Україні потрібна довготермінова стратегія
Ірина КЛИМЕНКО, «День»
Нестихаюча інвестиційна криза зруйнувала уявлення, котрі
здавалися непорушними, про могутність монетарних методів регулювання економіки.
Низька активність інвестиційних ринків не піддається натиску реформаторів.
І нічого дивного в цьому немає. Пожвавлення активності виключно складна
проблема, яку не можна вирішити лише за допомогою інструментів грошового
регулювання.
Проте позбавлення монетаристських ілюзій — це не єдина проблема, вирішення
якої пожвавить інвестиційний процес. Можливо, десь в іншій країні кілька
років безуспішних пошуків формули «економічного щастя» змусили б замислитися
стосовно правильності вибраного шляху. Однак в Україні навіть глобальні
економічні невдачі примудряються видавати за національну своєрідність.
Досить довго в нас із зневагою ставилися до науки про інвестиції. Вочевидь,
не останню роль у формуванні такого ставлення зіграли характерні для планової
економіки адміністративні механізми впливу на інвестиційні процеси і пов’язаний
з цим волюнтаристський підхід до капіталовкладень. І все ж нині Україна
повільно, але неухильно просувається до інтеграції в світову фінансову
систему. Нещодавно видана київським видавництвом «Наукова думка» книжка
Богдана Губського «Iнвестицiйнi процеси в глобальному середовищi» багато
в чому прояснює суть тих закономірностей, на які вимушені будуть зважати
і вітчизняні підприємці, і державні чиновники, якщо вони всерйоз переймаються
проблемою економічного відродження держави.
У цей час більшість постсоціалістичних країн стикається з численними
несподіванками, неординарними і неоднозначними результатами ринкових реформ.
З’ясовується, що реформи призводять не стільки до різких позитивних змін
у структурі виробництва, скільки загострюють соціально-економічні протиріччя,
які породжуються і навіть стимулюються національною специфікою. Таким чином,
завдання влади ще більше ускладнюється, і успіху досягають ті країни, які
спочатку зробили ставку на пошук оптимального поєднання світового досвіду
та особливостей національної економіки. Зокрема, розробка стратегії економічного
зростання не може обійтися без визначення конкурентних переваг країни.
Власне, саме такі переваги дозволяють країні в найкоротші терміни і з мінімальними
втратами посісти своє місце в системі світового розподілу праці. Справді,
навіщо Україні виробляти ту продукцію, з якою вона вже ніколи не зможе
конкурувати на міжнародних ринках, навіщо подавати надію працівникам цих
підприємств, навіщо відволікати ресурси, такі необхідні іншим галузям?
Однак ці питання майже риторичні. Набагато важливіше визначити, які виробництва
зробити пріоритетними, а які закрити, що сказати людям «неперспективних»
підприємств і як побудувати стосунки держави з національними «лідерами»
тощо.
До останнього часу в Україні зміна пріоритетів була подібна до змін
погоди: кожний клан, який приходив до влади, позначав свій «інтерес» як
пріоритетний для всіх. Проте це зовсім не означає, що в Україні не існує
науково обгрунтованих «точок зростання». Зокрема, згадане вище видання
пропонує відбудовувати господарський комплекс країни з урахуванням особливостей
економіки, які історично склалися, що не лише зекономить дефіцитні ресурси,
але й забезпечить довготермінове економічне зростання. Отже, до початкових
(тобто базових із точки зору подальшої трансформації) порівняльних переваг,
на думку Б.Губського, потрібно віднести: значні запаси корисних копалин
і вигідне територіальне розташування сировинних ресурсів, високий рівень
родючості сільськогосподарських земель, наявність кваліфікованої робочої
сили і можливість збереження протягом деякого часу порівняно низької оплати
праці, наявність концентрованої системи науково-дослідних, проектно-конструкторських
установ як бази для розробки і впровадження нових технологій, значні масштаби
промислово-виробничих фондів, що дозволяє знизити вартість технологічної
модернізації, вдале транспортно-географічне положення країни. Та якщо в
Україні не буде розроблено чітку стратегію спадковості розвитку із заздалегідь
визначеними завданнями, не виключено, що економічна ситуація просто вийде
з-під контролю.
Це актуально ще й тому, що в Україні досі зберігається слаборозвинене
ринкове середовище. Антиринковий за своєю природою виробничо-технологічний
простір багато в чому зумовив недоречність традиційних механізмів ринкового
реформування економіки. Дуже обтяжливими для ринку виявилися і технологічно
застарілі підприємства. Адже вони переважали навіть в орієнтованих на ринок
галузях. Усе це додатково ускладнюється сировинною орієнтацією вітчизняного
експорту. Як відомо, країни, які орієнтувалися на довготривалий успіх,
віддавали перевагу стратегічним інтересам. Ціною неймовірних зусиль вони
долали «в’язку трясовину» сьогочасних потреб, ішли на жертви заради підготовки
того ривка, який би забезпечив процвітання. І за цим проглядалася установка
на інвестиції, їх масштабність і якісний склад. Більшість із методів, які
використовуються урядами для створення сприятливого інвестиційного клімату,
як правило, полягають у створенні вигідніших умов для інвестицій у порівнянні
з короткотерміновими фінансовими вкладеннями і в забезпеченні переваг інвестування
в реальний сектор у порівнянні із вкладеннями до спекулятивного обігу.
Навряд чи можна розраховувати, що українська влада зможе обійти економічні
закони. Рано чи пізно їм доведеться піти на складні структурні реформи
і закрити неперспективні ресурсомісткі виробництва. Але навіть ці непопулярні
заходи не досягнуть поставленої мети, якщо держава не делегує своєму народові
право самому приймати рішення, як і де тратити гроші, котрі належать йому.
