Жодна держава не зможе зробити Україну українською. Лише самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я впевнений, що це станеться!
Джеймс Мейс, американський історик, дослідник Голодомору в Україні, журналіст, редактор англомовного видання газети "День"

«Ліфт» зламався безповоротно?

Чим небезпечні для економіки заполітизованість НБУ і кадровий голод влади
13 липня, 2020 - 19:25
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Недавня відставка Голови Національного банку України Якова Смолія зайвий раз засвідчила те, що «незалежність» регулятора  та політична незаангажованість решти державних органів існує лише на папері.

Фактично, всі ці структури — заполітизовані, вони піддаються шаленому тиску з боку владних та олігархічних угруповань, аби змусити держоргани працювати винятково на догоду фінансових апетитів нинішніх «господарів життя», а не в інтересах держави й українського народу.

Цей негатив суттєво підсилюється хаотичною й сумнівною кадровою політикою нинішньої влади. З одного боку, на ключові посади в державі призначаються «люди олігархів», котрі вирішують конкретні завдання топ-бенефіціарів. З іншого — державними повноваженнями наділяються цілком випадкові й сумнівні персони, яких призначають ззовні не за критеріями професіоналізму й успішного менеджерського бекграунду, а винятково — в силу їхньої безумовної лояльності до топ-можновладців.

ПОЛІТИЧНІ «ВЕРШНИКИ БЕЗ ГОЛОВИ»

Насправді, відставка Голови Національного банку України Якова Смолія була цілком прогнозованою, проте виявилася «несподіваною» для вищого керівництва держави. Екс-очільник Нацбанку повідомив про політичний тиск, який нібито почався ще минулої осені. На жаль, конкретних осіб, котрі буцімто намагалися знищити  закріплену в законодавстві «незалежність» НБУ, колишній топ-чиновник не назвав. Хоча низка експертів і медіа не лише натякають, а й прямо стверджують, що за цими таємничими процесами стоїть одіозний олігарх, екс-власник «Приватбанку» Ігор Коломойський. Водночас, якщо пан Смолій заявляє про політичний тиск на нього як на очільника НБУ, то чому б тоді йому не написати відповідну заяву до правоохоронних органів?

З одного боку, до керівництва Нацбанку і до реалізованої ним грошово-кредитної політики за останні кілька років накопичилося чимало справедливих претензій. Це, насамперед, виведення за кордон мільярдних капіталів екс-власниками банків, що ліквідувалися,  за рахунок втрати десятками тисяч вкладників коштів з їхніх депозитів, що однозначно не могло пройти повз увагу топ-менеджменту НБУ. Це — і маніпуляції з курсом гривні, внаслідок яких стрімко збагачувалися фінансові спекулянти й наближені «бенефіціари» — ціною руйнування вітчизняної економіки.

Це і — не без участі НБУ — штучне перетікання значних фінансових ресурсів у «піраміду» державних боргових зобов’язань (ОВДП), а отже — обезкровлення реальної економіки, промисловості і підприємств, здатних виробляти товари з високою доданою вартістю, позбавлення їх доступу до дешевих кредитних ресурсів. А чого лише варте рефінансування банків під ставку у всього-на-всього 6%, а відтак — спекулятивні надприбутки банків від депозитних сертифікатів, куди банківські установи активно вкладають кошти замість кредитування підприємств реального сектору! По суті, керівництво Нацбанку практично «сліпо» виконувало і виконує рекомендації МВФ і зовнішніх кредиторів щодо «затягування пасків» у фінансовій, бюджетно-податковій, соціальній та інших сферах, що й далі консервує сировинний характер української економіки. 

З іншого ж боку, заради об’єктивності варто говорити й про певні досягнення керівництва Нацбанку, серед яких за останні пару років — втримання макрофінансової стабільності, порівняно сталий курс гривні, низький рівень інфляції у 5 %, достатній запас золото-валютних резервів у розмірі 25 млрд дол., врешті-решт — безпрецедентно знижена облікова ставка НБУ — до 6%. Хоча ці досягнення, на жаль, і досі не «монетизуються» у здешевлення банківських кредитів для бізнесу, пожвавлення економіки й бум інвестицій у реальний економічний сектор.

На мою думку, найважливішим є зовсім не прізвище очільника Національного банку України. Тим паче, що пан Смолій виглядав вельми контраверсійною фігурою на своїй посаді і не був рівновіддаленим від різних політичних сил як топ-менеджер незалежної де-юре держінституції. Та й безальтернативних посадовців не буває в природі. Тим не менше, колишній очільник НБУ, згідно з законом мав 7-річний імунітет на посаді. І якщо він як екс-керівник Нацбанку справді винен у «конфлікті інтересів», якщо він, будучи на своїй посаді «благословив» валютно-фінансові спекуляції, наслідком яких стали мільярдні збитки держбюджету, то чому проти пана Смолія і досі не відкрито жодної кримінальної справи? І чому б не зняти його внаслідок судового рішення, як те передбачено законом?

Назагал, решта складових та альтернатив у діяльності Нацбанку — як-то, проводити жорстку монетарну політику, чи пом’якшувати її; тримати стабільний курс гривні за будь-яку ціну і безвідносно до потреб реальної економіки, чи відпускати нацвалюту у вільне ринкове «плавання»; сприяти дальшому необмеженому продукуванню державних цінних паперів і спекулятивним фінансовим операціям, чи поступово згортати цей «тренд» — це вже питання вільної економічної дискусії та ефективної комунікації поміж Нацбанком з одного боку і урядом та Мінфіном з іншого.

Найголовніше, як на мене, щоб Національний банк України був де-факто незалежною інституцією: незалежною як від політичних, чи олігархічних кланів, так і від міжнародного управління з боку глобальних фінансових спекулянтів. Але ситуація з відставкою Смолія свідчить про кардинально протилежне!

І найгіршим є навіть не те, що зірвалося «угода десятиліття» з розміщення Мінфіном єврооблігацій на 1,75 млрд дол. під порівняно вигідні умови, що під знаком запитання — отримання наступних траншів від МВФ, чи те, що інвестиційний рейтинг України впав до рівня кризового 2015 року.

Відставка очільника Нацбанку внаслідок зовнішнього тиску свідчить про те, що наша держава і досі живе за принципами політичного варварства. Адже, чи можемо навіть уявити, щоб на центробанк, наприклад, Німеччини, чи Нідерландів впливали які-небудь політики, чи бізнесмени, або зовнішні сили з-поза меж Європейського Союзу? Та й про яку демократію й правову державу в Україні можна говорити, якщо брутально порушується правовий принцип незалежності Нацбанку як державної інституції? І якими тоді є перспективи щодо порятунку України, яка опинилася на краю глибокої економічної «прірви», якщо Національний банк та всі інші державні органи — навіть за нової влади — де-факто продовжують бути політичними «флюгерами»?!

ШТУЧНИЙ «КАДРОВИЙ ГОЛОД»

Водночас, до посилення кризових явищ в українській економіці призводить ще й вкрай незадовільна кадрова політика влади. З одного боку, Президент України Володимир Зеленський постійно нарікає на нібито «брак кадрів». Можливо, цим і пояснюється те, що чимало наріжних посад (і не лише в Офісі Президента) було заповнено сумнівно-компетентними у сенсі державного управління людьми з «95-го кварталу», головна «заслуга» котрих — це безумовна лояльність до Глави держави. Та невже в цілій Україні неможливо знайти гідних і фахових управлінців? А може їх просто невигідно комусь шукати? І що там стосовно гучно розпіареного соціального «Ліфту» — зламався безповоротно? Чи його вже замінили при HR-виборі посадовців інтуїцією і гороскопами?!

Ймовірно, «браком правильних кадрів» президентський  офіс може пояснити й те, що у нас менше, ніж за рік, змінилося два прем’єри (перший з яких — Олексій Гончарук — мав річний імунітет од звільнення з посади), три міністра охорони здоров’я, й деякі інші міністри. Водночас, кілька очільників ключових міністерств і досі мають статус «виконувача обов’язків», а отже — усічені повноваження? Вже не кажу про голів обласних держадміністрацій, котрих за останній рік перманентно перетасовували в «напівпорожній» кадровій «колоді»!

Та найгіршим є те, що всі ці посади безумовно розподіляють не за фаховими й доброчесними кадровими критеріями, а за олігархічно-клановими квотами! Хіба можливо провести системні реформи у наріжних галузях і вивести українську економіку з перманентної кризи, якщо чи не кожен урядовець прямо, чи опосередковано асоціюється з одним із найпотужніших олігархів?!

Деякі ж топ-чиновники навіть мають у своєму бекграунді роботу в конкретних олігархічних структурах — на кшталт нинішнього в.о. міністра енергетики, чи новопризначеного в. о. Антимонопольного комітету України! Як гадаєте, в чиїх інтересах вони працюватимуть? В чиїх інтересах, наприклад, наказово-адміністративно знижуються потужності атомних електростанцій, що продукують дешеву електроенергію? А отже — надається перевага в прогнозному балансі електроенергії ОЕС України «брудній» тепловій генерації на ТЕС, які працюють на дорогому вугіллі? Чи не відстежується тут «прихований» лобізм на користь олігархічного монополіста «ДТЕК»? І це — лише один приклад з багатьох!

На жаль, подібна кадрова «еквілібристика» геть відбиває бажання у справді гідних, фахових та ефективних публічних менеджерів йти у владу й успішно працювати на благо держави й українського народу. Якщо ж такі люди несподівано і займають державні посади, намагаючися чесно та професійно виконувати свої обов’язки, діяти в інтересах держави й народу, а не олігархів, то дуже скоро відчувають на собі політичний, чи лобістський тиск «згори», і змушені, як у «кейсі Смолія», складати повноваження!

Як це не сумно, проте державні посади у нас переважно обіймають чиновники двох типів: одні тихо відсиджуються, щоб отримати «погони» і високу пенсію, не проявляючи перед начальством жодної ініціативи, оскільки бояться власної тіні. Інші ж, приходячи на посаду, одразу починають гребти «відкати» лопатою, знаючи, що в суді все одно відкупляться. Чи ж не із-за таких функціонерів «низької якості», «пішаків» мертвої бюрократії й олігархату, Україна стрімко котиться в політичну й економічну прірву?! Чи не тому вітчизняна економіка десятиліттями перебуває у безвилазному «болоті», з якого, судячи з усього, так і не вибратися у горизонті найближчих п’яти років?!

ЗАМІСТЬ КАДРОВОГО «ХАОСУ» — ПРОЗОРИЙ ВІДБІР

Насправді ж для влади ще поки існує шанс (хоч і примарний) щодо кардинального демонтажу олігархічно-корупційного монстра, якому «ексклюзивно» служать державні структури з армією чиновників. Для цього необхідно, насамперед, кардинально змінити принципи публічної кадрової політики, яка повинна грунтуватися на таких базових алгоритмах:

• чиновники топ-рівня (від очільників держструктур до керівників департаментів міністерств, відомств, державних агенцій та підприємств) мають допускатися до конкурсу на державну посаду лише після відповідної «верифікації». Йдеться про те, щоб відповідна аналітична група (складена із авторитетних і незаангажованих екс-держслужбовців, журналістів, представників експертного середовища та громадянського суспільства) здійснювала аналіз конкретного професійного призначення — з огляду на ймовірні корупційні ризики — та надавала конкурсній комісії висновки й рекомендації. Це має відбуватися за аналогією до аналізу законопроектів та нормативним актів у контексті ймовірних корупційних наслідків. Даний принцип так само має бути впроваджений на регіонально-місцевому рівні;  

• для кожного чиновника вищої та середньої ланки потрібно встановити річний імунітет роботи на посаді. При цьому Національне агентство з питань державної служби (спільно з групою міжнародних експертів) має розробити чіткі критерії та показники ефективності роботи на кожній державній посаді (KPI). Щорічно чиновники середнього й найвищого рівня мають презентувати річний звіт про свою діяльність — експертній групі при кожному відомстві, яка оцінює роботу в звітному періоді за показниками KPI і надає висновки й рекомендації керівництву, що оприлюднюються на сайті держоргану;

• незалежність державних регуляторних органів має бути підкріплена процедурою призначення їх очільників — згідно з рекомендаціями незалежних «мозкових» центрів та професійних спільнот. Визначені законодавством умови відставки топ-посадовців, строк повноважень котрих має чіткі часові рамки (т. зв. імунітет від примусового звільнення), потрібно убезпечити від будь-яких політичних, чи лобістських впливів. Якщо очільник незалежного регуляторного органу заявляє про політичний тиск (як це сталося у випадку з екс-Головою Нацбанку Яковом Смолієм), одразу повинна бути створена парламентська слідча комісія, яка має проаналізувати, чи дійсно був факт такого тиску на топ-посадовця, а відтак — надати свої висновки керівникові Державного бюро розслідувань.

Олег ТІТАМИР
Газета: 
Рубрика: