Провідне місце на фондовому ринкові енергетика України посідає необгрунтовано
Володимир ЦХВКДІАНІ, АТ "Українські цінні папери"
Усе літо і початок осені 1997 р. на українському фондовому ринку проходили під покровом енергетики. Аналогічна ситуація свого часу спостерігалася і в Росії.
Доводів для цього було два: українські (російські) енергетичні компанії недооцінено порівняно з аналогічними підприємствами на Заході; є монополістами, причому енергорозподіляючі - природними і незамінними.
У своєму стрімкому злеті 1997 р. українська енергетика випередила всі інші галузі. Акції енергокомпаній на хвилі ажіотажу явно пішли угору, ставши на деякий час авангардом вітчизняного фондового ринку. Треба було або швидко "підтягати тили", що можливе лише за виникнення аналогічного ажіотажу на акції емітентів інших галузей. Але враховуючи сьогоднішнє важке становище більшості українських підприємств, це майже нереально. Інший вихід - секторові енергоакцій відкотитися назад. Фінансова криза тут була дуже доречною і все розставила на свої місця, повернувши енергетику в загальну шеренгу.
І це при тому, що лише незначна частина акцій енергогенеруючих компаній була доступною, контрольний пакет акцій залишався у держвласності, і навіть стратегічні інвестори могли навіть у перспективі розраховувати хіба що на придбання блокуючого пакета...
Доводячи привабливість вітчизняних енергогенеруючих компаній, аналітики користувалися відношенням ринкової капіталізації до встановленої потужності електростанцій, що входять до складу компаній. При цьому українські енергогенеруючі компанії мали дуже непоганий вигляд. Їх показники (в момент піку вартості акцій) коливалися навколо позначки 100$/кВт. Для порівняння: у російських енергокомпаній цей показник наближався до позначки 300 $/кВт, а в західних зашкалювало за 500 $/кВт.
Однак тут є кілька "але". По-перше, щоб довести нашу енергогенеруючу компанію до якісних показників західної (європейської, американської), необхідно вкласти в її реконструкцію та модернізацію такі суми, які в 3-4 рази перевищать показники її ринкової капіталізації. Тобто гіпотетичний стратегічний інвестор, що взявся б "довести до розуму" наші теплові електростанції (нагадаємо, що більшість українських ТЕС введено в експлуатацію в 60-70 роки, а останніх 5-10 років вони фактично не реконструювалися, тобто "працювали на знос"), був би змушений домогтися підвищення ККД теплових енергоустановок щонайменше на 10% (наші теплові електростації мають ККД близько 30%, тоді як на Заході - не менш як 40%). Йому також знадобиться чимало грошей на підвищення екологічної безпеки теплових електростанцій - основних забруднювачів навколишнього середовища в Україні. А ще необхідно потурбуватися про якісніше паливо.
Фондові ринки, що розвиваються, як правило, не оперують довгостроковими категоріями. Термін гри тих або інших інструментів, коли можливі надприбутки, в середньому становить 1-1,5 року. Енергетика свій термін уже відіграла. Трохи раніше таким "хітом" були ОВДП, а тепер вони перетворилися на звичайнісінький інструмент вельми посередньої прибутковості (для ринку, що розвивається).
Слід також додати, що теплові електростанції є найбільш низькорентабельними енергетичними підприємствами. Електроенергія, що тут її одержують, досить дорога і, якби закупівельні ціни на неї були б такими ж самими, як на ГЕС чи АЕС, то її виробництво було б просто збитковим. Поки що і в Росії, і в Україні, і в багатьох інших країнах існують завищені тарифи на закупівлю електроенергії з ТЕС. Але з подальшим розвитком атомної енергетики, (його, на жаль, загальмував Чорнобиль) і гідроенергетики значення теплових станцій, навіть дуже сучасних, падатиме. У такому випадкові "небокоптилки" і "обігрівачі довкілля", що ними є конденсаційні електоростанції, які входять до складу енергогенеруючих компаній, втратять свою фондову привабливість.
Уже зараз в Україні наявна стійка тенденція збільшення частки атомної енергетики (1997 р. більш як 44%) у виробництві електроенергії і відповідного зменшення частки теплової енергетики, як більш "дорогої".
Атомні електростанції (АЕС) та гідроелектростанції (ГЕС), що є найбільш високорентабельними підприємствами енергетики, перебувають повністю в державній власності. Приватизація АЕС в Україні законодавчо заборонена, навколо самої ідеї приватизації ГЕС ведуться суперечки і остаточного рішення ще не прийнято.
А в Росії приватизація гідроелектростанцій почалася. Щоправда там власниками контрольних пакетів ГЕС, як правило, виступають регіональні енергокомпанії. Така ситуація привела до цікавих закономірностей: що більше гідрогенеруючих потужностей входить до складу тієї чи іншої регіональної енергетичної компанії, то більший попит мають її акції. Приклади: "Іркутськенерго" і "Красноярськенерго", які володіють контрольними пакетами акцій найбільших ГЕС, розташованих на Ангарі та Єнісеї.
В Україні, порівняно бідній на гідроенергоресурси, частка гідроенергетики становила (в різні роки ) від 4 до 8% всієї вироблюваної електроенергії і навряд чи в найближчому майбутньому цей показник перевищить 10%.
Якщо собівартість виробництва електроенергії у наших сусідів буде нижчою ніж у нас, то для України може з'явитися ще один вихід: закуповувати дешевшу електроенергію (вироблену на ГЕС та АЕС) за кордоном. За детальнішого аналізу цей варіант може виявитися загалом для економіки країни вигіднішим, ніж придбання за кордоном дорогих енергоносіїв для ТЕС і подальше виробництво дорогої електроенергії на теплових електростанціях, що неефективно працюють і забруднюють навколишнє середовище. В такому разі наші енергогенерующі компанії, попрацювавши "на знос" ще 2-3 роки та так і не розпочавши комплексної реконструкції, і задарма не будуть потрібні стратегічним інвесторам. Тим паче, що держава ніби й не збирається випускати генеруючі компанії з-під свого контролю.
