Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

«Мир – палацам, війна – хатам»?

Три загрози нової редакції законопроєкту «Про працю»
4 лютого, 2020 - 10:25
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Просуваючи в парламенті законопроєкт № 2708 «Про працю», чинний уряд продовжує практику владних «попередників» у нав’язуванні українському суспільству власного неофеодального релізу трудових «правил гри».

Їхня суть — воістину «лібертаріанське» усунення держави від трудових відносин між бізнесом і найманими працівниками, цілковитий примат інтересів роботодавця, ураження трудових і соціальних прав працівників, а також — приховане нівелювання ролі профспілок у захисті працівників приватних компаній. Водночас влада намагається затушувати ймовірне погіршення становища українців, що може бути спричинене схваленням законопроєкту, — нібито шляхетною метою залучення іноземних інвесторів, стимулювання вітчизняного бізнесу та — увага! — створення нових робочих місць та зменшення безробіття.

ПРАЦІВНИКИ, ЯК «ПАЛИВО» ДЛЯ ОЛІГАРХОНОМІКИ?

Після невдалих минулорічних спроб чинної влади проштовхнути новий варіант Трудового кодексу, який був врешті-решт заблокований опозиційними фракціями, можновладці вирішили піти «іншим шляхом». Подавши до ВР урядовий законопроєкт № 2708 під нехитрою назвою «Про працю» і скоротивши в ньому кількість статей зі 130 до 99, чинна влада усунула регламентні перепони для розгляду законопроєкту за «спрощеною процедурою». Саме тому, існує значна ймовірність того, що документ буде безперешкодно схвалений монобільшістю в «турборежимі» на початку лютого ц.р. Причому — без широкого обговорення з профспілками, громадсько-експертним середовищем та поза відповідним аналізом і рекомендаціями з боку Міжнародної організації праці (МОП).

Урядові адепти нового законодавства апелюють до того, що чинний Кодекс законів про працю (КЗпП) був прийнятий ще в комуністичні часи (1971 року), він нібито «морально застарів» і давно не відповідає сучасним реаліям «глобалізованої» економіки. Судячи з усього, істинна мета такого лихоманного реформування трудового законодавства — в тому, що КЗпП містить аж занадто багато соціальних гарантій для працівників. А це начебто ускладнює «нормальний» розвиток бізнес-структур. Інакше кажучи, нинішній Кодекс не відповідає реаліям, за яких фінансово-промислові групи експлуатують трудові ресурси практично без будь-яких вагомих обмежень з боку держави.

Водночас владні речники чомусь ігнорують той факт, що протягом двох десятиліть у КЗпП неодноразово вносилися зміни, які враховували мінливі економічні реалії і осучаснювали документ (фактично відбулося аж 95 редакцій!). Утім, модернізувати далі Кодекс законів про працю, актуалізувавши його в контексті нормативів щодо фрілансу, віддаленої роботи та ін., нинішній владі геть не з руки. Адже, філософія чинного КЗпП ґрунтується саме на адекватному захистові трудових і соціальних прав найманого працівника, який апріорі є більш незахищеним, аніж роботодавець. Набагато простіше створити новий «квазікодекс», кардинально очистивши його від соціальної складовою і заклавши прерогативу інтересів бізнесу, який отримає всю «повноту влади» в соціально-трудових відносинах. 

Водночас якнайкраще суть нового законопроєкту «Про працю» пояснює сентенція голови Комітету ВРУ з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галини Третьякової, яку вона озвучила ще в вересні минулого року: «Я думаю, що ви протягом півтора-двох місяців побачите Трудовий кодекс, який буде дуже ліберальним для роботодавця. Ми будемо намагатися створити для бізнесу дуже прості і дешеві умови відкриття і закриття робочого місця саме для того, щоб робочих місць створювалося більше. Хочемо, щоб ви створили мільйон таких робочих місць упродовж п’яти років... Це означає, що ми будемо трохи дискримінувати найманого працівника і за це бізнес має включитися в пенсійну реформу другого рівня — отримавши здешевлення на відкритті-закритті робочих місць, трішечки поступитися і 1—2% направляти на створення власних накопичень для громадян».

Що ж, краще й не скажеш: цинічно, зате правдиво. Єдиний «нюанс»: чи за такі антисоціальні підходи голосували 73 % українців, які віддали свій голос за чинного Президента України Володимира Зеленського? Головне ж: геть не зрозуміло, яким чином спрощення алгоритмів звільнення працівників сприятиме «створенню мільйона робочих місць» протягом п’яти найближчих років? Чому необхідно «дискримінувати найманого працівника», щоби бізнес долучився до пенсійної реформи другого рівня? Невже для цього не існує адекватних механізмів? І чи не нагадує все це відому антиутопію «1984» Джорджа Орвелла, в якій тоталітарна влада переконувала посполитих у тому, що «Свобода — це рабство», і вони під страхом смерті повинні були цьому вірити?

Назагал, ідеологія законопроєкту про працю ґрунтується на ультра-ліберальному концепті максимального усунення держави від регулювання відносин між заздалегідь нерівноправними суб’єктами трудового права — роботодавцем і найманим працівником. За новими нормами, перший отримує максимальну кількість преференцій щодо безконтрольно-одноосібної експлуатації працівника, а останній позбавляється гарантованих Конституцією та міжнародними конвенціями універсальних прав на працю, відпочинок, гідну оплату роботи, ефективний правовий захист, зокрема й — за допомогою профспілок.

Це — якраз той випадок, коли «лібертаріанство», декларуючи гучніше за всіх принципи свободи, насправді намагається встановити всевладдя промислово-олігархічних груп у трудових відносинах із найманими працівниками, трактуючи їх як «паливо» для відчуженої від більшості українців сировинно-офшорної «економіки». Тож розглянемо найбільш одіозні «перли» псевдотрудового законопроєкту.

По-перше, найбільш загрозливою для трудових прав громадян є новела законопроєкту № 2708 щодо робочого часу працівників. Декларується, що «нормальна тривалість робочого часу становить 40 годин протягом кожного семиденного періоду». Але означення «нормальна», аж ніяк не є імперативним правовим терміном, натомість воно передбачає безмежну свободу для суб’єктивних трактувань. Натомість, у інших місцях документа йдеться про те, що «тривалість щоденного відпочинку не може становити менше як 12 годин упродовж кожних 24 годин». Тобто, де-юре передбачається опція для роботодавця встановлювати 12-годинний робочий день для працівника. Втім, законодавець пішов у власних лібертаріанських фантазіях ще далі, визначивши, що «щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) має становити не менше як 24 години протягом кожного семиденного періоду»! Поза сумнівами, дані норми повністю розв’язуватимуть руки господарю експлуатувати працівника на повну, аж до буквального «згорання» на робочому місці. Тим паче що новим документом зменшується оплата працівникові в позаурочний час — з нинішнього подвійного розміру щоденного окладу до всього-на-всього 20 %! Утім, найгіршим є те, що названими нормами остаточно перекреслюється одне з найбільших досягнень демократичного світу — 8-годинний робочий день, закріплений нормою Конвенції №1 МОП від 1919 року. 

Найгіршим є те, що законопроєкт «Про працю» передбачає можливість для роботодавця звільнити працівника, якщо той «втратив довіру» боса! Що ж, схоже, для урядових «законописців» — геть не важливо, що цю «високу довіру» працівник може втратити через, наприклад, «неправильний» погляд, інтонацію чи навіть — колір очей. А надто — те, що схожий юридичний абсурдизм повністю перекреслює всі міжнародно-конвенційні, конституційні ті інші юридичні норми в сфері трудового права!

По-друге, найбільшим потуранням для роботодавців у новому трудовому законопроєкті можна назвати пропозицію надати практично безмежні права щодо звільнення працівника за ініціативою керівника бізнесу. Фактично очільники компаній зможуть звільняти коли завгодно, кого завгодно і як завгодно! Водночас підстави для звільнення виписані в документі настільки розпливчасто, що роботодавець може трактувати їх на власний розсуд і максимально довільно. Наприклад, однією з таких підстав може бути розголошення комерційної таємниці. Але що в це поняття входить — не зазначено. Тобто під дану статтю роботодавець зможе підігнати все що завгодно, зокрема й — обговорення робочих проєктів, розголошення інформації про зарплату тощо. Або ж людині можуть вказати на двері, якщо роботодавець зафіксує два порушення за пів року (причому, вони можуть бути навіть несуттєвими). Конкретні списки недотримання трудової дисципліни законодавець пропонує прописувати в індивідуальних трудових договорах. Зайве казати, що керівник компанії запропонує працівникові погодитися на максимально широкі і контраверсійні підстави для швидкого звільнення. І останньому просто-таки доведеться підписати документ, щоби отримати бажану роботу.

Водночас законопроєктом надається можливість для роботодавця звільнити працівника практично «день в день». Однак — за умови виплати компенсації: кожен день визначеного законопроєктом терміну попередження про звільнення має оплачуватися за подвійним тарифом. Така норма повністю перекреслює чинні соціальні гарантії, закріплені в КЗпП (зокрема стосовно того, що працівника не викинуть у будь-який момент на вулицю). Нагадаю: за чинним Трудовим кодексом, про звільнення або скорочення роботодавці повинні попереджати не менше ніж за 2 місяці. А при звільненні з причин, що не залежать від працівника, йому належить подвійний посадовий оклад. Усе це нівелюється урядовим законопроєктом! До того ж одностороннє розірвання договорів роботодавцями порушує норми Конвенції Міжнародної організації праці, які підписала Україна.

Утім, усе це — ще «квіточки». Найгіршим є те, що законопроєкт «Про працю» передбачає можливість для роботодавця звільнити працівника, якщо той «втратив довіру» боса! Що ж, схоже, для урядових «законописців» — геть не важливо, що цю «високу довіру» працівник може втратити через, наприклад, «неправильний» погляд, інтонацію чи навіть — колір  очей. А надто — те, що схожий юридичний абсурдизм повністю перекреслює всі міжнародно-конвенційні, конституційні ті інші юридичні норми в сфері трудового права!

По-третє, законопроєкт «Про працю» містить очевидні ризики того, що обов’язкові для найму працівників індивідуальні трудові угоди стануть частиною внутрішнього «корпоративного кодексу», який превалюватиме над українськими законами в контексті регулювання трудових відносин. Оскільки в законопроєкті згадується про те, що держава надає лише загальні рамкові умови трудового договору, то існує ймовірність, що роботодавець зловживатиме своїми правами, вписуючи в трудовий договір дискримінаційні умови для працівника. А так як держава самоусувається від регулювання індивідуальних трудових відносин між роботодавцями і найманими працівниками, а участь профспілок у розв’язанні конфліктів узагалі нівелюється, то в працівника лишаються лише дві опції — ініціювати процес медіації (новація законопроєкту, проте, наразі не підкріплена ні інституційно, ні фінансово) або звернутися за захистом своїх прав до суду. Втім, це — довготривалий процес, протягом якого керівник компанії може легко звільнити працівника з роботи за спрощеною процедурою! Як то кажуть, за цей час або падишах помре, або віслюк здохне!

Водночас, крім безстрокових договорів, угод з нефіксованим робочим часом, учнівських та інших, передбачаються також короткі договори — до двох місяців. І їх роботодавці взагалі зможуть розривати з будь-якої причини (навіть якщо вона не пов’язана з професійною), повідомивши працівника про звільнення за три дні. Ба більше, керівники компанії зможуть тримати працівників на «короткому повідку» — просто переукладаючи двомісячні договори і постійно загрожуючи працівникам звільненням у будь-який момент. Назагал, на відміну від чинного Трудового кодексу, де в більшості випадків для розірвання трудової угоди передбачено обов’язкове проведення консультацій із профспілками й отримання на це згоди, новий законопроєкт повністю скасовує цю норму. Але чи за такі драконівські й неофеодальні закони від чинної влади голосували українці на президентських і парламентських виборах 2019 року?!

ЩО НАСПРАВДІ ПОТРІБНО ДЛЯ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ?

Просуваючи законопроєкт «Про працю», уряд та парламентська монобільшість, зокрема, ризикують наразитися на негативний досвід Грузії. В цій країні 2006 року — під уже знайомим гаслом «спрощення» для інвесторів та бізнесу — з Трудового кодексу були вилучені норми про 8-годинний робочий день, соціальні гарантії для працівників, доплати за нічні зміни та ін. Тамтешній владі довелося повернути всі ці норми 2015 року — з-за загрози виникнення катастрофічних наслідків для національної економіки й колапсу системи регулювання трудових відносин. Отже, щоб не втрапити в чергову економічну пастку в даному контексті, чинній українській владі як мінімум необхідно:

* для розробки нового Трудового кодексу створити при Кабміні експертну раду, яка складатиметься з топ-чиновників профільних міністерств, представників Міжнародної організації праці, українських та міжнародних експертів сфери, делегатів від профспілок, провідних юристів, які спеціалізуються на міжнародному й вітчизняному трудовому праві тощо. Необхідно розробити новий системний Кодекс, який би містив надійні соціальні гарантії для найманих працівників з чинного КЗпП, а також — актуалізовані згідно з реаліями Четвертої промислової революції і 5-го технологічного укладу норми (наприклад, щодо роботи на фрілансі, дистанційної праці, електронного документообігу в HR та інших підрозділах, віртуального робочого місця з застосуванням нових комунікаційних і IT-інструментів, недержавних служб медіації тощо). Новий Трудовий кодекс має грунтуватися не на хворобливих «лібертаріанських» фантазіях чиновників у інтересах олігархічних фінансово-промислових груп та транснаціональних компаній (ТНК), а на Конституції Україна, міжнародних конвенціях у сфері праці, Європейській Конвенції з прав людини та на прецедентних рішеннях Європейського суду з прав людини. Водночас є сенс впровадити національний інститут Трудового омбудсмена, який би захищав права найманих працівників;

* на основі стандартів ЄС розробити і ухвалити закон «Про страйки», який би ефективно забезпечував для українських найманих працівників право на реалізацію колективних форм протесту проти свавілля роботодавців;

* впровадити мотивацію для бізнесу створювати робочі місця — не за рахунок попрання соціальних гарантій для працівників та їхніх прав, а шляхом побудови прозорої податкової системи, скорочення фіскального навантаження на фонд заробітної плати, забезпечення участі бізнесу у виробленні державної регуляторної і законодавчої політики щодо приватного підприємництва тощо;

* уможливити розгляд колективних або профспілкових скарг на дії великих олігархічних підприємств та дочірніх структур ТНК — у разі порушення прав найманих працівників — афільованими з МОП міжнародними громадськими організаціями. Наприклад, 1999 року спалахнув конфлікт між менеджментом та найманими працівниками азійської мережі підприємств компанії Nike. Останні поскаржилися на порушення їхніх прав у сенсі «узаконеного» внутрішнім «корпоративним кодексом» застосування неоплачуваної понаднормової праці робітників та інших проявів дискримінації. Керівництво глобальної компанії змушене було залучити до зовнішнього аудиту відповідний підрозділ Міжнародної молодіжної фундації (International Youth Foundation, США) — Глобальний альянс працівників та громад (The Global Alliance for Workers and Communities). В результаті безстороннього аудиту та моніторингу суворі корпоративні норми було скасовано. На мій погляд, цей досвід потрібно інкорпорувати в українську практику трудових відносин і спорів.

Якщо ж влада все ж таки насмілиться ухвалити документ під назвою «Про працю», то всі її «зусилля» щодо зменшення трудової міграції та повернення українських заробітчан на Батьківщину випаруються, «як роса на сонці». Оскільки для них вигідніше буде працювати в тій самій Польщі на європейську зарплату, аніж безправно «горбатитися» в Україні за копійки.

Олег ТІТАМИР, президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ