Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Фальш у системі координат

Публічна дискусія політиків торкається лише другорядних економічних тем. I це — невипадково
17 січня, 2008 - 00:00

Повернення заощаджень вкладникам радянського Ощадбанку стало сьогодні ледве не головною темою останніх економічних дискусій, тон в яких задають насамперед політики. Виходячи з публічних заяв, новий уряд Юлії Тимошенко не має більш важливих і актуальних проблем. Так само немає їх й у першого в Україні опозиційного уряду. Замість того, щоб пропонувати альтернативні напрямки діяльності, воно із задоволенням втягується у критику порядку повернення цих грошей (примітно, що необхідність повернення під сумнів не ставиться, предметом суперечок є лише сам його механізм). Обговорюються такі параметри, як справедливість курсу, за яким радянський карбованець обмінюється на 1,05 гривні, можливість пред’явлення претензій Росії, яка є правонаступницею СРСР, у тому числі й у частині внесків Ощадбанку, зв’язок виплат із майбутньою інфляцією, джерела фінансування цих виплат і т. ін. І тут фахівцям, які серйозно вивчали економічну теорію, обов’язково пригадується ще й такий термін, як «прихована інфляція».

Це ситуація, коли кошти у людей є, а купити на них немає чого, оскільки немає повного товарного покриття, є дефіцит. У ринкових умовах економіка реагує на таку ситуацію зростанням цін. Протягом останніх років існування Радянського Союзу, коли ціни були фіксованими, прямої інфляції бути не могло. Замість цього люди просто нічого не могли купити на свої гроші, й ці гроші опинялися на внесках в Ощадбанку. Згодом вони «згоріли». Тому можна ставити питання і про те, наскільки реальним було саме існування цих грошей, якщо ними не можна було скористатися. А звідси може випливати абсолютно інша логіка міркувань, що призводить до висновку про те, що сьогодні повертати, взагалі-то нічого й немає чого...

Але не в цьому суть. Повернення (або неповернення) внесків на розвиток української економіки практично не впливає. У нас є безліч набагато більш невідкладних проблем. Кожний назве свій список пріоритетів, а я ризикну тут навести власну думку щодо тих тем макроекономічної політики, які заслуговують на увагу.

Перша проблема — зростання цін. Не вдаватимемося до банальних міркувань про вплив інфляційного процесу на реальний рівень зарплат і пенсій. Деякі цинічні дослідження засвідчили, що рівнем інфляції, критичним для економічного зростання, є 30— 40% на рік. До цієї межі, у принципі, можливе продовження розвитку економіки, оскільки інфляція призводить до перерозподілу грошових потоків у ті галузі, які в них мають найбільшу потребу, а супроводжуюча зростання цін висока рентабельність підприємств підвищує інвестиційну активність. Тільки дуже високий рівень інфляції призводить до втрати керованості економічними процесами. Так що з макроекономічного погляду інфляція в Україні знаходиться у цілком прийнятних рамках.

Однак високі темпи зростання цін призводять до посилення диференціації прибутків. У багатих вони зростають, у бідних — знижуються, а прошарок середнього класу стрімко тане. Тому «ціною» інфляційного економічного зростання є падіння рівня життя більшості населення, а звідси — увага політиків до цього процесу. І тут маємо черговий парадокс. Всі політичні сили говорять про необхідність уповільнення зростання цін — і абсолютно ніхто не має уявлення про те, як це зробити. Традиційні домовленості з представниками тих або інших підприємств і спроби директивно обмежувати ціни допомагають мало, а вигадати якісь інші методи заборони цін, не говорячи вже про те, щоб ввести грамотну, комплексну антиінфляційну політику, влада виявляється не в змозі.

Минулого року фахівці заговорили про те, що висока інфляція разом із зростаючим дефіцитом торгового балансу — це передвісник вичерпання можливостей експортоорієнтованої моделі зростання української економіки. Отже, необхідно думати та реально впроваджувати інноваційно-інвестиційну модель розвитку. В умовах, коли з року в рік наукова й інноваційна діяльність фінансується у розмірі 0,4% ВВП замість передбачених законодавством 1,7%, заяви попереднього уряду про те, що він видiлив на інновації 25% бюджету 2007 року, викликають безліч питань. Та й про яку вирішальну роль науки в розвитку України може йти мова, якщо найбільший за обсягом тексту розділ нашого Закону «Про наукову та науково-технічну діяльність» описує... особливості пенсійного забезпечення колишніх наукових працівників?! Це — політика «назад», а не «вперед».

Великий скандал минулого літа був пов’язаний із недосконалістю існуючої системи держзакупівель. Через незручний і витратний порядок проведення обов’язкових тендерів державні підприємства не могли закуповувати необхідні для їхньої роботи ресурси, що поставило багато із них на межу зупинення діяльності. Тему «зам’яли», але проблема крайньої корумпованості та неефективності закупівлі товарів за рахунок бюджетних коштів нікуди не зникла. За останні півтора місяця у Верховну Раду внесено два десятки законопроектів, спрямованих на вдосконалення системи та підвищення її ефективності, однак предметом гострих публічних обговорень і суперечок ця сфера на стає. Причина, слід вважати, полягає у відсутності справжньої зацікавленості будь-якої політичної сили в наведенні тут порядку, оскільки всі вони (і влада, і опозиція) мають своїх представників в організаціях, що регулюють цю систему.

Із року в рік руйнується система нашої середньої та вищої освіти, падає її якість. У школах і ВНЗ залишаються працювати або люди пенсійного та передпенсійного віку, або ті, хто не зміг знайти роботу в іншому місці. Більшість найбільш талановитих і перспективних випускників виїздять за кордон. Відсутність системи якісної освіти або серйозне її звуження позбавляє Україну шансів на успішний розвиток у нових умовах інформаційної епохи.

І таких гострих проблем — сила- силенна. Тут і зміна податкового поля, і необхідність реформування ЖКГ, і неефективна система розподілу коштів між центральним і місцевими бюджетами, і горезвісний вступ до СОТ, і найвища в Європі смертність і швидкість поширення СНІДу, і таке інше. Жодна з цих проблем принципово не вирішується. Жодна з них навіть не стає об’єктом пильної публічної уваги. Минулого року ми дізналися, що Україна має одну з найгірших і найменш ефективних систем державного управління у світі. Складається враження, що наші політики досконало оволоділи мистецтвом передвиборних обіцянок. Вони чудово розуміють, що треба говорити. З іншого боку, прийшовши до влади й очоливши систему державного управління, жодна з існуючих політичних сил не здатна реально працювати на благо країни. Замість цього вони стають на шлях гучного популізму. Ніхто не розуміє, як вирішувати насущні проблеми. Мало хто навіть вибудував для себе систему пріоритетів від найбільш до найменш важливого завдання. Тому ми маємо таку непродуктивну публічну дискусію з абсолютно другорядних питань, причому взаємні звинувачення в дискусіях спрямованi на особистості, а не на дії, тому, нарешті, багато промахів влади залишається без уваги та критики опозиції. Наше економічне зростання, на жаль, відбувається на тлі гострої світоглядної, ментальної кризи молодої державності.

Сьогоднішню ситуацію не пояснює навіть безперервний виборчий цикл, що розпочався майже чотири роки тому, який, нібито, не дозволяє ухвалювати необхідні, однак жорсткі та непопулярні заходи. Напевно, наше суспільство ще ментально не готове до досягнення принципово іншої якості життя, до того, що для цього потрібно працювати, а не чекати подачок від влади, що слід вимагати не популістських, а реальних реформ — і шукати способи заявити про ці вимоги.

Виходячи з того, яка економічна проблема України сьогодні є головною для політикуму, чекати змін у цьому не доводиться. І все одно хочеться, щоб через багато десятилiть історики не назвали нинішній період розвитку держави Україна черговим її «темним століттям». Адже, на жаль, всі передумови для цього — в наявності.

Євген НІКОЛАЄВ, економіст
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ