У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Земельна реформа — це не ринок паїв...

Три міфи, які перешкоджають зробити один із найважливіших кроків у новітній історії України
3 грудня, 2018 - 17:48
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Щоби здійснити бажану земельну реформу в частині земель сільськогосподарського призначення Ї в інтересах всіх громадян України, а не лише «грошовитих мішків», потрібно спочатку відкинути всі міфи та вигадки про буцімто «абсолютне право власності на землю продавців земельних паїв)...», «нечувані інвестиції для «села» і селян після їх продажу...», «вимоги Європейського суду з прав людини негайно зняти мораторій...» тощо.

Також з’ясувати: Хто? і Які? права та обов’язки набував у процесі вже здійснених земельних трансформацій, а також — Хто? і Які? законні права та обов’язки матиме й надалі, — внаслідок повноцінної реалізації конституційних вимог.

Водночас треба усвідомити, що Основний закон України — це єдиний найвищий закон, який діє на території нашої держави, і його норми є обов’язковими до виконання всіма.

У даному разі ми фокусуємо увагу на землю та її природні ресурси, особливо — родючі ґрунти як природні об’єкти права власності українського народу (всіх громадян України), а не лише «селян» — основне національне багатство, яке перебуває під особливою охороною держави (статті 13 і 14 Конституції України) і які не можуть бути предметом купівлі-продажу (цивільних прав), а лише «користування».

Для здійснення «користування» природними об’єктами набувається право власності на сформовані земельні ділянки (межі) як на об’єкти цивільних прав (приватна, комунальна чи державна), які можуть бути предметом купівлі (продажу), оренди, застави, в межах яких (ділянок) і виникає це конституційне право лише «користування» чужою власністю, а не «володіння» та «розпорядження» нею.

Тому для подальшого врегулювання земельних відносин надважливо всім нам розуміти і застосовувати норму «власність на землю» у двох значеннях різних об’єктів права власності, а також знати історію «земельної хвороби», набутої через «незнання» чи «свідоме» невиконання цієї вимоги.

ЩО Ж НАСПРАВДІ ВІДБУЛОСЯ?

Щоб перешкодити становленню незалежної України як правової держави, зберегти монопольне становище «комуни» на сільських теренах і не допустити формування справжніх господарів — власників (на зразок європейських селян-фермерів), антидержавні сили, беручи до уваги велику питому вагу в Україні земель сільськогосподарського призначення (понад 70% від загальної площі країни), придумали і конституційно (за Конституцією УРСР), запровадили із 30 січня 1992 р. поряд з приватною ще й тотальну колективну власність на землю, якої немає в жодній цивілізованій країні.

Таким чином, перевершивши сталінську колективізацію, де земля надавалася лише в користування, знову обдурили українських селян тим, що вони (селяни) як буцімто єдині «колективні» власники майже всієї родючої землі держави — стануть дуже багатими. І лише вони, ухвалюючи свої колективні «більшовицькі» рішення, будуть вирішувати, кого відпускати «на волю» із тих, хто захоче самостійно господарювати на власній землі. Саме з цього й почалася новітня підступна колгоспно-радгоспна «земельна реформа».

Гальмуючи ухвалення нової Конституції України, щоби завершити повсюдну колективізацію земель, восени 1994 р. після обрання нового глави держави було першочергово видано указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. № 666 (у народі його називають «диявольським») Ї буцімто для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі. Ця пастка супроводжувалася красивим і, на перший погляд, правильним гаслом як центральним аргументом цього указу: «Земля повинна належати тим, хто її обробляє!» — а також твердженням про те, що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Щоб завершити цю справу, не випускаючи на «волю» більш свідомих селян і пролонгуючи ухвалення Конституції України — ще на рік (Конституційний договір між парламентом і президентом від 8 червня 1995 р.), було видано черговий Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.

Цим самим було прискорено колективізацію руками (голосуванням) збіднілих селян, гарантуючи їм «безоплатне» надання нового права власності на земельну частку (пай) у колективній власності без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості), що вимірювалася в кадастрових гектарах і в грошовому еквіваленті.

Однак відведення власникові паю земельної ділянки в натурі (у тому місці, де вирішить колгоспна «більшість» — фактично керівник господарства) здійснювалося лише у разі виходу його із господарства за його заявою і за його, пайовика, рахунок. За таких умов майже ніхто не мав змоги вийти з такого «колективу співвласників» без проблем. А головне, земля так і не стала належати тим, хто її обробляв.

На щастя, надумана колективна власність на землю (за Конституцією УРСР), яка відіграла фатальну роль для українців, проіснувала лише до моменту ухвалення нової Конституції України (28 червня 1996 р.). Тому всі норми законодавчих та нормативно-правових актів, включно з Указами Президента, які існували на той час і не узгоджувалися з нормами Основного закону України, втратили свою чинність. Їх необхідно було ввести в чинне конституційне поле. На жаль, цього не зроблено дотепер.

Натомість у багатьох керівників «реформованих» господарств масово почав з’являтися інтерес до підприємницької діяльності та створення власного агробізнесу. У такому середовищі було ухвалено новий Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., відповідно до якого планувалося здійснити організаційні заходи з реформування КСП на засадах приватної власності на землю (земельні паї) та майно — протягом грудня 1999-го — квітня 2000 років.

Насправді у такий спосіб було «успішно» трансформовано більшість колгоспників-пайовиків — у пайовиків-орендодавців...

При цьому Верховна Рада України, прикриваючись вимогами статей 13 і 14 Конституції України, законом «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» від 18 січня 2001 р., заборонила (наклала мораторій) власникам земельних часток (паїв) укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати їх, як це було передбачено Указом, крім передачі у спадщину і в разі викупу земельних ділянок для державних та громадських потреб, — до врегулювання Земельним кодексом порядку реалізації прав громадян та юридичних осіб на земельні паї.

Разом з тим активізувалася робота із заміни сертифікатів на право власності на земельну частку(пай) без визначення в натурі — на віртуальні державні акти на право приватної власності на земельну ділянку. Вважалося, що цим самим буде створено реальні умови для впровадження в Україні «законного» ринку таких ділянок, де першочерговість на їх придбання матимуть їхні орендарі.

Проте через відсутність комплексної державної програми та механізмів здійснення земельної реформи, особливо в аграрній сфері, що узгоджувалася б із нормами Конституції України й супроводжувалася б комплексом робіт із державного землеустрою і землевпорядкування як основного інструменту державного управління, регулювання та реалізації реформи, по всій державі самочинно відбулися серйозні структурні зміни в землекористуванні. Посилилися беззаконня і рейдерство, «розгулявся» тіньовий обіг земель з різноманітними схемами привласнення чужих прав, у тому числі на розпайовані угіддя, де значну частину їх передано у користування на правах емфітевзису, що є прихованою формою їхнього відчуження.

Великі площі угідь опинилися в агрохолдингах та різноманітних підприємницьких структурах, у тому числі з іноземним капіталом, які також скупили корпоративні права на майно і на оренду земельних паїв у базових підприємств і фермерських господарств — поза усвідомленням цього процесу первинними орендодавцями (їхніми спадкоємцями) — власниками земельних паїв. Зовсім не створено передумов для розвитку приватних сімейних фермерських господарств.

У такому середовищі одні ділки, в тому числі представники органів влади, форсують ухвалення закону про обіг (ринок) сільгоспземель (фактично земельних паїв (ділянок) та не розпайованих земель державної власності) як буцімто кінцевий етап завершення «земельної реформи» в Україні, а інші галасують: «Ні!» — і накладають сумнозвісний «мораторій».

Дійшло до того, що вийшло небезпідставне Остаточне Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України», де, крім іншого, компенсуються кожному заявнику по 3000 євро витрат на правову допомогу, яку вони отримали під час провадження в Суді, і які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок адвокатові — пану Тарахкалу. Зважаючи на різноманітні трактування, в тому числі щодо сутності цього рішення, зокрема в статті «Ринок землі або компенсація!» (газета «День» від 13 листопада ц. р.), доречно процитувати його основні положення дослівно: «Суд вважає, що держава — відповідач має вжити належних законодавчих та/або інших заходів загального характеру, щоби забезпечити справедливий баланс між інтересами власників земель сільськогосподарського призначення, з одного боку, і загальними інтересами суспільства — з другого, відповідно до принципу захисту майнових прав згідно з Конвенцією. Суд не зобов’язаний визначати, яким чином слід урівноважити ці інтереси. Відповідно до статті 46 держава має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме свої зобов’язання, які випливають із виконання рішення Суду. Рішення Суду не слід розуміти як таке, що зобов’язує невідкладно запровадити необмежений ринок земель сільськогосподарського призначення в Україні».

ЩО Ж НЕОБХІДНО ЗРОБИТИ?

Отже, спочатку провести підготовчий етап — освоєння «цілини» («День» від 13 листопада ц. р.). Після чого має з’явитися можливість законно реформувати відносин власності — й на землях сільськогосподарського призначення.

Важливо пам’ятати, що здійснювана «земельна реформа» як загальнодержавна ініціатива проходила під гаслом: «Земля має належати тим, хто її обробляє», і держава сама визначила, кому (сім мільйонів громадян) і скільки (27 млн га земель сільськогосподарського призначення) безоплатно подарувати — через колективізацію, паювання та видачу державних актів для їх обробітку. Кабінет Міністрів України визначив ціну кадастрових гектарів, не гарантуючи їхньої вказаної вартості в сертифікатах на земельну частку (пай). Держава сама силовим способом вручила такі сертифікати і сама замінила їх на держакти.

За таких об’єктивних передумов і в разі відмови селян (родичів) самостійно обробляти земельні паї — першочергове право на такі паї (земельні ділянки) має лише той, хто їх подарував, тобто держава. При цьому вартість «подарунку» має компенсуватися в розумних межах.

Беручи до уваги наведені та інші незаперечні аргументи на користь суспільства, а також задля виправлення припущених помилок; недопущення остаточної «парцеляції» продуктивних масивів угідь; захисту права пайовиків на «подаровані» у неприродний спосіб земельні паї; консолідації паїв та безпроблемного формування цілісних масивів і пропонованих господарств сімейного типу; гарантування продовольчої безпеки та екологічної рівноваги, вкрай важливо законодавчо запровадити однозначні та прозорі механізми першочергового права викупу розпайованих земель (земельних ділянок) до земель запасу (державної чи комунальної власності) — незалежно від того, хто ними фактично володіє і користується. Разом з тим необхідно надати право відчужувати (продавати до земель запасу) земельні паї (ділянки), які набуті безоплатно у власність, — всім, кому вони не потрібні і хто нагально потребує грошей, а не просто накладати мораторій чи відпускати селян у «вільне ринкове плавання». У такому разі з’явиться можливість безболісного врегулювання всіх інших занадто заплутаних відносин, у тому числі забезпечити виконання згаданого рішення Європейського суду з прав людини.

При цьому наявні, але уточнені як законні орендні відносини з добросовісними і законослухняними орендарями зберігатимуться до моменту завершення терміну їхньої дії або на інших взаємовигідних умовах.

Надважливим і дієвим кроком до оздоровлення сільських територій має стати незворотний процес формування в сільській місцевості ефективних землеволодінь і землекористувань сімейного типу, які стали би невід’ємним організмом живого природного середовища та основним джерелом із вирощування й одержання натуральних продуктів харчування, насамперед для всіх громадян України. Важливо, щоб українські християнські громади, які функціонують майже в кожному селищі та селі й духовно сприяють прихожанам утверджувати українську державність, також долучалися до цього процесу і за бажанням формували при своїх церквах господарчі землекористування на базі об’єднання (оренди) земельних паїв (ділянок).

За результатами наших підрахунків, у сільській місцевості передбачено створити і впорядкувати (як варіант):

• понад 250 тис. приватних сімейних селянських (фермерських) господарств (родові, сімейні маєтки, які створюють молоді сім’ї переважно без найманих працівників) та господарства релігійних громад — загальною площею в майже 10 млн га малих масивів орних земель та інших прилеглих угідь;

• майже 5 тис. спеціалізованих господарств різної форми господарювання (переважно з найманими працівниками) — загальною площею близько 10 млн. га високоцінних та високотоварних великих масивів орних земель.

ЛОГІЧНА СХЕМА СПІВУЧАСТІ В ОРГАНІЗАЦІЇ СІМЕЙНОГО ГОСПОДАРСТВА В СІЛЬСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ. ДЖЕРЕЛО: РОЗРОБЛЕНО АВТОРОМ

Решту придатних угідь мають використовувати дрібні, особисті селянські та фермерські господарства (без найманих працівників).

Діяльність усіх таких господарств як складових природно-господарської системи в конкретних природно-кліматичних умовах має ґрунтуватися на високоморальних та культурних цінностях й орієнтуватися на виробництво екологічно чистої (органічної) високобілкової продукції рослинництва і тваринництва — за умови цілковитого збереження та підвищення природної родючості ґрунтів.

Однією із головних передумов має бути вільне господарювання та господарська приватна ініціатива і самореалізація підприємництва — без посередників, дешеве довгострокове кредитування та гарантії збуту виробленої продукції за стабільними цінами — лише для господарств-учасників реалізації пропонованої державної політики.

Досягнення такого ефекту забезпечуватиметься повноцінною реалізацією державного землевпорядного процесу, в межах якого здійснюватиметься також відповідна гарантована фінансова співучасть в організації та облаштуванні сімейних господарств (за правилом «зеленого світла»). Головними співучасниками виступатимуть: від держави — Національна земельна установа України (філії) та її бюджет; від громадянського суспільства — місцева громада, а також самі ініціатори (претенденти) — активні працездатні громадяни-господарі, які разом з родинами вирішили здійснити свою комфортну життєдіяльність у чистому довкіллі на відповідній території (Мал.).

Олександер КОВАЛІВ, доктор економічних наук, заслужений працівник сільського господарства України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments