Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Куди курс тримаємо?

Дмитро ФІРТАШ: Якщо будемо сильними — з нами розмовлятимуть
3 листопада, 2011 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ ГРУПИ КОМПАНІЙ GROUP DF

Згідно з рейтингами українських журналів, голова Ради директорів групи компаній Group DF, голова Об’єднаного руху роботодавців України Дмитро Фірташ входить у десятку найвпливовіших людей України. При цьому сам Дмитро Васильович на запитання про масштаби впливовості своєї персони відмахується і говорить, що він лише бізнесмен, і запевняє, що займатися політикою не має наміру. Як розвиватиметься бізнес-імперія під назвою Group DF? Куди найближчими роками Дмитро Фірташ планує інвестувати 5 мільярдів дол.? Як бізнесмен витісняє росіян з українського ринку добрив і чому українцям треба бути хитрішими? Про це та багато іншого — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» розповів Дмитро ФІРТАШ.

— На 29 листопада 2011 року призначено об’єднавчий з’їзд Федерації роботодавців України. Поясніть, для чого потрібне це об’єднання?

— Україні потрібна сильна Федерація роботодавців. Має бути єдиний майданчик для захисту інтересів людей, які створюють робочі місця і розвивають економіку країни. Коли мене запросили очолити рух роботодавців, я розібрався і зрозумів, що цей майданчик може бути набагато ефективнішим, якщо організація буде сильною. А розрізнена організація сильною бути не може. Щоб організація могла захищати український бізнес, впливати на процеси в країні, щоб створювались нові підприємства, нові робочі місця, рух роботодавців треба об’єднувати.

— Якщо вам запропонують, погодитесь очолити об’єднану Федерацію роботодавців?

— Я — ініціатор цього процесу, тому відповідальність уже на мені. Минув рік, як я очолив рух роботодавців. Об’єднання всіх організацій для нас важливе, бо це стратегічно важливо для країни. У нинішній непростій ситуації в Україні роботодавці повинні підставити плече державі. Ми й так робимо чимало: створюємо робочі місця, сплачуємо податки, експортуємо продукцію, забезпечуємо приплив валюти в країну. Але ж і держава повинна допомагати бізнесу. Держава як ніхто інший повинна думати про промисловість. Подивіться, що роблять росіяни, китайці, європейці! Закінчення на 5-й стор.

Просувають свій бізнес на зовнішні ринки. А чим ми відрізняємось? Захищаючи українську промисловість, ми піклуємось про добробут країни. Ми вже домовилися, що під час усіх закордонних поїздок Президент, прем’єр, міністр закордонних справ приділятимуть більше уваги питанням роботи українського бізнесу в інших країнах. Уже працює генеральна угода між роботодавцями і Міністерством закордонних справ України щодо підтримки українського експорту. Сьогодні ми можемо впливати на склад офіційних делегацій і включати до них українських бізнесменів, для яких важливо нарощувати експорт.

Важливо захищати національний бізнес. Під час останньої зустрічі з урядом ми розповіли, що нас не влаштовує щодо членства України в СОТ. Прем’єр прямо сказав, що працедавці повинні брати участь у робочих групах щодо питання перегляду умов членства в СОТ. Прем’єр розраховує на участь працедавців в удосконаленні Податкового кодексу і розробці Митного.

— Дмитре Васильовичу, днями прозвучала заява глави держави про те, що Україна не поспішатиме з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС. Вам як представнику великого українського бізнесу вигідно працювати в Митному союзі чи в рамках зони вільної торгівлі з ЄС?

— Зараз мені як бізнесмену краще, щоб Україна була в Євросоюзі. Адже Росії я нічого не продаю, окрім двоокису титану. Мій бізнес більше орієнтований на Захід. Відповідно, мені вигідно рухатись до Євросоюзу. Але рішення приймає держава. Якби мені треба було приймати це рішення, я не поспішав би. Узяв і розбив би сторіночку на дві частини й порахував: плюси в цьому боці, мінуси — в цьому. Треба розібратися, що Україні дає Євросоюз, що дає Росія. І я не впевнений, що Євросоюз — відповідь на всі наші запитання. Подивіться, що у них нині з економікою відбувається.

— В такому разі що може стати альтернативою для України?

— Самі українці.

— Ми ж не можемо самі із собою торгувати...

— Якщо українці будуть сильними і знатимуть, що робити, тоді з нами розмовлятимуть. Я наведу приклад. Ось до консолідації активів на українському ринку добрив гуляли всі, хто хотів і як хотів. Україну взагалі ніхто не бачив — усі українські заводи працювали на 20% потужності. За рік ми побудували чітку стратегію на ринку, і зараз заводи працюють на 110% навантаження. Держкомстат озвучує ці показники як досягнення, але всі забувають, що це результат серйозної модернізації й значних інвестицій у ці підприємства. І за рік позиція українських азотних заводів на внутрішньому ринку суттєво змінилась — ми відвоювали 30% ринку у росіян.

— Рік тому ви почали консолідацію підприємств азотної хімії. Зараз ви власник чотирьох українських заводів. Які у вас плани щодо зміцнення своїх хімічних активів?

— Для нас хімія — це стратегічний напрям. Ми розписали програму розвитку з хімії на п’ять-шість років і розбили її на два напрями. Перший — це азотна частина. Другий — нафтохімія. У розвиток азотної хімії ми вже інвестували мільярд гривень. Ми довели заводи до 110% потужності — зробили ремонти, провели реконструкції. До кінця року буде освоєно ще 220—230 мільйонів доларів. Сьогодні ми будуємо мережу складів — хімічних супермаркетів, куди будь-який фермер або селянин зможе приїхати і купити будь-яку агрохімію, від добрив до засобів захисту рослин. Продукція надходитиме безпосередньо з підприємств, і це буде вигідно для споживачів. Цього до нас ніхто не робив.

— Купуватимете Одеський припортовий завод?

— Я давно сказав, що якщо ОПЗ продаватиметься, ми братимемо участь. Для нас цей завод дуже важливий. Я й у Росії в конкурсі з продажу «Мінудобрєній» брав участь, але програв. Ми хотіли купити «Россошь» (ВАТ «Мінудобрєнія»), тому що це хороший актив, хороший бізнес. Але Росія нам не дала цього зробити.

— Російський бізнесмен Аркадій Ротенберг купив «Мінудобрєнія». Не шкодуєте, що програли?

— Звісно, шкода. Але ми виграли в іншому. Ми їх чітко привели в ситуацію, коли їм треба було домовлятися з нами про підходи до спільних продажів. Це не найважливіший момент — купив я завод чи не купив. Мені важливо, щоб у порт «Південний» продукт надходив від однієї компанії. Тому що у світі є всього три точки з відвантаження аміаку на експорт, і порт «Південний» — одна з них. Ми зуміли вибудувати логіку продажів, і від цього всі виграємо. З одного боку, вибудовування спільної логіки збуту і продуктова диверсифікація дозволять українським заводам і російському підприємству збільшити загальні обсяги продажів на експорт. З іншого боку — ми застраховані від взаємного демпінгу на зовнішніх ринках.

— Аркадій Ротенберг, до речі, теж заявив, що братиме участь у приватизації ОПЗ...

— Звісно, братиме. Якщо він сказав, значить бачить у цьому свою стратегію.

— Зараз ринки Індії, Пакистану, Китаю і США — найцікавіші для хіміків. Чи плануєте ви купувати в цих країнах заводи, щоб виробляти там продукцію?

— Сьогодні я веду переговори про купівлю компаній у двох країнах, ринки яких стратегічно важливі для нас.

— Наскільки плануєте збільшити експортний потенціал хімії завдяки купівлі Морського спеціалізованого порту «Ніка-тера»? І скільки інвестуєте в його розвиток?

— Сьогодні порт перевалює 4—4,5 мільйона тонн продукції на рік. Перший етап розвитку порту — 150 мільйонів доларів інвестицій. Через півтора року «Ніка-тера» повинен збільшити пропускну спроможність до 12—15 мільйонів тонн. Також ми плануємо розширювати склади в порту — це спростить експорт добрив.

«ХІМІЧНІ ЗАВОДИ НЕ ПЕРЕПРОДАДУТЬ»

— Кажуть, що після консолідації хімічних підприємств ви продасте свій бізнес росіянам...

— Це неправда. І для мене дивно чути такі розмови. Коли людина збирається щось продавати — це видно. Коли людина хоче продавати, вона фарбує, наводить марафет і продає. Тому що немає сенсу вкладати, витрачати величезні кошти. Я купив заводи, розвиваю інфраструктуру, будую систему логістики, мережу хімічних супермаркетів, збільшую потужності, створюю програму нафтохімії. З нуля! Ми робимо те, чого раніше не робив ніхто. У мене програма нафтохімії на чотирьох заводах на п’ять років розписана на 2,8 млрд доларів вкладень. Розвиток нафтохімічного напряму дуже перспективний. Україна сьогодні повністю втратила позиції на цьому ринку, і ми купуємо, як правило, всю малотоннажну хімію чи то в Росії, чи то в Німеччині. А у нас є ринок під цю продукцію. Ми чітко прорахували, що ввозять в Україну, скільки ввозять, скільки споживатиме Україна. Тобто ми можемо як мінімум — поборотися за свій ринок. А другим кроком, якщо у нас вийде, організувати збут української продукції в Європі.

— Яким ви бачите місце українського хімпрому на світовій арені з часом, після закінчення п’яти років?

— Сьогодні український хімпром має серйозні перспективи на зовнішніх ринках. Я вважаю так. Ось Україна, умовно, сьогодні витрачає «ікс» валюти на закупівлю. Що країна сьогодні закуповує? Мішки, поліпропілен, пінопласт, посуд одноразовий, лаки, фарби. Як ми можемо бути успішними як країна, якщо у нас валютний баланс із мінусом? Тобто ми більше ввозимо, ніж продаємо за кордон. Відповідно — маємо слабку гривню. Якщо ми самі випускатимемо продукцію, яку сьогодні Україна імпортує, ми доволі серйозно поправимо ситуацію з валютним балансом країни, забезпечимо українською продукцією внутрішній ринок. Паралельно треба розвивати експорт.

— Звучали прогнози, що невдовзі ціна газу для України може перевищити 500 доларів за тисячу кубометрів. Це посильна ціна для країни?

— Звичайно, країні потрібна зрозуміла ціна на газ, тому що Україна не готова платити ціну, яка є на сьогодні. Причому йдеться як про населення, так і про промисловість. Я 2008 року, коли постачав газ до України, росіянам говорив, що реальна ціна російського газу — 180—200 доларів. Країна може і повинна її платити. За такої ціни ринок працюватиме. Але тоді ціна газу для України дотувалася за рахунок продажу «РосУкрЕнерго» середньоазіатського газу у Європу. По-іншому не могло бути, інакше внутрішній ринок України обвалився б.

Сьогодні, на жаль, підписані 2009 року газові контракти не на користь України. Там немає не те що букви, там немає жодної коми на користь України. Все, що коли-небудь «Газпром» мріяв внести в контракт з Україною, там записано. То що ж виходить: або вона (екс-прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко. — Авт.) добре знала, що підписує, або вона взагалі не читала, що підписувала. Я її нерозумною вважати не можу. Значить була якась причина, яка змусила її підписати контракти, за якими країна сьогодні платить 400 або 500 доларів за тисячу кубометрів. У цьому не сила країни — це поразка України, її програш і слабкість. Наша країна опинилась у вкрай складній економічній ситуації. Мене дивують заяви людей, які називають себе «експертами», що ціна газу для промисловості не повинна хвилювати населення. Ціна газу для промисловості — це головне питання для держави і населення. Адже від того, скільки коштує газ, залежить ціна продукції, яку виробляє Україна. А за ціни в 500—600 доларів українська економіка не може конкурувати. Від того, чи зможуть підприємства продати продукцію, залежить, чи працюватимуть заводи і фабрики і чи буде робота у мільйонів українців.

— Україна веде складні газові переговори з Росією. Як вважаєте, які аргументи може використати наша країна для зниження ціни на газ?

— Український і російський президенти заявили, що близькі до домовленостей. Деталей я не знаю, тому що не задіяний у процесі переговорів.

Сьогодні завдання України — бути з Росією в діалозі. Багато хто говорив, що українська труба — це щось таке непорушне, і вона завжди буде заповнена. А я з 2003 року говорю, що з цим можуть бути проблеми.

Пригадайте, Росія заявила, що будуватиме газопровід «Північний потік» в обхід України. Тоді всі скептично поставились до цього проекту і не вірили, що трубопровід буде збудовано. Я сказав, що це реальний проект. Тому що Росія має ресурс для будівництва, і вона створюватиме для себе політичну альтернативу. Росіянам це вигідно. «Північний» трубопровід запустили? Запустили. Я не помилився? Не помилився.

Потім усі говорили, що не буде «Південного потоку». Тепер дивимося: у вересні в Сочі пройшла зустріч «Газпрому» і європейських енергетичних компаній: Eni, Electriсite de France. Вони стали всі акціонерами і увійшли до ради директорів компанії, яка будує «Південний потік». Розумієте, що сьогодні відбувається? «Південний потік» стає реальністю. І через це Україна випадає з системи транзиту газу до Європи. Раніше Україна транзитувала 128 млрд кубометрів газу на рік, а зараз — 85—90. «Північний потік» працює. А тепер, якщо побудують ще й «Південний потік», то Україні залишиться для транзиту 20—30 млрд кубометрів на рік. Я ставлю питання: потрібна українська труба за умови транзиту 30 млрд на рік? Україна витрачатиме на її утримання більше, ніж країні платитимуть за транзит газу.

Я думаю, що наразі завдання — обняти росіян, поцілувати і забрати своє. Нам треба бути розумнішими і хитрішими. Треба бути в діалозі з Росією, щоб вони «Південний потік» не будували. Лише так ми зможемо зберегти транзитні можливості України.

«ДЕРЖАВІ ПРОПОНУЮ СТВОРИТИ ТИТАНОВИЙ ХОЛДИНГ, ДЕ ЇЇ ЧАСТКА СТАНОВИТИМЕ 25% АКЦІЙ»

— Ви раніше заявляли, що хочете у партнерстві з державою створити титановий холдинг. Президент України нещодавно підписав закон, який передбачає корпоратизацію підприємств титанової галузі. Які у вас плани?

— Титанова галузь, нарівні з хімічною, дозволить Україні успішно конкурувати на зовнішніх ринках. Тільки для цього потрібно об’єднати підприємства і модернізувати їх. У держави немає грошей на інвестиції, підприємства працюють неефективно. Тому я запропонував державі створити державно-приватний титановий холдинг «Титан України», у якому державі належатимуть 25% акцій. Я упевнений, що якщо холдинг буде створено, то держава отримуватиме прибуток, а не зазнаватиме збитків, як зараз. Ми вже склали інвестиційний план. Наприклад, «Сумихімпром» після модернізації зможе збільшити випуск фосфоромістких добрив у 2,5 разу, а діоксиду титану — в чотири рази. На «Кримському ТИТАНі» ми хочемо збільшити випуск продукції майже удвічі. І так на всіх інших підприємствах. Загальний об’єм інвестицій у титанову програму планується більше двох мільярдів доларів.

— Чи виправдалися ваші очікування щодо придбання «Надра банку»?

— Я вважаю, що «Надра банк» сьогодні розвивається дуже добре. З початку року він залучив більше 300 тисяч нових клієнтів-фізосіб. Також на обслуговування по виплаті зарплат до нього перейшли більше 1,5 тисячі підприємств. Всі підприємства групи вже переведені на обслуговування у цей банк. Тому сьогодні «Надра банк» має достатньо ліквідності. Сьогодні банк кредитує важливі для країни інвестиційні проекти і грає не останню роль у розвитку підприємств і створенні нових робочих місць. Якби я не вірив у цей банк, я б не перевів у нього на обслуговування свої активи. Я в цей банк вірю ще й тому, що знаю, хто ним керує. Я дуже задоволений головою правління банку Валентиною Жуковською. Якби не Жуковська, не було б цього банку. Знаєте, я завжди кажу: в будь-якому проекті особистість значить набагато більше, ніж назва підприємства. Не важливо, як компанія називається, є конкретна людина, і якщо ця людина правильна і здатна досягти мети, то тоді ця організація успішна. Це життя показує.

— Ви фінансуєте у Кембриджському університеті програму україністики. Навіщо вам це?

— Я народився на Західній Україні, я українець. І я хочу, аби люди у всьому світі знали про нашу країну, знали, що у неї тисячолітня історія, пребагата культура. Шість років тому я вперше приїхав в Університет Кембриджа і дізнався, що вже більше шістдесяти років там працює російська програма. У різний час було відкрито багато інших національних відділень. Лише українського не було. Мене це зачепило. І я доклав усіх зусиль, аби була українська мова, аби була українська програма. Це не просто факультет української мови, там вивчають культуру нашої країни й історію. Мінімум двічі на місяць в університеті відбуваються заходи, пов’язані з Україною. Це українське неофіційне посольство в університеті, який визнаний кращим у світі. Ми витратили чотири роки на запуск цього проекту. Спочатку Кембридж відкрив українську програму як експеримент, а торік вона почала діяти на постійній основі. Сьогодні українську культуру і мову вивчають близько 50-ти іноземних студентів: американці, англійці, німці, китайці... Уявляєте, який інтерес до України? Скоро буде організована їхня практика в Україні. Кембридж обрав Український католицький університет.

— Ви надаєте допомогу цьому навчальному закладу, будуєте студентське містечко?

— Так, у цьому навчальному закладі особлива методика і стиль викладання. Люди живуть ідеєю створення вишу на зразок європейських. Я хочу, аби в Україні були свої Кембриджі. До 2015 року, коли закінчиться будівництво університету, УКУ повинен стати центром сучасної європейської освіти в Україні.

— У вашому бюджеті є окремий рядок на соціальну галузь?

— Багато підприємств, власником яких я є, — містоутворюючі. І я чітко розумію, що від підприємства залежить, як житиме місто. Візьмімо, наприклад, Армянськ. «Кримський ТИТАН», що знаходиться у цьому місті, профінансував капітальний ремонт лікарні й придбав устаткування для неї, ремонт міської площі і систему освітлення вулиць. Я тиждень тому їздив до Армянська, побачив, що місту потрібно ще серйозно допомагати. Водогін потрібно будувати новий, каналізацію треба міняти, під’їзди у занедбаному стані, ліфти не працюють, дахи течуть. Я подивився на все це і сказав, що через три роки місто буде невпізнанним. У людей, які це почули, на обличчі було щастя, а директор заводу одразу схопився за калькулятор. І він правильно запитує, чому завод платить податки, а держава містом не займається. А я йому говорю: даруйте, якщо ми цього не зробимо, то одного прекрасного дня місто помре.

Три тижні тому я був у Черкасах. Я доручив заводу відремонтувати міський палац культури, центральну площу Черкас. І ось так у кожному місті — ми витрачаємо величезні бюджети на облаштування міст, бо це дуже важливо для людей. Дуже багато допомагаємо спортивним командам при заводах. Наприклад, волейбольна команда «Кримсода» — це основа національної збірної України з волейболу. Зараз «Кримсода» лідирує в чемпіонаті України. І для дітей багато робимо. Вони розуміють, що у них є якась мрія, якась мета — вони займаються у дитячих школах при заводах, секціях, а не в підворітті зі шприцами бігають.

— Україна стала незалежною 20 років тому, сьогодні багато хто говорить, що тоді Україна пішла шляхом дикого капіталізму. Як вважаєте, чи був у нас інший шлях?

— Давайте повернемося до того часу, коли розпався Союз. Ви багато бачили іноземців, які хотіли щось купити в Україні? Пригадайте, що було. Ніхто не розумів, що відбувається, що діється з грошима: карбованці, купони, інфляція, потім гривня. Я вважаю, що Україні пощастило в тому, що в той непростий час президентом був Кучма. Хоча мені нахвалювати його ні до чого. Він мені нічого не дав. Я не приватизував нічого з перших рук. Я все купував на вторинному ринку. За свої гроші. Можливо, він і продав заводи трохи дешевше, але за них, по-перше, ніхто більше не платив. По-друге, поняття ціни «дорожче-дешевше» дуже умовне, бо вчора завод коштував карбованець, сьогодні — криза — завод коштує 20 копійок. Був такий період, коли влада стояла перед вибором: продавати чи ні. На той час держава не могла керувати, та і сьогодні життя доводить, що держава не може бути ефективним власником. Бо, на жаль, часто трапляється так, що чиновники приходять не розвивати, а забирати. І плювати їм, що після них буде...

Я не знаю, чи був у країни тоді інший вихід. І хоча сьогодні багато хто говорить про те, що можна було йти інакше, я вважаю, що на той час було ухвалено правильне рішення. 20 років для країни — це дуже маленький термін, і ми його гідно пройшли.

Наталія БІЛОУСОВА, «День»
Газета: 

Коментарі

leandro_barbosa | 11/03/11

Щось пан Фірташ не викликає особливої довіри...

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ