Дещо про природу і стратегію української олігархії

Кожен день приносить нам новини, які змушують забувати попередні. На сьогодні             — «листи Деркача», ресторан «Велюр», свавілля поліції в Кагарлику, стрілянина в Броварах, штурм музею Гончара.  Деколи виникає враження, що в когось у мішку є безліч усіляких «пригод» і він лише чекає на слушний момент, щоб їх витягнути  і вилити на голови глядачів. Щоб не заморочувались  думками  про долю України, про її майбутнє і чому все так, а не інакше. Зокрема, щоб відволікти увагу від  корупції як станового хребта українського суспільства, а насамперед від її ролі в економіці  і її носіїв. А вона ж за нової влади не тільки нікуди не зникла, а, навпаки, зміцнила свої позиції. Хоча вище керівництво до неї нібито не має прямого відношення. Або просто ми ще нічого не знаємо про це. Хоча вже з’являються окремі імена високопосадовців, які чи то «брали», чи то «давали» хабарі...  

Газета «День» неодноразово висвітлювала цю тему (наприклад:  «Хто кого? Україна бореться з корупцією, і корупція  ... бореться з Україною», №122-123, 13-14.07.2018).  Тема для України невичерпна, тому варто ще раз звернути увагу на окремі її грані. 

Корупція має два виміри: гроші і влада. Гроші дають владу, а влада дає гроші. В цьому суть так званого азійського способу виробництва, де влада є основним джерелом прибутку. Але спочатку були гроші.   

У романі М.Мітчелл «Звіяні вітром» герой  Ретт Батлер, який робив гарні гроші на війні Півдня і Півночі в США, констатував: «...великі гроші можна зробити в двох випадках: при створенні нової держави  і при її краху. При створенні цей процес більш повільний, при краху — швидкий».  Ця теза розумної, хоча й віртуальної людини, має пряме відношення до України.

ІГРИ ОЛІГАРХІВ: «МИ НАЗИВАЄМО ЦЕ ДЕМОКРАТІЄЮ»

Ще на нашій пам’яті ми були свідками і учасниками краху великої імперії — Радянського Союзу. Від нього відпав самий ласий шматок — незалежна Україна. Величезні багатства на певний час опинились нібито без реального господаря. Хвацькі хлопці цим скористались і за кілька років сколотили мільйонні статки. За кілька років прибрали до рук те, що створювалось поколіннями.  Куди там Ілону Маску чи Біллу Гейтсу. Вони роками придумували щось таке, що стане корисним усім людям. Наші ж нувориші нічим таким невідомі, крім придумуванням  схем найбільш швидкого збагачення. За цими схемами  в нас утворився прошарок надбагатих людей, яким належали заводи, фабрики, копальні, ГОКи, виробництво електроенергії, земля, нерухомість. Вони на 100% скористались одним з двох випадків збагачення — крах держави, імперії. Не певен, що вони знали про  Ретта Батлера, але діяли згідно з його досвідом.  

Далі поступово мало відбуватися становлення нової держави — України. Її зміцнення могло б значно звузити джерела збагачення. А це зовсім не входило в плани наших багатіїв. Від швидких, великих грошей, при абсолютній безкарності відмовитись вони вже не могли. Грошей же багато ніколи не буває. І генеральною лінією їх політики стало доведення ситуації в країні до аналогу краху імперії. Для цього потрібно було повністю контролювати і направляти  внутрішню політику. Вже маючи грубі гроші вони скуповують засоби масової інформації — канали телебачення, газети, радіо. За свої гроші створюють громадські організації під назвою «політичні партії». Ці «партії» за ці самі грубі гроші формують парламент України і, відповідно, уряд.  Ми називаємо це демократією.

Завершивши цей процес вони перетворилися на олігархів,  тобто людей, які зосереджують у своїх руках як економіку, так і політику. Створилась і утвердилась кланово-олігархічна структура суспільства. Відбувся «квантовий стрибок назад», унікальне явище в Європі. В жодній іншій європейській постсоціалістичній країні не відбувались такі процеси і з таким результатом.

Тепер олігархи мають усі можливості для створення в країні перманентної ситуації, аналогічної краху імперії, що гарантує їм швидке, а не повільне збагачення. І головним джерелом збагачення є вже не заводи і фабрики, а наближення до влади, тобто до бюджету. А з часом, не лише наближення, а й повний контроль над ним. Азійський спосіб виробництва не має нічого спільного з європейським. Важко нам буде в Європейському Союзі (якщо нас туди приймуть).

«У КРАЇНІ НАСАДЖУЄТЬСЯ І ПІДТРИМУЄТЬСЯ   УПРАВЛІНСЬКИЙ ХАОС»

Генеральний напрям їхньої політики тепер — не допустити створення в Україні політичної нації як умови створення сильної держави. Підконтрольні їм  ЗМІ, починаючи ще з часів «Свободи слова»  Савіка Шустера, на різноманітних ток-шоу  насаджують взаємну недовіру, ворожнечу, розбрат. Сіється недовіра до влади. Цілеспрямовано по багатьох векторах розколюється суспільство. Ні про яку національну еліту не йдеться і йтися не може. Так само, як і про державну стратегію. Не кажучи вже про національну ідею. В країні насаджується і підтримується  управлінський хаос, що є метою Путіна.

Потрібна, в цілому, децентралізація, тепер в умовах війни і світової економічної кризи веде до втрати центральною владою  контролю над ситуацією в країні, до появи удільних князівств, до створення умов для подальшої федералізації країни. 

Відомий правозахисник Семен Глузман стверджує: «Ми живемо сьогодні в державі, яка вмирає». А люди ще не навчились боротися за себе. Це якраз і є та атмосфера, яка гарантує нашим олігархам  отримання великих і швидких  прибутків. Один з останніх прикладів — рішення в сфері енергетики.

Маючи в своїх руках надійний контроль над ключовими секторами економіки, над інформаційною політикою вони в жодному разі не допустять принципових змін у status quo. І не допустять, щоб  якісь там хлопчики і дівчатка з вулиці ставали їм поперек дороги. Часто нагадую цитату англійського журналіста, яку наводить Карл Маркс у І томі «Капіталу»: « ...а пообіцяйте йому (капіталу) 300% прибутку, і немає такого злочину, на який він би не пішов навіть під загрозою шибениці». Звідси — вбивства Гонгадзе, Шеремета, низка загадкових самогубств високопосадовців, убивство Гандзюк та десятки інших, менш відомих, але не менш небезпечних системі людей.  

«ЗА НЕОБХІДНОСТІ ВОНИ МОЖУТЬ ДОВЕСТИ ДО САМОГУБСТВА І ВСЮ КРАЇНУ»

Але це — окремі люди. За необхідності вони так само можуть довести до самогубства і всю країну.  Коли вона перестане існувати як незалежна, авторитетна країна. Територія залишиться — держави не буде. А господарі привабливої території знайдуться. Вони вже заявили свої права на неї, загарбавши Крим і частину Донбасу.  Показовим буде процес у США щодо Ігоря Коломойського: за які гроші він придбав у США безліч активів. Якщо його засудять, то це буде сигналом для компрадорського капіталу шукати прихистку для своїх капіталів там, де їх не будуть питати про походження грошей. Така країна є і це, знову ж таки, Росія. Там діє той самий принцип — «Какая разница». 

Так, їм без різниці де, аби тільки не чіпали їхні гроші. Тому чекати від них допомоги в створенні сильної держави не варто. Радше навпаки — вони підтримують управлінський хаос як умову отримання великих грошей.  А нам  різниця є. 

Чи відчувати себе громадянами власної країни (попри всілякі негаразди), чи бути другосортними  мешканцями нової імперії?

Чи своєю працею реалізовувати свій національний інтерес, чи «вкалывать» на реалізацію чужого національного інтересу?

Чи нами будуть керувати не самі розумні, а самі багаті і їхні посіпаки?

Різниця є. Але чи є в Україні сили, які можуть змінити ситуацію? Теоретично — так.  А реально?