Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

За бізнес «без тахікардії»

Чим громадянське суспільство може допомогти економіці
6 листопада, 2018 - 10:12

Якось, виступаючи перед підприємцями, голова Ради федерації роботодавців України Дмитро Олійник говорив про виклики, які стоять перед вітчизняними товаровиробниками. Закінчив Дмитро Миколайович свій виступ побажанням усім присутнім «успішного бізнесу без тахікардії». Люди, які вже спробували свої сили в підприємництві, добре розуміють, про що йдеться.

Свого часу газета «День» писала про веганське кафе, відкрите Павлом Вишебабою. Він та його дружина Інна — обоє родом із Донбасу. Відразу постановили, що їхнє кафе буде україномовним, гуртуватиме проукраїнські сили. Організовували багато цікавих культурницьких акцій. Проте нещодавно я з подивом довідався, що кафе... працює вже в іншому місці. Нове приміщення зовсім маленьке — три столики замість п’ятнадцяти. Тому про культурницькі акції вже не йдеться. Що ж сталося? Виявляється на молоду родину «наїхав» київський крутелик, який придбав квартиру для свого сина в тому самому будинку. І, видно, дбаючи про спокійне життя нащадка, вирішив про всяк випадок прибрати кафе. Аргументи Павла про те, що в них з Інною нещодавно народилася донечка і родина не має інших засобів для існування, «турботливий» татусь-мільйонер спокійно пропустив крізь вуха. Зате пояснив, як саме діятиме, щоб відібрати кафе «по закону». Донеччани пробували боротися, але, врешті-решт, їм довелося піти.

Але одна річ — кафе, а зовсім інше — виробництво. Яскравим прикладом «тахікардійного» бізнесу є багаторічна львівська підприємницька «сага». Перенесімося подумки у Львів наприкінці 90-х. Завод фрезерних автоматів лихоманить, він у скрутному фінансовому стані... Навіть немає чим виплачувати зарплату робітникам. Тоді його директор вимушено продає деякі цехи. Останні викуповуються сімома невеликими фірмами, які починають власне виробництво. Генеральний директор Тзов «ВЕЕМ-металавтопром» Богдан Шевців розповідає: «Ми викупили свій цех 2002 року. Відремонтували, зробили технічне переоснащення. А тепер син цього директора вирішив, що батько задешево продав приміщення. Навіть почав говорити, що ми силою захопили їх. Уявіть собі — без жодних докорів сумління! Заважає нам працювати, постійно вимагає, щоб ми звільнили територію. А в нас одна з фірм виробляє матеріали для швейної промисловості. Що буде, коли виробництво зупиниться? Інший виробник виробляє продукцію для Бельгії. Це якісні художні вироби, і валюта від цього бізнесу надходить в Україну. Власник — настільки працьовита і творча людина, що це важко собі уявити. Та й інші... Це ж разом 800 робочих місць!» Трішки заспокоївшись і перевівши подих, Богдан Михайлович додає: «Я не думаю, що в цього рейдера щось вийде. Бо за сімома власниками стоїть керівництво області. Але ви не уявляєте, як він нам заважає! Нещодавно до мене приїздили підприємці з Канади та Бельгії. Наш «приятель» робив усе можливе, щоб перешкодити зустрічі. Добре, що гості помітили це й самі запропонували нам переговорити в готелі. Делікатні іноземці не захотіли бути учасниками конфлікту...» Додам від себе, що про «ВЕЕМ-металавтопром» я почув понад десять років тому в одній із радіопередач. Підприємці допомагали сиротинцям, хворим, просто людям з матеріальними проблемами. Навіть передплачували з десяток примірників «Кримської світлиці» для своїх робітників. Це для того, щоб підтримати єдину українськомовну газету Криму і бути в курсі справ на «південному фронті». Якби ми всі отак дбали про українців півострова, то ніколи ворожий чобіт не топтав би кримську землю!

Уявіть собі напруження бізнесу, всі потенційно «тахікардійні» моменти, коли люди вимушені ситуативно об’єднуватися в загони самооборони. «Коли хтось із наших підприємців їде у відрядження, — каже Богдан Шевців, — то просить сусідів «підстрахувати» його територію. Щоб у разі чого дати відсіч рейдерам. І в поліцію ми писали, і в прокуратуру, але чомусь їм так важко ухвалити конкретне рішення! Хай уже того не в міру креативного нащадка, нарешті, визнають злодієм. Або нехай нам доведуть, що ми злодії. А то — повна безвідповідальність. Як у такій атмосфері можна працювати? І якщо ми свого часу допомагали Майдану, жертовно займалися ремонтом бетеерів, щоб допомогти фронту, то колишні господарі заводу фрезерних автоматів примудрилися продати навіть ті дефіцитні в Україні станки, які могли б робити нарізку гарматних стволів. Чому держава навіть під час війни не мобілізується, не захищає вітчизняний бізнес?»

Сергій ЛАЩЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ