Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

NEW-феодалізм

Про гібридну модель суспільства, яка утворилась на стику демократичної Європи і авторитарної Азії, і яку ніяк не може зрозуміти Захід
22 червня, 2020 - 20:28

На початку червня цього року в ЗМІ з’явилась стаття Володимира Ланового «Зникнення держави чи кінець епохи олігархономіки». Нагадаю, що Лановий — доктор економічних наук, міністр економіки України і віце-прем’єр (1992 рік). Думки, висновки, пропозиції науковця і практика мають бути цікавими і корисними. Теоретично. Але відповідей на поставлені самим автором питання немає. На жаль. В той же час звертатись до озвучених проблем нам доведеться ще довго.

Те, що всі негаразди у нас від олігархів і треба позбутись їх впливу на наше життя, нібито і правильно. На цю тему в наших ЗМІ сказано і пересказано вже стільки, що скоро діти в дитсадочках будуть без запинки вимовляти це слово, то необхідно робити наступний крок — розібратись, звідки і чому саме в Україні з’явилось і прижилось на практиці це поняття? Цікаво було б розібратись і в ще одному питанні — закінчиться епоха олігархономіки , а що буде після неї? якою буде держава, якою буде економіка без олігархів? І чи можливо жити взагалі без них? Це вже питання стратегії. Якої у нас не було, на жаль (часто доводиться вживати цей негативний вираз ), немає і не чути про її зародження. Хоча навіть Президент Володимир Зеленський заявив, що без стратегії у держави немає майбутнього. 

В попередній статті («День», «Дещо про природу і стратегію української олігархії», № 104–105, 5.06.2020 ) я зробив спробу поміркувати на тему «звідки у нас взялись олігархи». Паралельно виникло ще одне питання — чому тільки в Україні, єдиній з європейських пострадянських країн створилась така система управління державою? Був один (Плахотнюк ) в Молдавії, але його вже позбулись. В Білорусі олігархом можна стати лише з дозволу Президента. В Росії в центрі економіки — силовики. Не за Порошенка , який згадується в статті, вона утворилась Він тільки, використовуючи своє становище, вдало користувався вже існуючими механізмами системи. І не за Януковича утвердилась ця система, він просто вніс ще один ваговий камінчик в її фундамент.

А от чому саме в Україні... Тут необхідно аналізувати цю проблему з точки зору філософії історії. І не олігархи мають бути основним предметом дослідження, а весь український народ, як джерело влади, його історія за багато віків, як формувався його менталітет, його ставлення до влади, до власності, до розуміння свого місця в історії. Тай багато ще чого. Тому що народ, суспільство — складний і суперечливий в своєму розвитку організм. І не варто наголошувати на унікальності українського народу, тому що унікальним, по великому рахунку, є кожен народ. І український народ не виник в 1991 році («День», «Хто ми в цивілізаційному плані?», № 11, 23.01.2019). Цілком можливо, що в результаті аналізу ми зможемо прийти і до несподіваного результату: виявиться, що у нас взагалі не кланово-олігархічна система. А по своїй суті — феодальна.

Україна перетворилась в механічний набір економічних структур, привласнених їхніми господарями, мало залежними від центральних органів влади. Теперішні феодали (ми їх називаємо олігархами) володіють не землею і селянами, а заводами, фабриками, банками, цілими секторами економіки, а дехто і землею. Так само як і класичні феодали , вони нічого не створюють і не створювали; вони тільки володіють і розпоряджаються. Але від них залежить влада, особливо місцева, яку, як правило, вони і формують. Це особливо помітно тепер, коли розпочалась активна підготовка до місцевих виборів і треба захищати свої вотчини, і зміцнювати свою особисту владу. Феодали-олігархи чудово користуються «принципом лісу»: вверху шумить (міняються Президенти, прем’єр-міністри, міністри, народні депутати, губернатори тощо ), а внизу — тиша (ніхто відпрацьованих схем не ламає, на офшорні рахунки не зазіхає, до суду не притягає ). В такому суспільстві неможливе створення державної стратегії розвитку, формування національної ідеї. Все це феодалам не потрібно.

Поняття «феодал» все частіше вживається нашими політологами на телешоу. Для ХХІ століття феодалізм в центрі Європи — це варварство (як в свій час Рим і варвари). І побороти його можливо тільки варварськими методами (з точки зору грантових демократів і плакальщиків за права людини ).

Потрібна жорстка влада. Інакше країни не буде. Реформи тут не допоможуть. Вони зуміють використати їх в своїх інтересах. Перед нами не купка жадібних і зовсім не дурних феодалів-олігархів, а — соціально-економічна система, модифікація ХХІ століття азійського способу виробництва, носіями якого є українські феодали-олігархи всіх рівнів, а її скелетом — корупція. Кавалерійською атакою її не візьмеш. Потрібно усвідомити силу свого ворога, його можливості, доповнені потужною зовнішньою допомогою. Хто може зламати цю систему? Кому це під силу? Була надія на ветеранів АТО.

Надії декого на варяга Саакашвілі свідчать про розгубленість частини наших інтелектуалів перед викликами, які стають все більш непрогнозованими. Західні фахівці добре розуміються на проблемах своїх, класичних капіталістичних або вже й посткапіталістичних країн. Але їм важко, або й неможливо зрозуміти ту кашу, суміш, поєднання не поєднаного, гібридну модель суспільства, яка раптом утворилась на стику демократичної Європи і авторитарної Азії. На мою думку саме це заважає Заходу надавати потужну фінансову допомогу Україні на відміну від їхньої політики щодо Польщі, Греції, Румунії та інших.

І все це підсилюється неструктурованістю українського суспільства, політичною недосвідченістю в масі своїй (але чомусь завжди мудрого) народу. До речі, Гегель зауважував: «Люди, звичайно, роблять історію, але вони не знають, яку історію вони роблять». Питань виникає більше, ніж відповідей на них. Колись, аналізуючи цю ситуацію, доктор філософських наук професор Сергій Борисович Кримський констатував, що тільки «троїстий союз харизматичного лідера, компетентного парламенту і громадянського форуму інтелігенції може вивести Україну із кризи» («День», 30.12.2003 ). На сьогодні у нас нічого з цього немає.

Більш близький до нашого часу варіант запропонував Леонід Козаченко, голова Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України. В країні існують коло 200 незалежних професійних галузевих та загальнонаціональних асоціацій. Вони без проблеми могли б сформувати уряд професіоналів, так званий «технічний уряд». І лава запасних у них достатня. Він був би незалежним від партій, від олігархів. Форум асоціацій міг би постійно контролювати його діяльність. Звичайно, феодали-олігархи спробують взяти і його під свій контроль. Але ... пропонується варіант. Для його реалізації потрібна повна підтримка Президента, так звана «політична воля». Але чи потрібно це діючому Президенту? Чи є ще інші реальні варіанти виходу України з комплексної кризи? 

· До попереднього цікаво зауважити про згадку в статті Ланового «азійського феодалізму», який разом з латиноамериканськими банановими республіками являють суть української державності. Згадка про Азію не тільки «дань по Фрейду». У нас не прийнято згадувати про азійськість щодоУкраїни. А даремно.

Ми більше 400 років були в складі Російської імперії. Це була європейська держава чи азійська? Путін говорить про те, що Росія — особлива цивілізація. Але ця особливість , як на мене, полягає тільки в тому, що колись Петро І намагався варварськими методами заштовхнути Російську імперію в Європу. Змінивши боярську шубу на європейський камзол, або на костюм від Бріоні, Росія по своїй суті не стала європейською країною. Всередині країни панували і панують азійські методи управління — відданість царю і зневага до людини. Коротко суть цієї моделі (про яку згадував Карл Маркс): панує державна власність, головне джерело збагачення — бюджет, відповідно головна соціальна сила — чиновництво. Якби ця модель була визнана більшовиками і головним ворогом стало б чиновництво (згадайте М. Салтикова-Щедріна і «Ревізора»), а не капіталісти і куркулі, вся історія людства могла б піти іншим шляхом. Така думка була озвучена на одній з наукових конференцій в Москві часів перебудови. Але...

Всередині такої системи і побудованої на ній імперії 400 років жив, виживав, формувався український народ. Він не приймав цю державу, але змушений був жити в ній і формувати своє особливе національне відношення до влади — як її неприйняття. Це відношення перекинулось і на вже свою, власну, незалежну державу. Але де панують ті ж самі азійські принципи стосунків. Тільки для годиться прикриті сучасним секонд-хендом з Європи.

Поки там роблять велику політику, ми продовжуємо бавитись у своїй пісочниці, вважаючи це за політику.

Всі уряди, всі Президенти не тільки мало що робили для подолання цієї системи, а й зміцнювали її. Це відбувається і сьогодні. Кожен день приносить докази цього. Чиновництво в масі своїй не відчуває себе «слугами народу». Поглиблюється таке фундаментальне поняття як несправедливість, тобто — відсутність справедливості. І як стверджують міжнародні структури, Україна посідає майже останнє місце в світі щодо довіри до влади. Це робить нашу державу надто вразливою і для зовнішніх, і для внутрішніх ворогів. Вони вдало користуються цим для поглиблення прірви між народом і владою, підриваючи довіру до власної держави. При потуранні тієї ж таки існуючої влади.

Наскільки така Україна є очікуваною в Європейському Союзі? Або в НАТО?

Спочатку діагноз, потім лікування.

Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
Газета: 
Рубрика: