Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

«Альтернативи незалежній Українській церкві немає»

Чому «Звернення» архієпископа Софронія сприйнято як бомба?
15 липня, 2005 - 00:00
ВЛАДИКА СОФРОНIЙ ПЕРЕВIРЯЄ ЯКIСТЬ РОЗЧИНУ / ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Як повідомляла газета «День», архієпископ Черкаський і Канівський Софроній (Дмитро Дмитрук) УПЦ (МП) нещодавно звернувся до православних України з закликом забути всі чвари, непорозуміння, амбіції і почати, зрештою, становлення Української Автокефальної Православної Помісної церкви. Нижче подається інтерв’ю з архієпископом Софронієм, який погодився більш докладно висловити свої думки стосовно православної ситуації в Україні та шляхів її залагодження.

— Ваше Високопреосвященство, щойно відзначали день Івана Хрестителя. Як ви оцінюєте ті язичницькі риси, які надають цьому святу деякі ЗМІ та громадські організації?

— Чесне Різдво Івана Предтечі і Хрестителя ТБ та друковані ЗМІ вперто намагаються «обернути» в язичництво. Складається враження, що багато хто хоче повернути до язичництва наш народ; чути навіть такі думки, що нам не треба було хреститися і приймати Христа — мабуть, щоби бути забитими і неосвіченими аж до наших часів. Складається враження, що тут переслідується одна мета — щоб у нас обов’язково було не так, як у людей. І це не тільки в релігії: так само будують країну, так само будують демократію; і ніяк не можна зрозуміти — демократія то чи анархія?

— Наше православ’я драматично поділене — чому так сталося? Чи бачите тут якесь історичне підгрунтя?

— Сучасним поділом православ’я ми завдячуємо нашому першому президенту Леоніду Кравчуку; від чого й досі страждає багато і багато людей. Гадаю, що є зацікавлені в тому, щоби в Україні було саме таке православне життя, яке зараз маємо. Адже немає сумнівів у тому, що коли в Україні буде одна і сильна Православна церква, тоді буде й належне ставлення до нашої держави з боку інших країн.

Сьогодні релігійна ситуація у країні ненормальна. Дозволю собі нагадати, спираючись на історію української церкви, що християнство прийшло до Києва — не Москви, тоді як до Москви — з Києва! І що бути православним патріархом Росії і визнаним патріархом України — то велика різниця.

Завжди так було, що коли страждає державність країни, страждає і її церква. Згадати тільки, що на початку ХVII ст., на Правобережній Україні не було жодного православного єпископа — аж поки Єрусалимський патріарх не висвятив таємно шість київських єпископів — завдяки категоричному проханню гетьмана Сагайдачного. Для мене історія Православної України — страшна історія. А скільки пролито крові, скільки мучеників за свободу країни і віру православну! Ні над одним народом так не знущалися, як над українцями — четвертували, варили у маслі, відрубували руки і ноги, виколювали очі! Зараз робиться те ж саме — тільки у духовній сфері, духовній боротьбі, яка страшніша за фізичну. Боляче на все те дивитися.

Чому нам поміж собою сваритися, якщо всі ми називаємо себе православними, якщо ми віримо в одного Бога? Чому не йти до одного Бога через страждання, а не через підтримку політиків? Бо політика — то найбрудніше на Землі з того, що вигадала людина; вона служить всім і вся, залежно від того, кому належить влада! Я надіюсь на Волю Божу, на Милість Божу. Але на що надіються ті, для яких політика — то бог?

— Як Високопреосвященний Владика прийшов до думки написати своє загальновідоме «Звернення», тобто нагадати українським православним про їхнє право і навіть обов’язок мати Помісну Незалежну Українську церкву?

— Причиною стало чітке бачення того духовного стану, у якому знаходиться наше суспільство, усвідомлення того, що діється в Україні. Мене весь час переслідує думка: «Як би розквітла Україна, наш народ, коли б ми мали одну Православну церкву в одній Православній країні!». Моє Звернення — не політика, не амбіція, не будь-які міркування вигоди. Я його написав і розіслав всім єпископам нашої церкви (УПЦ) тому, що з гіркотою усвідомлюю, як принижується гідність нашого народу. Гідність, яку так високо ставлять і за яку так відчайдушно борються інші народи.

— А як ви оцінюєте недавній захід православних УПЦ у Києві — вимогу запровадити в Україні другу — російську — державну мову?

— Я одного не можу зрозуміти, — може колись-таки дійду — як можна «протестувати» проти нашої гарної музикальної української мови? Як можна прожити тут усе своє життя, не вивчивши жодного українського слова! Я поїхав до Грузії, відпочивав там 20 днів, але встиг вивчити грузинською «Господи, помилуй!», навчився вітатися — мені було дуже приємно здороватися з грузинами їхньою рідною мовою: «Гамарджоба!». А тут, живуть на нашій землі століттями і не можуть вимовити слово «Па-ля-ни-ця»! Та ще й мають до нас претензії! Чому це так? І тільки у нас — саме так? Бо ми не вміємо себе захищати!

Або ще одне болюче для мене питання — чому заставляють віруючих, навіть через ЗМІ, йти на Володимирську гірку і каятися перед царем? Чому я, українець, маю каятися, коли за його правління не можна було написати й рядочка українською мовою — могли вислати до Сибіру? Це все робиться, спираючись на низький рівень освіти громадян. У Святому Письмі сказано: «Світ у злі лежить»! Куди не повернешся — скрізь зло та ненависть! І немає заслону тій аморальності, яка переповнює країну! Бо щоб мати совість, треба знати, що таке гріх. Тепер же ж ні совісті, ні стида ніхто не виховує. А слово «гріх» вживається рідко.

Бачачи це, я колись і в політику ліз — хотів увійти до Верховної Ради, аби зробити хоч трохи на краще! Але хочу вас застерегти — я не націоналіст! Я тільки українець, і мені дуже шкода всіх своїх земляків — я страждаю і мучусь. Так, як це у подібних випадках роблять і росіяни, і серби й інші народи. Українців часто звинувачують у націоналізмі. Але я вам ось що скажу — український націоналізм не йде ні в яке порівняння з націоналізмом російським чи сербським. Скажіть мені — часто можна почути, щоби хтось кричав у нас «За Україну»? Дуже рідко! Думаю також, що мало хто в Україні дійсно любить Шевченка, — бо люди не люблять українського народу так, як його любив Шевченко. Любив таким, яким він є, страждав за нього, не поділяючи народ на «своїх» і «чужих». І де б Шевченко не жив — у Петербурзі, в Середній Азії, його народ завжди був із ним.

— Як живе в наш час українське духовенство, духовенство вашої єпархії?

— У нас є дві дуже важливі групи суспільства — вчителі та лікарі. Один учить, другий піклується здоров’ям. Важко сказати, хто більш потрібний і необхідний. Але є ще одна група, яка стоїть і над лікарем, і над учителем. Це священики, які й лічать, й учать, і несуть людям духовну культуру. А виходить так, що держава, утримуючи вчителі і лікарів, залишає священиків напризволяще. Жити духовним людям важко, скрутно. Це я знаю на прикладі своєї єпархії. До того, священики, як правило, мають багатодітні сім’ї, підтримують своїх батьків і батьків батьків. І це — отримуючи платню від 70 до 200 грн. (плата за треби — мізерна, а в деяких регіонах люди взагалі дають тільки на церкву, а не священику). Український же єпископ, за постановою ВР, має аж(!) 330 грн. пенсії. На цю пенсію я й живу. Тоді як наші генерали отримують найменше 6—8 тисяч. А чому? Що, — генерал вище єпископа? Більше користі приносить державі? Де ж тоді справедливість, чому таке приниження? Кажуть — «церква відокремлена від держави», Але вибачте, я був у Німеччині і знаю, що як католики, так і протестанти отримують там від держави пристойну платню, хоча церкви в Німеччині також не державні. Хіба ми працюємо не на народ та його духовність — не на державу? Може справа у тому, що в нашій Верховній Раді немає жодного єпископа?

— Владико, яка реакція може бути на ваше «Звернення»? Звернення, яке всі люди, що вболівають за долю Української православної церкви, прийняли з радістю і схваленням?

— Я писав цю Заяву після аналізу сучасного політичного і духовного стану в Україні та історії Української церкви. (Аналізувати призвичаїли мене духовні заклади Москви, де я багато років навчався і викладав.) І я дійшов висновку, що саме зараз прийшов сприятливий час для врегулювання українських православних проблем, для того, аби нам, зрештою, визначитися. Бо ні в ХVI ст., коли ми були під Польщею і церква жила своїм життям, а козаки — до Конашевича Сагайдачного — своїм; ні в ХVII ст. коли повстало запитання — бути Україні православною чи ні. А вже пізніше ніякої надії взагалі не було. Навіть Мазепа був безсилий, хоча й зробив для української церкви, для українського храмового бароко більше, ніж хто інший в історії.

Зараз ми переживаємо унікальний в нашій історії момент — 14 років української державності стали найблагодатнішим періодом для розквіту церкви. Адже тепер кожен може проявити своє ставлення до країни, кожен може показати приклад. За те, може, й не похвалять, але й не заборонять. Очевидно, що за ці 14 років можна було б зробити значно більше для нашої Української церкви. Адже будівництво храмів само по собі нічого не значить. Набагато більш важливим є будівництво людських душ. Утім і тут є великий прогрес.

Я зрозумів, що подібне Звернення є необхідним як для церкви, так і для держави — навіть незалежно від того, як воно буде сприйнято. Бо прийшов сприятливий час для утвердження Церкви... В Україні, однак, ситуація непроста. Коли в Грузії, Болгарії чи Сербії за подібних обставин за незалежну помісну церкву виступили всі без винятку громадяни — духовні й світські, у нас усе набагато складніше. Ми, на жаль, є втіленням «лебедя, раку та щуки». Попри все, я написав те, що вважав своїм обов’язком. А що буде далі — то вже від Бога.

— Ви знаєте своїх колег- єпископів, яких тепер в Україні 40. Яка їхня частина, на Вашу думку, поділяє ваші погляди щодо Помісної незалежної церкви?

— Не можу сказати в процентах, але те, що є в УПЦ владики, які думають так само, як і я, безсумнівно. Звичайно, я знаю за кожного з 40 єпископів УПЦ, що він думає і якої лінії тримається. Але вони мають висловитися самі за себе.

— Як будуть події розвиватися надалі? Адже ваше «Звернення» сприйняте як бомба.

— Будь що, я вірю, що так чи інакше, рано чи пізно, а ми будемо мати в Україні повністю незалежну Православну церкву. Я вірую в це і знаю, що все до цього йде.

— Але коли це буде, Владико? Через рік, через десять чи 100 років?

— Не те, що 100, але й не десять років. Думаю, значно скоріше, ніж ми думаємо. Просто кожен з нас має перебороти в собі «предрассудки». Забобони, які твердять нам, що «спасіння» приходить з півночі і що Москва — то Третій Рим. Кожен повинен спитати себе: «Чому це спасіння йде не від Києва? Чому не від уділу Божої Матері? Чому не спасіння від Другого Єрусалима?» Адже навіть лами Тибету й Індії вважають, що ніде немає більше благодаті, ніж на Київських горах. Що б там не твердили розпропаговані й відсталі люди. А хто може похвалитися таким числом святих, які поховані у Києво-Печерській лаврі? І чи де- небудь було більше мучеників, аніж в Україні? Я це знаю на прикладі своєї єпархії — Черкаської області. Скільки священиків було закатовано й розстріляно Радянською владою!

— Як поставиться Вселенський патріарх Варфоломій I до об’єднаної української церкви? Залишаться тоді якісь складнощі з визнанням автокефальної Української церкви?

— Проблем не буде. Хоча прецеденти невизнання існують. Коли на Соборі Руської православної церкви 2000 року виникло запитання про надання автокефалії Українській церкві, Святійший патріарх Алексій II сказав: «Ну, дамо ми вам зараз автокефалію, а хто вас визнає? Американцям дали, Японській православній церкві дали — ні тих, не других не визнала Повнота православ’я». Але головне полягає у тому, що нам самим треба ви-зна-чи-тися! Тоді проблем не буде. Визначатися тут на Україні і без втручання політиків.

Особливо хочу наголосити ось на чому. Ніхто, ніколи не зможе сказати, що для мене Руська православна церква є чужою. Так само буде і тоді, коли у нас буде своя Помісна церква. Коли я навчався і працював у Москві, я духовно зростав там і не відчував ніякої дискримінації. Бо тоді була одна держава і одна Церква, а в одній політичній державі не повинно бути кількох православних церков. Та коли державне питання України було вирішене, логічно і невідворотно повстає питання незалежності її Церкви. Це натуральний шлях, альтернативи якому немає і не може бути. Але всі повинні розуміти одне — якщо я кажу, що Автокефальна церква в Україні необхідна, мова не йде про якесь розділення. Усі ми разом зобов’язані створити такі умови, за яких буде одна і незалежна Українська церква.

— Попри те, що ви щойно сказали, є впевненість, що Московський патріархат не дуже, м’яко кажучи, задоволений вашим «Зверненням». І не дуже охоче дивився би на розбудову нашої автокефалії. Чи можуть бути якісь заходи, якість репресії, спрямовані проти вас з боку вашого священноначалля?

— Думаю, що ні. Цього просто не може бути. Я належу до УПЦ і не інакше; з цієї церкви я ніколи не вийду, але я живу в демократичній державі і маю право висловлювати свої думки. Було б негідним мати свою думку і не висловити її. Особливо, коли йдеться про таку архіважливу справу. А я би сидів і боявся: «А що про мене скажуть?» Маю свою думку, свої знання, своє бачення. Інша справа, якби я взявся активно їздити, збирати підписи, агітувати, організувати якусь партію. Але я тільки висловлюю свою думку задля того, аби інші думали і вирішували — правий я чи ні?

— Чи радилися ви попередньо зі своїм предстоятелем — митрополитом Володимиром?

— Ні. Мене й мої думки і так добре знають всі. Знають також, що коли я вважаю за необхідне щось важливе сказати, я скажу. А на своє Звернення, яке я розіслав всім єпископам УПЦ, досі не отримав жодної відповіді. Прийшла тільки телеграма від одного благочинного, яки «молиться, щоби владика Софіроній розкаявся і покаявся». Це натурально, так і повинно було бути.

— Не думаєте ви, що ваше Звернення може привести ще до одного православного розколу — розколу УПЦ?

— Я знаю одне — аналізуючи той стан, у якому зараз знаходиться українське православ’я, я все більше впевнююся в тому, що Україні конче необхідна автокефалія православ’я. Ми маємо широку автономію і повністю незалежні від Москви. (Дозволимо собі не погодитися. — К.Г. ). Але є один важливий виняток — Москва є бар’єром, перешкоджаючим нам спілкування зі світовим Православ’ям.

— Розкажіть, шановний Владико, трохи про себе? Як живеться в Україні єпископу Православної церкви?

— Складно живеться, якщо відчуваєш відповідальність перед людьми і якщо твої мотиви не завжди розуміють. Особливо тоді, коли маєш звичку відкрито висловлювати свої думки. Одні вважають тебе «оригіналом», інші — «зрадником». Але це мене не турбує — я в цьому світі нікого не боюсь; мені не треба ні слави, ні почестей. Одне турбує — належно відстоювати у цьому світі почесті Бога. Усе інше є тимчасовим і швидко закінчується. Ні на що більше не розраховую, бо вже прожив головну частину свого життя, і прийшов час оглянутися назад, зробити підсумки, уяснити собі — як жив і як мені далі жити, аби зайнятися незробленим, тим, на що раніше не стало часу. Наприклад, написанням ікон — зараз у мене стоїть біля десяти початих ікон, але нема коли цим займатися.

Значну частину своїх сил, енергії, життя віддав зведенню храмів. Якщо інші ієрархи є будівельниками своїх душ, то я став будівельником храмів. У мене в голові постійно чи цегла, чи якийсь кілограм цементу, чи тонна вапна. Попри те, що мої старання і зусилля помічають далеко не всі, як це завжди буває у цьому світі: заслужити увагу найпростіше, як відомо, після смерті. Ось перед нами — видно з вікна — наш новий величний і одночасно «теплий», «живий» Свято- Михайлівський храм, який я сам задумав, спроектував, зробив розрахунки, по копійці накопичував необхідні кошти, знаходив матеріали. Нехай хтось хоча б з місяць поживе так, як живе єпископ-будiвничий, що відповідає за все і входить у найменші деталі.

А храм дійсно гарний. Може через те, що побудований він не на спонсорські гроші, а на трудові гроші віруючих. Цей храм викликаний із небуття, вистражданий мною, випрошений мною у Бога. А загалом, вся енергія людини втілюється і залишається у тому, що вона зробила. Ця енергія невмируща — навіть у новому храмі відчувається, що він намолений. Але не треба думати про те, що ти сам по собі щось можеш — усе, що маєш, йде від Бога. Усе, що є — це не наше. І кожна людина робить тільки те, що може — і не більше. Ось я ходжу, переживаю, у мене не виходить і ніде знайти відповідь, зокрема з проблем різних храмових перекриттів (дуже погано тут із фаховими підручниками). А потім чуєш внутрішній голос і знаходиш рішення, яке підказав Хтось. Другого джерела в цьому світі немає і не може бути. І тому нема чого хвилюватися через байдужість багатьох людей до твоєї роботи. Коли Господь поставив мене — не за моєю волею — на цю посаду (єпископську), треба зробити все, на що ти здатний. І ніколи не думати про те, що скажуть люди, — люди завжди осуджують, подобатися всім неможливо. Що казати, коли вони не побоялися не тільки засудити Христа, а й розіп’ясти Його.

Клара ГУДЗИК, «День», Черкаси — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments