НБУ – це не ФРС, Банк Англії чи Національний банк Швейцарії

В останній день січня Правління Нацбанку ухвалило рішення залишити облікову ставку на рівні 18%. Серед економістів, котрі вважають, що зростання економіки нині є пріоритетним завданням України, таке рішення не викликало схвалення. З одного боку, багато хто й не очікував зниження ставки. З іншого боку, аж ніяк не позбавлена підстави думка, що досить високі ставки за кредитами реальному сектору економіки, на які, нехай і опосередковано, впливає облікова ставка НБУ, не сприяють прискоренню зростання ВВП. За минулий рік українська економіка зросла максимальним темпом останніх семи років на 3,3%, за оцінками Національного банку. Однак 2019 року, за твердженням самого Правління НБУ, через жорстку монетарну політику, яка є доцільною для зниження інфляції до встановленої межі, і стриману фіскальну політику, обумовлену погашенням значних обсягів державного боргу цього року, зростання реального ВВП може сповільнитися до 2,5%. Наскільки це обґрунтовано? Низька інфляція або падіння зростання ВВП? Через це низка експертів невпевнено сподівались на зниження облікової ставки. Тим більше, що інфляцію за підсумками 2018 року вдалося утримати в межах однозначного значення.

А от кредитування підприємств за минулий рік зросло лише на 3,8%. З урахуванням того, що пропорція виданих банками кредитів підприємствам до ВВП міститься на рівні близько 30%, такі темпи зростання кредитування не додають оптимізму.

Є низка факторів, які стримують активізацію кредитування, і високі ставки за кредитами — один з них. Висока облікова ставка обумовлює високі ставки за ОВДП і депозитними сертифікатами НБУ. Чи є у банків стимул кредитувати промислових виробників, коли можна без найменшого ризику вкласти гроші в державні цінні папери і депозитні сертифікати, та ще й з досить привабливою прибутковістю? Питання риторичне. Мабуть, тому деякі експерти виступали за зниження Нацбанком облікової ставки — щоб таким чином надати сигнал до зменшення привабливості цінних паперів уряду і НБУ, що повинно було до певної міри стимулювати банки до активізації кредитування реального сектору економіки.

Безперечно, номінальний якір у вигляді встановленої межі щодо інфляції може бути досягнутий лише за умови великої довіри до дій монетарної влади. І щоб заслужити довіру, необхідно йти на певні витрати заради поставленої мети. Але питання в тому, чи завжди поставлена мета виправдовує засоби? Особливо, якщо побічним ефектом є відсутність сприяння зростанню економіки...

Нобелівський лауреат Д. Стігліц писав: «Багато колишніх комуністичних країн у більшості своїй звернулися до капіталізму, але деякі з них вибрали спотворений варіант ринкової економіки. Вони поміняли свого бога Карла Маркса на нового — Мілтона Фрідмана. Але нова релігія добре їм не служить». Цінова стабільність є благодатним середовищем для економічного зростання, але ніяк не тим чинником, що забезпечує зростання. Здійснювана в Україні останніми роками монетарна політика підпорядкована добрим намірам приборкання інфляції і стабілізації фінансового сектору, але не вона не надто враховує динаміку розвитку реального сектору економіки. Вона здійснювалася до певної міри автономно від реальних економічних і соціальних процесів.

Наслідком цього, а конкретно — досить високих ставок за кредитами прямому позичальникові, які обумовлені і рівнем облікової ставки НБУ, стало недостатнє завантаження виробничих потужностей більшості галузей промисловості України, за якого значною мірою не використовується їхній потенціал. У структурі капітальних інвестицій (за підсумками дев’яти місяців 2018 року) банківські кредити становлять 7%, тим часом як власні кошти підприємств — 73,2%. Такі джерела інвестицій, як кошти місцевих бюджетів і гроші населення на будівництво житла, за питомою вагою перевершують банківські кредити.

Гадаю, нам потрібно прагнути до того, щоб пріоритети у фінансово-кредитній сфері за можливості збігалися з пріоритетами в розвитку реального сектору економіки. Реалізація монетарної політики має відбуватися в ув’язці з промисловими пріоритетами. Саме в реальному секторі створюються умови для зростання і модернізації економіки. Але можливості банківської системи використовуються не повною мірою.

Монетарна політика, зокрема, повинна сприяти економічному зростанню, а не лише служити засобом боротьби з інфляцією. Боротьба з інфляцією, що сприяє стагнації кредитування, робить економіку України менш стійкою до впливу зовнішніх шоків. У сьогоднішній ситуації боротьба з інфляцією за будь-яку ціну призведе до обмеження потенціалу економічного зростання. Втім, деякі фахівці упевнені, що це вже сталося...

Кредит трактується як канал, що збільшує кількість грошей в обігу, і в цьому сенсі він містить у собі загрозу підвищення інфляції. Щоб нівелювати негативні нюанси, розширення кредитування має бути спрямоване на оновлення і модернізацію основних фондів, підвищення якості продукції та стимулювання зростання ефективності праці.

Політика високих відсоткових ставок, яку нині провадить НБУ, звичайно, має право на життя, оскільки надає можливість істотно обмежити темпи інфляції, а, отже, і зростання витрат у вітчизняних виробників. Сприяє вона також більшій стабільності валютного курсу. Але ця політика була б ефективнішою в умовах високої інвестиційної активності і за більш високих темпів економічного зростання. Спроба погасити інструментами монетарної політики всі цінові шоки в умовах малої відкритої економіки, залежної від світових цін на сировину, не може мати результатом комплексний успіх.

Рішення Нацбанку щодо збереження облікової ставки на досить високому рівні має безумовну цінність у світлі його основного завдання — забезпечення стабільності національної грошової одиниці (через стабільність її внутрішньої купівельної спроможності). Але ці ж дії не синхронізовані з головним завданням економіки на сьогодні, яка, на моє переконання, полягає в прискоренні темпів зростання, що повинно знайти відображення в підвищенні рівня добробуту громадян. Зараз є невідповідність між пріоритетами реалізованої Нацбанком монетарної політики і пріоритетами структурної політики, орієнтованої на перехід до інноваційної моделі розвитку. Цю невідповідність необхідно долати. Як? Через пошук компромісних рішень між урядом (якщо він прагне до прискорення економічного зростання за рахунок переходу до інноваційно-високотехнологічної моделі економіки) і Нацбанком...

І як підсумок, варто сказати дещо таке, що сподобається не всім моїм колегам із Нацбанку. Нам усім дуже важливо розуміти, що НБУ — це не ФРС, Банк Англії або Національний банк Швейцарії. Реальність деформованого фінансового ринку інша. Дуже цікаві та прогресивні речі пишуть фахівці з монетарного блоку, пояснюючи свої рішення щодо облікової ставки. Втім, чи так уже доцільно говорити тими ж словами і діяти тими ж методами, ніби ви перебуваєте зараз у лондонському Сіті або неспішно прогулюється вулицями Вашингтона? Одна із проблем полягає в тому, що НБУ, який є інтелектуальним лідером у середовищі держорганів, намагається грати роль банку, який працює в розвинутій економіці і діє не зовсім «за розміром одягу».