ПАР стала своєрідним уособленням глобальних соціальних суперечностей по осі Північ — Південь. І тут вони проявляються найбільш гостро з додатком расової нетерпимості. Загроза громадянської війни між білими і чорними в одній із найрозвиненіших країн світу на початку ХХІ століття — це, звичайно, екзотика, але екзотика, яка відбиває не стільки вчорашній день расових конфліктів, скільки наростаюче глобальне розшарування і глобальний тренд: багаті стають багатшими, а бідні — біднішими. На сьогодні в ПАР збіглись у часі два процеси: об’єктивний — протест чорношкірого населення проти невирішення соціальних проблем (безробіття, злочинність, поглиблення соціальної нерівності, падіння економіки до 1% росту ВВП) і суб’єктивний — намагання білого монополістичного капіталу втримати контроль над фінансовими механізмами країни, використовуючи для цього соціальне невдоволення і підігріваючи його.

Спеціаліст з історії ПАР Інституту Африки РАН В. Шубін констатує: ПАР сьогодні — це «котел, що кипить, із закритою кришкою». 

Посольство України в ПАР міститься в Преторії. 2.12.2018 року указом Президента України П.Порошенка послом України в ПАР було призначено Тараса Кузьміча. 15.05.2019 року він вручив вірчі грамоти президенту ПАР С.Рамафоса. 19.07.2019 року указом Президента України В.Зеленського він був знятий з цієї посади. На сьогодні посла України в ПАР немає.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати