«Пічки-лавочки», або Відторгнення інвестора
Щойно він заявив про свої права на контроль і управління, йому вказали на дверіВсе це, як кажуть, має місце, все переплетене і тісно пов’язане. Але є тут ще одна, не менш важлива складова: негласний, а іноді і цілком явний опір з боку самих реципієнтів інвестицій. Їм дають, а вони беруть, відторгаючи при цьому самих інвесторів.
«Дрогобицький долотный завод» у часи Союзу володів монополією на випуск шарошкових доліт, що використовуються в бурінні свердловин і в гірничій справі. На величезних просторах шостої частини суші, де скрізь щось бурили і добували, попит на ці долота був необмежено високий. Скільки випускалося, стільки й розподілялося. І всі просили: ще!
З розпадом Союзу і приходом ринкової економіки багато що змінилося. Споживачі, як російські, так і українські, дізналися, що у світі існують якісніші вироби. Коштують вони дорожче, зате забезпечують більший обсяг проходки. Ну а якість долота сильно залежить головним чином від термічної обробки, що забезпечується за допомогою дорогих автоматизованих і телемеханізованих печей зарубіжного виробництва. Виготовляються вони, природно, на Заході і коштують надзвичайно дорого.
Одне слово, керівництво заводу, що через рівень якості виробів дедалі більше працював на склад, вирішило: треба шукати інвестора. А коли він знайшовся, вигравши конкурс на управління 20-відсотковим пакетом акцій під інвестиційні зобов’язання, то поставив заводу обумовлену в умовах конкурсу спеціальну піч. Але, як через півтора року вирішило правління АТ, не ту і не за тією ціною. А тому і стоїть тут досі таке цінне обладнання без діла.
Термічна піч, яка, звісно, не лавочка, дала цьому матеріалу назву, оскільки лавочка — це місце для відпочинку, а ще — лазівка, звідки можна щось необмежено отримувати, не дуже піклуючись про віддачу.
Отже, піч для термічної обробки деталей стала формальним мотивом для конфлікту між правлінням і спостережною радою, в якій більшість належить інвестиційному фонду «Нові ініціативи».
Однак експерти в галузі приватизації, котрі стежать за перипетіями колізії (її широко висвітлювали в пресі західного регіону, зокрема й на львівській сторінці нашої газети), стверджують, що піч — лише привід. Насправді все зав’язалося навколо власності й відпрацьованої вже в Україні схеми захоплення приватизованого підприємства його менеджментом. Серед її складових зниження ефективності виробництва, нарощування боргів, в тому числі й із зарплати, що можна кваліфікувати як умисне витіснення акціонерів і перетворення їх у найманих працівників. Зрозуміло, що робітник, якому не платять ні зарплату, ні дивіденди за його акціями, без особливого жалю продає їх адміністрації. Такі факти зафіксовано й на Дрогобицькому долотному.
Інвестори виявили: підприємство регулярно виготовляло значно більше продукції, ніж могло реалізувати. Фактично на його складі заморожено $6 млн.
І тоді вони, скориставшись законним правом на контроль і управління власністю, спробували навести порядок. Спостережна рада зажадала звіту, домагалася зустрічі з головою та іншими членами правління. Їх не пускали навіть на поріг. Мовляв, у нас на складі продукція на мільйони, а тут сторонні... Позачергових зборів акціонерів провести не вдалося, чому посприяло й новостворене нацагентство з управління державними корпоративними правами. Пославшись на відсутність документів про порядок денний зборів, воно висловилося проти його скликання, хоча в тому ж документі кількома рядками вище підтримало «рішення про включення до порядку денного позачергових зборів...», отже, знало не з чуток...
Не дуже доброзичливо ставиться до інвесторів і Генеральна прокуратура, що прихильно сприймає докори до них з боку правління щодо того, що конкурс виграли за відсутності конкурентів (а що діяти, якщо більше бажаючих не було?) і під час дії парламентської заборони на приватизацію під інвестиційні зобов’язання. Однак дрогобицькі журналісти стверджують (як одна з реальних версій), що цю прихильність забезпечив візит голови правління — генерального директора Леона Міщатіна до однієї із закритих здравниць сусіднього Трускавця, де часто відпочивають керівники країни. За ще однією версією, глуха стіна навколо інвесторів будується ще й з боку Південного ГЗК, де, як кажуть, звив гніздо один із найбільших дніпропетровсько-київських кланів, зацікавлений в акціях долотного заводу і в низькій ціні на його продукцію.
Але є підтримка і в інвесторів. Фонд держмайна, який багато разів перевіряв їхню діяльність, не знайшов порушень під час приватизації. Голова Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Олександр Рябченко теж зазначає: «документи свідчать про фактичне виконання інвесторами своїх зобов’язань...».
Один із членів спостережної ради АТ «Дрогобицький долотний завод» Павло Шевело каже: «Ну, відберуть у нас цей пакет. Що буде? Ми, звичайно, програємо. Але чи виграє завод, що отримає Україна? Самі лише нові витрати. На відшкодування збитків нам і нашим партнерам з інвестиції. На новий інвестиційний конкурс. А завод тим часом перетвориться в банкрута, оскільки перестане отримувати від нас товарний кредит — твердосплавні пластини для шарошок. У бюджеті з’явиться ще одна діра».
До цього можна додати лише одне. Кожний інвестор, який залишає український ринок, не просто слугує сигналом про подальше похолодання відповідного клімату. Він у буквальному розумінні забирає мільярди доларів інвесторів, що не дійшли до нас. Дізнавшись про невдачу колег, вони вже ніколи сюди не прийдуть.
№235 08.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»