Все, що я зробив у житті, я починав із мрії.
Богдан Гаврилишин, український, канадський, швейцарський економіст, громадський діяч, меценат

Блиск та убогість інновацій

Чого не вистачає пропаганді науки в Україні?
13 жовтня, 2017 - 12:50

Тема інновацій упродовж останніх років — мов золота жила для обізнаних на цій темі, а більше для тих, хто, як кажуть, «чув дзвін, та не знає, де він». Існує безліч визначень терміну «інновація». Але для практичного розуміння і використання я б запропонувала під «інновацією» вважати вислів: отримання позитивного результату від оновлення попередньої діяльності в широкому розумінні цього процесу та його наслідків.

На словах, інноваційна економіка, з одного боку, — національний пріоритет. І на цьому спільне уявлення про неї закінчується. Бо, з іншого боку, для одних — це наукова діяльність. Проте для більшості в умовах зростання віддачі від частки вітчизняної сировинної економіки та одночасного процесу деіндустріалізації інновації уявляються синонімом науки і впровадження у практику її досягнень.

Але це не дуже точно. Адже розвиваючи науку, держава інвестує кошти в отримання нового знання. А ось через інновації вона перетворює знання на гроші. Отже, під інноваціями слід розуміти створення нової цінності, що викликає інтерес у споживачів, які за цю нову цінність готові платити. Але парадокс полягає в тому, що джерелом інновацій не завжди є знання, отримане у процесі наукових досліджень. Бо реальність є такою, що у нинішній конкурентній боротьбі той, хто створив нове знання, не завжди є переможцем. Виграє переважно той, хто першим відчує вже отримане нове знання, із зиском придбає його та ефективно застосує на практиці.

І з цієї точки зору численні фактологічні вправи авторів щодо пропаганди і захисту інновацій хибують однобокістю. Справді, український бізнес переважно містечковий. Йому не цікаві глобальні процеси та реальність руйнування залишків потенціалу країни. За рівнем технологічності наша промисловість на третину відстає від показників Євросоюзу, а за часткою експортованої хай-тек-продукції відстає у чотири-вісім разів, за енергоефективністю — удесятеро, нові технології у прирості валового внутрішнього продукту становлять 0,7 відсотка на тлі шістдесяти — дев’яноста відсотків у розвинених країнах. Уявляєте, який розрив — 0,7 і 60 — 90 відсотків!

Ми у глобальному рейтингу інноваційності посіли 50 місце, причому лише за окремими компонентами індексу, а в рейтингу глобальної конкурентоспроможності — 85-те із 138-ми. Це при тому, що світові витрати на дослідження з 1998 по 2013 роки зросли у західних країнах — удвічі, у Південній Азії — у 4,4 разу. А у нас за роки незалежності кількість дослідників у галузі технічних наук знизилася у 3,5 разу, освоєння нових видів техніки скоротилося у 14,3 разу, а частка інноваційно-активних промислових підприємств — у п’ять разів.

І на цьому тлі надзвичайно характерною є українська реакція на можливий вихід із цієї ганебної ситуації. Як свідчить аналіз публікацій у засобах масової інформації, автори переважно пропагують загальні постулати замість конкретних речей. Наприклад, пропонується вибрати напрям, вивчити тенденції, правильно масштабувати змінений аспект бізнесу, мобілізувати співробітників компанії на інновації; щоб стати драйверами інновацій, співробітникам необхідні інноваційна поведінка і культура, свіже мислення та інноваційне лідерство топ-менеджерів тощо. І, зрозуміло ж, залучати людей із бізнес-стратегії на етапі розробки будь-яких потенційних інновацій.

А як же обійтися без міжнародних консалтингових компаній?! Вони, на переконання авторів, окрім аудиту, можуть надати послуги з розробки стратегії, пошуку підрядників, супроводу процесу виконання робіт і впровадження інновацій. Але їхні послуги — не з дешевих. А тому пропонується, щоб департаментам розвитку великих компаній доручати пошук можливостей для поліпшення різних аспектів роботи організації. Більш ніж дивна пропозиція, адже це їхній першочерговий обов’язок.

І в таких пропозиціях — теж містечковість мислення. Тобто діяти вже у сформованій реальності, а не створювати нову — масштабнішу, яка б охопила всі складові проблеми. Від містечковості мислення майже не чути голосів про те, що у країни, яка перестає бути джерелом знань, немає гідного майбутнього. А в цьому зв’язку найважливіше державне завдання полягає у фінансуванні науки.

Водночас фінансування науки та організація інноваційної економіки — це два тісно пов’язаних і взаємодоповнюючих різних завдань. Інноваційна діяльність не обмежується лише науково-дослідницькими і конструкторськими розробками та виробництвом продукції. Похідними можуть бути інновації щодо управління персоналом, просування продукції й послуг, нових бізнес-моделей, що на тактичному рівні створює конкурентні переваги. Ці речі об’єднує головне — нові рішення, засновані на новому знанні, що створюють нову цінність для споживачів.

А для цього треба подолати неймовірний розрив між хоча й слабким, але все ж створюваним у нас новим знанням і рівнем розвитку промислового виробництва. Якщо практично відсутня промислова база, здатна використовувати нові знання, не можна говорити про створення умов для інвестицій. Бо в таких умовах нове знання девальвується або стає джерелом інвестицій в інших країнах.

Отже, пріоритетним завданням є створення сучасної промисловості, яка забезпечить реальний попит на інновації й забезпечить підгрунтя для інноваційного розвитку економіки. Нова індустріалізація означає не тільки заміну застарілих основних фондів у традиційних галузях промисловості, а й будівництво нових галузей із високою продуктивністю праці та високою доданою вартістю.

Але я розумію складність реалізації такого завдання, коли стратегічний заокеанський партнер бачить Україну лише як аграрну державу.

Наталія РЕЗНІКОВА, експерт CMD-Ukraine
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments