«Спресовані фільми» Сергія Параджанова
Вчора в Національному художньому музеї України відкрилася виставка Сергія Параджанова «Колажі. Графіка. Декоративне мистецтво», яка триватиме до 16 березня.
Вперше шанувальники творчості майстра побачили роботи з колекції Єреванського будинку-музею Сергія Параджанова. Цей проект несе в собі великий культурний потенціал. Експонати виставки — асамбляжі, плоскі й об’ємні колажі, малюнки, ляльки — своєрідна реакція автора на життя, його пластичне сприйняття світу. Мистецтво Параджанова-художника не має аналогів у мистецтві. Його роботи вражають фантазією, артистизмом і тонким гумором. Сергій Йосипович використав найрізноманітніші матеріали та предмети (фотографії, мережива, клапті тканин, шматки скла і порцеляни, засушені квіти), які завдяки його таланту ставали фарбами й полотнами, а роботи перетворилися на справжні витвори мистецтва.
«Загалом я отримав 60 золотих медалей. За що я їх отримав? За смак, за те, що я можу виразити пластику, — писав про свої виставки С. Параджанов. — Ніякого дива не відбувається. Я це шукаю, це лежить у природі. Це вона мені допомагає взяти, зафіксувати, створити пластику і благоговіти перед цим».
Несподіваний, оригінальний ракурс зачаровує глядачів. Експонати цієї виставки демонструвалися в багатьох країнах світу, а нині киянам і гостям нашої столиці надається шанс заглянути в параджановську художню майстерню. За словами організаторів, виставка — перший крок до збереження культурної спадщини майстра, а у перспективі — створення Музею Сергія Параджанова в Україні.
На презентації в музеї зібрався весь цвіт української інтелігенції, ті, кого прийнято зараховувати до легендарного покоління «шестидесятників», хто визначав його дух. І стало зрозуміло, як мало їх лишилося — справжніх титанів духу. Немає з нами Сергія Параджанова й Івана Миколайчука, котрий зіграв у «Тінях забутих предків», В’ячеслава Черновола та Василя Стуса, які були на тій знаменитій і, як виявилося, фатальній для багатьох із них прем’єрі картини 4 вересня 1965 року... І водночас вони неначе знову незримо були присутні в залі.
— Це був рідкісний тип людини, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу, — підкреслює поет Іван Драч. — Це людина, яка належить світу, світовій культурі... Скільки б і як ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва.
— 15 років він був в ізоляції від світу, в нелюдських умовах, — розказав племінник майстра — кінорежисер Георгій Параджанов. — Кожен день він проживав як останній, тому в кожному слові своїх листів він сповідується. І головне — він всіх любить, навіть тих, хто намагається його знищити. Він любив життя. Навіть в умовах радянського табору він творив — робив колажі, картини. Він називав їх «мої спресовані фільми». Саме в тюрмі Параджанов став великим художником.
— Добрим і щедрим був — на диво, — згадує актриса Лариса Кадочникова. — Доходив у своїй роботі до несамовитості. І в той же час — до довершеності. Параджанов міг бути і тираном, але, в першу чергу, він був Художником з великої літери.
