Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Україна-2021: «тінь», що рятує і водночас...

Коли не здійснюються особисті надії — це прикро. Коли не здійснюються надії народу — це трагедія
9 грудня, 2020 - 18:41
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Життя у нас настільки цікаве й багате на різні події, що важко осмислити пройдений шлях. Наближення тридцятиріччя Незалежності змушує озирнутися назад і подивитися, що ж ми збудували за цей час і чи те, на що розраховували.

«Аудит держави», представлений Президентом України і прем’єр-міністром, не викликав особливого інтересу з боку експертів. Більшість із них розцінює його як спробу перекласти відповідальність за поточні негаразди на попередників. Тим паче, що більшість інформації була відома й раніше, а розмови про величезний потенціал України вже нікого не вражають і викликають лише роздратування. Але, як на мене, саме повернення до розмови про аудит держави напередодні її 30-річчя є продуктивним і таким, що мало би спонукати зацікавлених людей задуматись про майбутнє України.

Ідея аудиту держави не нова. У перебігу підготовки до перших президентських виборів в Україні існуюча на той час Партія демократичного відродження України (ПДВУ) висунула своїм кандидатом у президенти академіка, доктора фізико-математичних наук із Львова Ігоря Юхновського (сьогодні йому 95 років). Головною тезою його програми був саме аудит держави — що ми реально маємо, що ми здобули разом з незалежністю і як цим усім потрібно розпорядитися в інтересах всього народу. Він не став президентом. Як і не було проведено аудит...

Аудит у широкому плані є спробою проаналізувати відповідність певного набору показників до встановлених стандартів. Аудит держави, на мою думку, мав би відповісти на питання: що ми здобули на час проголошення незалежності і наскільки все це виправдало через 30 років очікування народу. Або, як стверджує експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Єгор Киян, аудит «має показати, що відбувається в країні». Стандартами, на які ми мали б орієнтуватись, мали би бути стандарти життя країн Європи.

Висловлю своє бачення деяких складових аудиту держави, не порушуючи таких тем, як війна на Донбасі, корупція, державні інститути, міжнародна політика.

Перше. На час здобуття незалежності в Україні існувала потужна економічна система, яка давала аналітикам того часу право говорити про Україну як про потенційного «європейського тигра». Написано про це багато. Варто навести лише декілька прикладів для логіки статті, які на слуху. Це — «Південмаш», «МоторСіч», «Океан», «Антонов», КРАЗ, «Арсенал», «Турбоатом» та десятки інших. Вона підкріплюється науковою базою світового рівня: Інститут Патона, Інститут Глушкова, медичні школи Філатова та Амосова тощо. Все це давало реальну надію на досягнення рівня життя співмірного європейському; коли все це багатство буде служити виключно народу України. Загалом в Україні проживає 0,7% населення планети, але зосереджено 5% природних ресурсів Землі. Природа щедро наділили Україну всім, чим могла. Ми, члени ПДВУ, активно пропагували ці надії напередодні референдуму про незалежність України. Про те, що вся економіка України була інтегрованою частиною радянської економіки, якось забувалось.

Друге. Ми отримали народ, працьовитий, талановитий, який за віки гноблення спромігся зберегти свою мову, традиції. Але який ніколи не мав своєї держави, не звик жити по законам держав, які були йому чужими. Як у всіх пригноблених народів був особливо чуттєвим до справедливості і до її порушень. Але постійне пристосування до чужої влади виробили в нього не найкращі риси. Приведу слова з щоденника бувшого декана факультету журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка М. М. Шестопала: «Болісно. Болісно за нашу націю, за нашу пасивну, в’ялу, інертну інтелігенцію. Нема в нас, українців, почуття національної самосвідомості, національної гідності, гордої незалежності і відповідальності перед історією...»

Третє. Такий стан народу нової держави, яка з’явилась в кінці ХХ століття, посилювався історично притаманною йому роздвоєністю. Українці споконвік віків жили на землях, які були на стику Європи і Азії. Тому впродовж віків частина їх були у складі європейських країн, частина — в азійській імперії. Це спричинило формування специфічної «географічної» ментальності українців. Це визначало і всю історію українців, починаючи з Переяславської Ради, з невдалої спроби створення незалежної Української держави на початку ХХ століття, і до обрання першого Президента незалежної України наприкінці ХХ століття. Звільнившись від обіймів «старшого брата», від комуністичної ідеології, ми обрали Президентом одного з очільників тієї ж комуністичної партії, партії, яка на протязі десятиліть гнобила все українське, висмоктувала, знищувала інтелектуальну еліту народу. Ця роздвоєність, цей вибір спотворили увесь подальший розвиток країни.

Четверте. Разом з абсолютною підтримкою українцями своєї (!) незалежної держави ми здобули Велику Надію українців : нарешті, власна незалежна держава буде дбати про кожного її громадянина, про його добробут, здоров’я, безпеку. Це буде держава, де буде панувати Справедливість, як основа взаємовідносин між владою і її громадянами, як та недосяжна мета, якої прагнуло людство на протязі всієї своєї історії. Про це не говорилось у програмних документах тогочасних партій, але саме це малося на меті.

П’яте. Разом з усім цим багатством ми не отримали національної державницької еліти. Ми не отримали тих, хто мав би очолити здійснення всіх цих сподівань. Їх не було. Причин цього багато. Але тоді, на зорі незалежності ми ще цього не усвідомлювали. Були певні того, що талановитий народ , безумовно, висуне зі свого середовища своїх очільників, які будуть працювати на благо України, на завоювання достойного місця серед інших народів.

Минуло майже 30 років. Може це і небагато для творення нової держави, але термін достатній для того, щоб оглянутись назад і зробити проміжний аналіз: наскільки нам вдалося реалізувати очікування народу, наскільки ефективно нам вдалося скористатись багатством, яке нам дісталось, чи правильний шлях розвитку ми обрали. І зробити якісь висновки. Отже — як ми скористались тим, що отримали на час незалежності.

Перше — економіка. Ми так і не досягли рівня ВВП 1991 року. Він становить приблизно 70%. «Ми з вами дуже бідна країна. За останні 30 років в Україні був самий низький показник приросту ВВП у світі. Часто негативний» (Д. Гетманцев, голова комітету Верховної Ради з питань фінансів). У перерахунку на одну людину ВВП в Україні на сьогодні в 5,2 разу нижче середньоєвропейського. Це є результатом значно нижчої продуктивності праці: кожен робітник виробляє доданої вартості в 5,5 разу менше, ніж в країнах Центральної Європи. Німеччина виробляє ВВП рівня України за два тижні. Звідки ж візьмуться європейські зарплати? І не робітники в цьому винні. В Європі наші заробітчани створюють доданої вартості в 3,3 разу більше, ніж в Україні. Власників основних секторів економіки це цілком задовольняє, вони непогано живуть і за таких умов. Майже не створюються нові, конкурентоспроможні підприємства. А існуючі або ледь животіють, або тихо вмирають. Не відбувається їхня модернізація, так як не залучається наука, яка теж ледь-ледь животіє. Показові приклади: «Антонов» вже багато років не випускає серійно літаків; «Океан» не будує кораблів; практично, перестала існувати автомобільна промисловість. «МоторСіч» замість прибутку має виплатити 3,5 млрд доларів Китаю; зник потужний морський флот; прибуткове державне підприємство «Українське Дунайське пароплавство» (450 одиниць, 1600 працівників) планують передати Угорщині; перестав існувати «Арсенал». Приклади можна множити. І останнє: бюджет 2021 року на дві третини складений із запозичень. Потенційно багата країна не в змозі заробити собі (державі і народу ) на існування. «Економічна стабільність в Україні підтримується за рахунок коштів МВФ», — констатує Матті Маасікас, голова представництва ЄС в Україні. Україна визнана самою неблагополучною країною Східної Європи («Legatum Institut»).

Дві галузі економіки, які ще утримують економіку на плаву, — АПК та ІТ-технології.

І потім, про еволюцію народу як джерела влади свідчить стабільне погіршення якості Верховної Ради — від І до ІХ скликання. Це стосується і якості президентів України, яких обирає народ. Попри офіційно декларовану мудрість народу, останні вибори Президента і Верховної Ради свідчать про протилежне. Віталій Портніков на каналі «Еспресо» заявив: «Перемога Зеленського є відображенням деградації політичної культури українського суспільства». Насамперед це стосується вищих ешелонів влади.

Додам думку Романа Ващука (екс-посол Канади в Україні): «...Занадто освічений народ, недоплачуваний, з глибокою недовірою до держави, як до чужорідного тіла, що сидить на шиї» (виступ у Канаді 22.11.2020). Ставлення народу до влади за 30 років не змінилося.

Максимально низька явка на місцевих виборах 25 жовтня ц. р. підтверджує це. За даними Центру Разумкова, державному апарату не довіряють 77% опитаних, судовій системі — 76% , уряду України — 64,5%, Верховному Суду — 64%. Українці є світовими лідерами по недовіри до влади — 9% («Геллап»). А без довіри народу до влади держава не має перспектив. Ідеться не лише про недовіру до чинної влади, а про несприйняття всієї системи влади, яка сформувалась за роки незалежності. Не про таку владу мріяв народ 1991 року.

Окремі сплески народної активності (два Майдани, волонтери, добробати) свідчать, з одного боку, про ще не згаслий козацький дух, а, з другого — про добре зцементовану систему, яку окремими атаками не здолаєш. Потрібна організація, харизматичний лідер...

Далі, роздвоєність за роки незалежності не тільки не зменшилась, а й значно зросла. Є дві причини цього. Перша — всі попередні влади мало що робили для її подолання; те, що робилося, було не надто переконливим з огляду на конкретну людину. Або мало «несподівані» наслідки — масовий виїзд українців на заробітки в Європу лише посприяв цій тенденції «безвіз». Друге — наростаюча активність російської пропаганди; створюються нові інструменти її впливу («Партія Шарія», «Перемога Пальчевськог», дешева газета «Неделя»).

Місцеві вибори 25 жовтня чітко зафіксували розширення плацдарму «русского мира». Географія обласних та місцевих рад, в яких ОРПЗЖ і Ко завоювали впливові позиції, повторює географію любої серцю Кремля Малоросії. Показовий приклад — вибори у Славянську, де Неля Штепа, яка закликала Путіна в Україну, отримала значну підтримку виборців. Або призначення головою Одеської ОДА Гриневецького — учасника сепаратистського з’їзду в Северодонецьку. Тепер Кремль має в Одесі надійний плацдарм, але створений вже не за допомогою танків і «Градів», а цілком демократично — в рамках української демократичної системи.

Політтехнолог Постернак зазначає, що успіх ОПЗЖ і Ко є результатом виключно їхньої «злагодженої роботи команд» («День» № 205-206 від 30-31.10.ц. р.). Я ж певен, що В. Путін запрошував до себе В. Медведчука і Ко не лише для того щоб висловити свою стурбованість долею українського народу. І майже 30% голосів електорату за проросійські партії — в цьому чимала заслуга є Кремля. Тепер він через свої «кумів» цинічно використовує тему пандемії та вакцини.

До речі, дату 6 жовтня 2020 року українські ЗМІ оминули увагою. А саме — того дня роздвоєність українського суспільства була продемонстрована, зафіксована на міжнародному рівні: якраз того дня Президент України Зеленський вів перемовини в Брюсселі, в штаб-квартирі Європейського Союзу; і того ж дня лідер ОПЗЖ Медведчук вів перемовини з Путіним, — і, що характерно, маючи на це мандат від 2400 українських підприємств, членів асоціації «Укрмашстрой» щодо зняття з них російських санкцій.

До речі, 25 жовтня, але вже далекого 1917 року, в Петрограді відбулися події, які пізніше здобули назву — «Велика Жовтнева Соціалістична Революція». Ті події розкололи світ. Наше 25 жовтня розколює лише Україну.

Це факт, що надії — найуразливіша частина як життя людини, так і суспільства загалом. Вони завжди завищені. Але якась їх частина все-таки здійснюється. В Україні надія на справедливість у межах власної незалежної держави виявилась найменш реалізованою. Тема широка (та філософська), тому наведемо лише кілька прикладів:

— у результаті ваучеризації основні багатства країни (природні ресурси, заводи, фабрики, почасти земля) опинилися в руках невеликої групи людей, наближених до влади, центральної та місцевої, яких ми називаємо олігархами;

— «за 30 років незалежності в Україні склалися власні касти: прокурорська, міліцейська, судова, митна...Їхнє головне завдання полягало у збереженні недоторканності та внутрікорпоративних правил існування» (Павло Казарін, публіцист). «В Україні суддівська спільнота містить елементи трохи злочинної зграї « (Роман Ващук, екс-посол Канади в Україні). Чи може пересічний українець розраховувати на справедливе вирішення його питання в таких судах?

— під час пандемії син власника «МоторСічі» Богуслаєва купив за 10 млн євро острів поблизу берегів Італії;

— у бюджеті на 2021 рік не знайшлося коштів на підвищення зарплати вчителям. Разом з тим зняли обмеження на захмарні зарплати високопосадовцям і членам наглядових рад на державних підприємствах. Підвищено зарплати чиновникам на 19 685 500 гривень;

— лише 10% тих, хто змушений був покинути свої домівки на окупованих територіях, отримали житло від держави.

Подібних прикладів безліч, особливо на місцевому рівні. Висновок однозначний — в Україні склалося занадто несправедливе суспільство. Бачачи це, близько 10 млн українців виїжджають із України; 60% молоді хотіли б виїхати. Коли не здійснюються особисті надії — це прикро. Коли не здійснюються надії народу — це трагедія.

І врешті-решт, еліти у нас як не було, так і немає. В умовах кланово-олігархічної системи вона й не потрібна. Надія на нові обличчя, які вже сформувалися за незалежної України, не справдилися. Передача Національної академії державного управління при Президентові України у структуру МОН свідчить про невдалу спробу формування державницької еліти з боку держави. Немає підстав сподіватися, що новий склад Верховної Ради кардинально щось змінить у цьому аспекті.

Невтішна картина до 30-річчя. Чи є позитивна перспектива? Її запропонував доктор філософських наук Євген Головаха. Нормальне демократичне суспільство у нас буде тоді, коли понад 50% населення братимуть активну участь у роботі громадських організацій. Сьогодні таких 22%. Починалося з 17%. Тобто за 30 років їхня кількість збільшилась на 5%. А далі проста арифметика. Щоб додалося ще 30%, потрібно 180 років. Невтішна арифметика. Невтішна перспектива. «Це — тривалий час, це може зайняти багато десятиліть... І вам слід вибрати кроки, з яких слід почати» (Крістіан Кетелс, професор Гарвардської школи бізнесу, «День», 30-31. 10.2020). На тридцятому році незалежності ми мусимо лише почати! З чого? Він же: «Вам потрібна стратегія, яка базується на обґрунтованій діагностиці ваших активів та можливостей і ваших проблем».

Попри таку невтішну діагностику, країна живе. Народ пристосовується, він звик до цього. Надії, що за нього буде турбуватись також і держава, за яку на референдумі 1 грудня 1991 року проголосувала абсолютна більшість, поступово зникають. Виживати допомагає «тіньова економіка», яка становить 50% ВВП, як мінімум. Жителі Кіровоградської області за десять місяців цього року придбали 1100 нових автомобілів на суму 30 млн доларів. Мабуть, не за останні гроші.

Ближче до круглої дати таких діагнозів буде з’являтись дедалі більше. І постане головне запитання: а чи є лікар?

Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
Газета: 
Рубрика: