Розумні люди – основа економічного прориву

Відгук на статтю «Навіщо Україні потрібно розвивати свою науку?»

Питання, здавалося б, риторичне: кожна людина здорового глузду, навіть не будучи академіком, розуміє, що в ХХІ столітті наука є фундаментом розвитку суспільства в усіх його сегментах. Звичайно, це не стосується всіх країн: на таку роль науки не можуть претендувати, скажімо, Ємен, ЦАР або Екваторіальна Гвінея та подібні. Але ж до 1991 року Україна мала потужну науку, яка матеріалізувалась у авіабудуванні, ракетобудуванні, в суднобудуванні, в медицині тощо; і всі ці галузі були конкурентоспроможними на світових ринках, а українські науковці були бажаними гостями на всіх наукових конференціях. А тепер європейський фонд «Горизонт 2020» із своїх 80 млрд євро виділив українським науковцям 19 млн євро (для підтримки тих наукових шкіл, які ще збереглися, наприклад, у Харкові); в той самий час Польщі — 340 млн, Румунії ( ! ) — 131 млн.

Отже, занепокоєння про місце науки в Україні, про ставлення до неї влади після майже 30 років незалежності України цілком обґрунтоване. Про це говорять і інші цифри. Наукознавці стверджують, що коли на науку витрачається менше як 3% ВВП, то вона приречена на вмирання. Оптимісти з них дещо обережніші: тільки, коли на неї витрачається більше як 0,9% ВВП, тоді вона може мати економічний ефект. Що говорить українська практика? 

У1991 році на науку витрачалося 2,4 % ВВП, у 1998 році — 1,21 %, у 2000 році — 1,2% , у 2005 році — 1, 17%, в 2010 році — 0, 82 % , в 2011 році — 0, 73 %, в 2016 році — 0, 16%, в 2019 році — 0,17 %. Це — голі цифри. За ними стоїть різке скорочення наукових кадрів і їх старіння (100 років президенту НАНУ Б.Патону — символ цього процесу і хай він живе ще довго), від’їзд молодих науковців за кордон, майже повна руйнація галузевої науки. І як результат — нікчемна частка інноваційних розробок у економіці країни; в розвинених країнах до 60% базується на інноваціях. 

Чому ж ця невтішна динаміка суперечить здоровому глузду? Чому так сталось? Семиноженко висуває «формулу успіху для нашої країни»: наука + промисловість + здорова фінансова система + розумні правила гри». І «на першому місці з усіх пріоритетів має бути наука». З точки зору наукового середовища — це логічно. Але Індекс людського розвитку ООН, як найбільш точний показник розвитку будь-якої країни, науку (і освіту) ставить лише на друге місце, а на першому місці — тривалість життя, здоров’я людини. Абсолютизація науки досить суперечлива позиція. Сьогодні ми є свідками, коли віра у всесилля науки призвела до протистояння Людини і Природи та поставила питання взагалі про долю людства. Про це йшлося на останньому Давосі. Про це попереджали Стівен Хокінг, Юваль Н.Харарі («21 урок для ХХІ століття»). Тому науку варто роздивлятись лише в тому розрізі, наскільки вона може допомогти збереженню екології, сприяти тривалості життя, мінімізувати наслідки зміни клімату, подолати загрози поширення інфекцій (коронавірусу, наприклад) — в першу чергу.  

Із цих позицій формулу Семиноженко варто читати з кінця. Хто буде визначати правила гри? Під кого вони будуть складатись? Хто буде визначати міру їх розумності? І що таке взагалі «розумні правила» ? 

У одній зі своїх статей я теж запропонував формулу успішної країни, безвідносно до окремих складових: національна ідея + державна стратегія + державна політика + політична еліта. Її теж варто читати з кінця. І тоді з обох формул напрошується один висновок: реалізація обох формул, визначення правил гри залежить від влади. Зрештою, саме вона і визначає правила гри.    

А що таке влада? В розвинених демократичних країнах це — сукупність певних інститутів, чия діяльність підпорядковується державній стратегії. Змінюються люди, змінюються політичні сили при владі, вони вносять через державну політику свої корективи, але витримується загальна стратегія розвитку держави. А в нас влада — це сукупність певних людей, кожен із яких за відсутності державної стратегії приймає рішення, які відповідають або його особистому баченню проблеми, або відповідають чиїмсь інтересам. Як правило, в нас намагаються, щоб вони збігалися. В будь-якому разі чиновники, як носії влади, добре розуміють, що їхня влада обмежена в часі — до наступних виборів. А ефективність інвестицій в науку виходить за ці часові обмеження. Чиновнику не цікаво, щоб його зусиллями сьогодні скористались, приписували собі його наступники завтра; тим паче, якщо вони ще й ставленики іншої політичної сили. Ця схема виходить з відсутності державницьких позицій у нашої політичної еліти. Наука це — довгі інвестиції, віддача від яких може бути через багато років.  

Як стверджує Борис Тодоров (12.02.2020 р.) вмирає медична наука: немає державного замовлення, в бюджеті не вистачає грошей на медицину. І кого за це запитати?

Дуже слушно пан Семиноженко згадав Карла Маркса. Його і сьогодні поважають як теоретика в індустріальних країнах за розроблену ним концепцію розширеного відтворення. Вона говорить про те, що капіталіст, щоб не програти конкуренцію, змушений частину свого прибутку витрачати на постійну модернізацію виробництва. Це відбувається з активним залученням новітніх технологій на базі наукових розробок. Капіталіст фінансує ці роботи, які ведуться, в основному, в університетах. І ця частина прибутку не обкладається податком. Модернізація виробництва вимагає модернізації та робочої сили — фінансуються університети, де готують потрібні кадри, спеціалізовані коледжі, ліцеї при них, осучаснюється соціальна політика. Ці витрати капіталіста також не обкладаються податками. В нас це називають виведеним капіталом. Отже, з витрат на науку капіталіст має подвійну вигоду: підтримує свою конкурентоспроможність і економить на податках. А суспільство має потужне джерело фінансування науки та освіти. Це — в класичному капіталізмі.

А в нас своєрідний капіталізм. У нас немає справжньої конкуренції, все в руках монополістів — олігархів. А якщо в якомусь секторі і є два-три олігарха, то вони без проблем домовляються між собою. Тобто немає сенсу тратитись на науку, на університети. Економія ж податків досягається ще простіше — реєстрацією підприємств у офшорах. Отже, наші капіталісти також мають подвійну вигоду: не витрачають гроші на науку і не платять податки в Україні. І їх, за великим рахунком, цілком влаштовує така структура економіки і така влада. І начхати їм на К.Маркса і його теорії В такій ситуації наука в Україні не має перспектив, хоч би які слушні та виважені пропозиції щодо її розвитку не висувались. Існують десятки розумних, обґрунтованих проєктів розвитку країни взагалі і окремих галузей зокрема, в тому числі і в самій НАНУ. Де вони? Така ж доля чекає, на жаль, і пропоновану автором Національну програму розвитку (добре було б помилитись). Такі програми були б конче потрібні владі, яка б насамперед дбала про інтереси держави як сьогодні (тактика), так і завтра (стратегія).

Автор висуває головним завданням 2020 року «зробити перелом у ставленні до науки в країни». Таке враження, що автор не живе в Україні. Кожному ж відомо, що головне завдання і головний виклик цього року — припинення війни на Донбасі. Без розв’язання цієї проблеми про все решта можна лише фантазувати. Так само як і без подолання корупції сподіватись, що всі кошти на науку підуть саме на науку, а не щось більш цікаве.

І наостанок. Автор наголошує, що саме розвиток науки може забезпечити реалізацію проголошеного Президентом України в Давосі завдання — стати лідером Центральної та Східної Європи. Перед цим Президент заявив, що Україна є тим місцем, де відбуваються дива (без уточнення, які саме). Так, стати сучасній Україні лідером цього регіону — це було б справжнім дивом. Лідер — це той, хто показує як щось робити краще, ніж інші; демонструє більш високі критерії розвитку і сам відповідає їм; який користується беззаперечною підтримкою суспільства. Що є в Україні сьогодні і в найближчій перспективі такого, щоб Польща, Чехія, Словаччини, країни Балтики визнали її своїм лідером? Питання риторичне. В існуючій системі цінностей такого дива не станеться і статись не може. А воно таки потрібно — нація з потужними історичними традиціями повинна мати відповідні амбіції. Тільки статися таке диво може лише в принципово іншій системі цінностей — де розвиток визначається не величиною ВВП, рівнем інфляції, золотовалютними резервами, кількістю виробленого металу, зерна, устаткування тощо. Наука тут мала б сформувати і обґрунтувати іншу модель суспільства, іншу систему цінностей, які відповідали б сучасним глобальним викликам. Не промисловість має бути головною метою розвитку науки. Це значно звужує суспільне значення науки. Перед українською наукою, яка має бути впливовою частиною глобальної науки, стоять більш широкі завдання. Знову нагадую про Індекс людського розвитку ООН. Україна могла б надати європейській цивілізації нове дихання, нові перспективи, якщо вона після «свободи, рівності, братерства» нічого нового не може запропонувати, задовольнившись своїм комфортним добробутом.

Тоді, можливо, і Балто-Чорноморський проєкт міг би набути цілком реалістичного майбутнього за активної участі України. І тоді лідерство України було б цілком обґрунтованим дивом.

Отже, попри все — без науки Україні не обійтись. Але потрібен інший стан суспільства, де на неї був би високий запит. Люди науки, так само, як вчителі і лікарі, мають бути самими поважними людьми в суспільстві. І самими високооплачуваними.