Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Станіслав ЦАЛИК: Це неймовірне відчуття — коли хапаєш історію за рукав

Відомий києвознавець — про «жіночий імпічмент» у Криму, тамплієрів на Закарпатті та невідому для українців Україну
11 лютого, 2011 - 00:00
СТАНІСЛАВ ЦАЛИК
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Історик і кінематографіст Станіслав Цалик — відомий фанат нашої столиці. У «його» Києві кожна цеглина, кожне дерево і будинок мають свою історію, пов’язану з цікавими персонажами, подіями. Києвознавець організовує історичні проходи (як називає їх пан Станіслав, уникаючи слова «екскурсія»). Вони нетрадиційні і, що особливо рідкісно, тематичні: іноземці в Києві, самогубці Києва, містичний Київ тощо. «Я завжди відчував, що запас інформації після історичних проходів певною мірою залишався нереалізованим, адже людина має природний ліміт сприймання і запам’ятовування. Після кількох таких відчуттів, ніби щось лишилося за кулісами, у мене з’явилася думка все викласти в письмовому вигляді», — розповідає києвознавець. Тож хочеться трохи відхилити завісу творчої майстерні і втаємничити читачів: нині Станіслав Цалик працює над авторським путівником по Києву. Поки письменник не розголошує деталей і тем, але не виникає і краплі сумніву, що путівник буде надзвичайно цікавим навіть для корінних киян.

Проте, як з’ясувалося, Київ — не єдине захоплення історика.

— Ви відвертий фанат рідного міста, яких годі шукати, бо знаєте про нього та його мешканців такі речі, про які навряд можна прочитати у популярних путівниках. Ви однолюб? Чи є місто в Україні, окрім Києва, про яке б ви із задоволенням написали книжку?

— Маю книжку «Евпатория. Прогулки по Малому Иерусалиму», яка вийшла 2007 року й була тричі перевидана. Зараз працюю над новим її виданням — доповненим і розширеним. Це такі собі історичні проходи середньовічним центром міста, яке є старішим за Київ на добру тисячу років. «Діамантову руку», до речі, можна було знімати там. Адже в тій частині Євпаторії повністю збереглося східне планування: вузенькі, кривулясті, непаралельні вулички, якими кружляєш 15 хвилин і втрачаєш орієнтир. Власне, книжка скеровує, куди йти й що саме дивитися, а паралельно розповідає цікаві історії про те, що відбувалося під цим небом у різних часових вимірах. Адже там такий неймовірний перетин історії Кримського ханату, Туреччини, Польщі, України, Росії...

Уявіть, на невеличкій території, площа якої не перевищує півтора квадратні кілометра, щільно розташовані об’єкти різних конфесій, релігій, культур — кримськотатарської, караїмської, кримчакської, вірменської, польської, єврейської, турецької тощо. Справжній Єрусалим у мініатюрі! До того ж, більшість об’єктів — унікальні. Наприклад, єдине у Європі текке (монастир) дервішів (мусульманських мандрівників-містиків, які подорожували в пошуках істини. — Авт.), що зберігся у первісному вигляді з XV ст. Або найбільша в Європі багатокупольна мечеть. Причому збудували її спеціально для коронації кримських ханів. Зауважте, не у столиці Бахчисараї, а в Євпаторії. Та й розташована ця ісламська святиня, що зветься Хан-Джамі, біля самісінького моря, і то дуже провокативно, адже козацькі чайки саме з моря атакували місто. Мечеть ніби навмисно поставили під удари запорожців.

— Очевидно, тут є якась таємниця? І ви її, мабуть, знаєте?!

— Річ у тім, що в мечеті відбувалася одна дуже цікава церемонія. Кримський ханат — держава демократична, тобто хан не успадковував трон від батька, а обирався політичною елітою. Оскільки ханат контролювала Туреччина, претендент на престол спочатку мчав на кораблі до Стамбула, де клявся султанові у довічній відданості й переконував, що саме він — найкращий кандидат на трон. Таких претендентів, до речі, хтозна-скільки їздило, бо в роду Гераїв (династії кримських ханів. — Авт.) було багато чоловіків, і кожен хотів покерувати.

— Фактично, процвітало хабарництво?

— Аякже, не з порожніми ж руками їхали! Для турецького султана то був узагалі вигідний момент. Приїжджають, привозять коштовні дарунки. Щоправда, хабар не давав візитерові гарантій. Нарешті хтось із кандидатів діставав від султана фірман — указ, яким він призначався правителем Криму. Щасливчик плив назад, у єдиний порт Кримського ханату — Гезльов, так тоді називалася Євпаторія. Бо інший порт — Кафа, теперішня Феодосія, був підконтрольний Оттоманській імперії. І от претендент на престол підпливає до мечеті Хан-Джамі. А там уже зібралася вся сметанка суспільства. Кандидат у хани заходить у мечеть, піднімається сходинками на мімбар, тобто кафедру, і голосно зачитує султанський фірман. Якщо дочитає до кінця, стане ханом. Але ж не так усе просто... У мечеті на урочисту церемонію зібралися люди: перший поверх — чоловіки, другий — жінки. Східний чоловік має багато дружин, і всі вони присутні. А що таке східна жінка, яка йде в мечеть? Вона чіпляє на себе всі прикраси, які має. Ну а в храмі чудова акустика. І якщо чоловіки не хочуть, щоб даний претендент ставав ханом, вони заздалегідь кажуть своїм дружинам, щоб, коли той почне читати фірман, вони трохи порухали туди-сюди плечима. І всі їхні прикраси — сережки, численні намиста, коралі — починають бряжчати. Якщо значна кількість чоловіків не хотіла, щоб претендент ставав ханом, то багато жінок починали ворушити плечима. І в мечеті здіймався такий дзвін, що дочитати документ було неможливо — брязкіт заглушував голос. Це означало, що претендента «забалотували». Тоді він тікав на корабель і терміново відпливав, бо інакше вб’ють. От чому цю мечеть збудували біля моря — тікати зручно. Якщо ж кандидат дочитав документ, то у спеціальній книзі ставив підпис і набував повноважень глави держави. Виходив із мечеті вже через центральний вхід, а не боковий, ближчий до моря. І вже з усіма почестями їхав у ханську столицю... Я лише дивуюся, чому про це не написали місцеві краєзнавці. Адже є велика кількість туристів, яких можна привабити не лише морем і пляжем...

— Порушуючи тему туризму, не можу не запитати наступне. Ви багато подорожуєте державою, а професійне око бачить більше. Напевно, помічали об’єкти, про які мало говорять і мало знають, але які можна добре інформаційно розкрутити?

— Що більше я їжджу Україною, то більше бачу, скільки у нас всього багато і в якому воно злочинно занедбаному стані. Якось повернувся до Києва з чергової мандрівки і сказав знайомим: знаєте, в Україні є руїни замку тамплієрів. Не повірили, доки я не надав фотографії як докази.

— І де ж ці загадкові руїни?

— Між Мукачевим і Ужгородом. Посередині між ними розташоване селище Середнє, в якому збереглися напівзруйновані стіни замку XIV ст. Він стояв не на горі, як інші замки, а на рівнині. У тамплієрів то був один із східних форпостів. Якось мені трапилася книжка з легендами про цей унікальний замок, надрукована в ужгородському видавництві. Я взяв її з собою, і перечитував оті перекази, сидячи біля автентичних руїн. Колосальне враження... Я взагалі люблю місцеву літературу, бо в ній є багато цікавих краєзнавчих фактів. У Києві ті книжки купити неможливо.

— Поділіться своїм останнім відкриттям.

— Я нещодавно відкрив для себе дуже красиве місто Вінниця. Сто років тому там трапився будівельний бум, історична частина Вінниці саме тоді була компактно забудована. Тодішній міський зодчий Григорій Артинов — блискучий майстер архітектурного модерну. Ну а оскільки Вінниця в радянські часи не була столицею й там не руйнували масово старі будинки на користь нових, все пречудово збереглося, а нині відреставровано. Деякі тамтешні особняки можуть дати фору навіть спорудам славетного архітектора-модерніста Владислава Городецького.

На центральній вулиці Соборній височить готель «Савой», у якому певний час мешкав уряд УНР, змушений виїхати з Києва. Але не весь уряд — на сусідній вуличці є невеличкий палацик Боруха Львовича, у якого квартирував Петлюра. Я бачив світлини, де він позує на балконі цього будинку. Але про це нема де прочитати. І що особливо вбиває — путівників по Вінниці катма. Так само у Бердичеві, де я був нещодавно, — продається лише карта міста, на якій позначено п’ять-шість історичних об’єктів. І все... Путівника нема. Оце свідчить про загальний стан туристичного розвитку в Україні. Тобто навіть ті люди, які хочуть приїхати у той же Бердичів, роблять висновок, що крім двох-трьох цікавих об’єктів, як костел св. Варвари, де вінчався Бальзак, або кляштор босих кармелітів, у місті нема на що дивитися... Шкода, адже там десятків зо два цікавих споруд. Але, на жаль, і більшість мешканців міста не знають, серед яких історичних скарбів живуть. І то не лише в Бердичеві, це картина загальна.

— І це наша готовність приймати навалу туристів до Євро-2012...

— Так. Колега мені якось розповів, як він із товаришами поїхав із Києва автівкою у Качанівку, колишній маєток цукрозаводчиків і меценатів Тарновських. Дороговказів нема, куди точно їхати — хтозна. Хлопці десь не там повернули, проблукали години дві, втомилися й поїхали назад. Мені з друзями, щоправда, пощастило більше: ми доїхали. Але! В машині я сів поруч із водієм, правив за усного навігатора. Озброїли мене атласом для водіїв, виданим кілька років тому. Відкриваю його вже в дорозі й бачу, що там є що завгодно, крім власне Качанівки. Це при тому, що Качанівка має статус національного історико-культурного заповідника. Такий об’єкт узагалі мусить бути під першим номером і великими літерами. Проте ми їхали навмання й інтуїтивно.

— І прямого сполучення з Києвом також немає. Як тоді приваблювати сюди туристів?

— У тому й проблема: неякісні дороги, відсутність прямих рейсових автобусів, відсутність, знову ж таки, путівників... А ми ще гадаємо: ну чому іноземці так погано в Україну їдуть? Бо в їхньому розумінні просто нема чого їхати. Інформація має бути різними мовами, починаючи з англійської та мов сусідніх країн, громадянам яких їхати сюди недалеко й недорого. Їхніми мовами має бути купа інформації і в інтернеті. От не можу уявити поляка або чеха, який пнеться автівкою в якусь Качанівку, до якої нема дороговказів і яка не на кожній мапі позначена.

А місцина ж чудова! Там були діячі української культури, російської — прізвища першого ряду. Від Гоголя й Тараса Шевченка до Іллі Рєпіна, Михайла Врубеля, Миколи Ге та Михайла Глінки. Господар садиби Василь Тарновський-молодший — видатний колекціонер україніки. Залишив потужний слід в історії. Але відсутність інфраструктури псує все.

— Можливо, Качанівка трохи втрачає через те, що для киян і гостей столиці ближчим географічно та зручнішим для відвідування є парк Олександрія в Білій Церкві?

— Ймовірно. Цей парк теж прославлений постатями власників: великий коронний гетьман польський Ксаверій Браницький, його дружина Олександра Василівна — племінниця Потьомкіна (за більш правдоподібними версіями, дочка Катерини ІІ від Потьомкіна). Та й сам об’єкт національного значення, добре розкручений ще з радянських часів, добиратися туди зручно.

Багато хто вважає, ніби Олександрію названо на честь графині Браницької. Мовляв, Потоцький збудував в Умані парк на честь коханої жінки Софії та й назвав Софіївкою, а тут коронний гетьман розбив парк на честь дружини Олександри. Насправді ж Олександрію названо на честь імператора Олександра І.

В Олександрії вціліло дуже багато: альтанки, китайський місток, колонада «Луна», статуї, колони, стилізовані руїни з водоспадом тощо. Зберігся й такий собі палацик, на якому скромно висять меморіальні таблички, мовляв, тут були Пушкін, Шевченко, декабристи. Коли я вперше опинився там школярем — це сприймалося нормально. Коли ж я там побував у зрілому віці, здивувався: оце в такій, даруйте, розвалюсі мешкали Браницькі? Оце тут вони приймали імператора? Це неможливо! Одна з найбагатших родин Російської імперії, одні з найбільших земельних магнатів, люди, які рухали мільйонами!.. Насправді то був флігель для прислуги. Ну до чого там таблички про перебування Пушкіна, Шевченка? Просто, не думаючи, повісили їх у радянські часи... А справжній палац Браницьких зруйновано. Я чув, що є ідея відновити садибу в її первісному вигляді за кресленнями, які збереглися, й старими фотографіями. Що, безумовно, притягне нову хвилю туристів.

— Говорячи про іноземних туристів, гріх не згадати полтавського колориту, який складає загальне враження про наші звичаї, традиції та національний характер. Користуючись нагодою, запитаю про свою малу батьківщину. Що вас пов’язує з Полтавою?

— О! У мене з Полтавою пов’язана дуже цікава приключка. Це було в липні 2010-го. У складі великої журналістської групи я їхав поїздом із Києва в Севастополь, де відомий київський меценат Олексій Шереметьєв презентував потужний проект — заснований ним Музей Військово-морських сил України. 4 липня відбулося урочисте відкриття музею, на яке запросили медійників, істориків, краєзнавців. Поїзд їхав через Полтаву. Я з подивом виявив, що в тому місті є дві зупинки: Полтава-Київська і Полтава-Південна. Їхати від першої до другої хвилин із 40. А якщо врахувати тривалі зупинки там і там, то загалом перебування в Полтаві розтягується щонайменше на дві години. З одного вокзалу на другий поїзд неквапливо їхав околицями, огинаючи місто по периметру. Нецікаві краєвиди, літо, аномальна спека... На другій зупинці я вийшов на перон і придбав мапу міста. З неї дізнався, що реальна відстань між двома вокзалами — напряму — невелика. Ідея спала на думку одразу: на зворотному шляху вийти на станції Полтава-Південна, взяти таксі до центру міста, подивитися пам’ятні місця, прогулятися, а тоді прямувати на станцію Полтава-Київська до свого поїзда, який туди приїде. Журналісти — люди активні, тому знайшлося чимало охочих. Ще з вагону ми викликали таксі, і дві іномарки помчали божевільних шукачів пригод назустріч невідомому, мене серед них. Коли ми виходили з вагона, то провідник і деякі наші колеги дивилися на нас, ніби прощалися назавжди. «Ти паспорт узяв? — напучували мене. — То бери. Й гроші теж. Як без них наздоганятимеш потяг?..». Наперед забігаючи, скажу, що на станцію Полтава-Київська ми приїхали раніше, ніж туди доплентався наш поїзд. Перед виходом ми детально проробили мапу, склали цікавий маршрут, призначили штурмана, я контролював час — подорож обмежувалася годиною з чвертю. Цю фантастичну за драйвом і враженнями екскурсію я б назвав «75 хвилин у Полтаві». Треба продати ноу-хау «Укрзалізниці»! Усі матимуть зиск: пасажирам буде цікаво, а якась турфірма місцева грошики заробить.

— Що ви встигли дізнатися, побачити за ці 75 хвилин, чому здивуватися?

— Вразила приємна атмосфера. Я зрозумів, що сюди ще повернуся. Центр у дуже доброму стані. Не було часу читати меморіальні дошки, але око автоматично фіксує, чи вони є. Якщо нема, то я розумію, що історичний ґрунт не прокопаний, і це погано. А якщо дошки є, навіть коли я не знаю тих людей, про яких пишуть, це дуже важливий показник. Видно, як мешканці ставляться до свого міста. Про це свідчить і стан старовинних будинків, і пам’ятники. Адже пам’ятник можна поставити співзвучно до затишної алеї, а можна її вбити непропорційною спорудою. У Полтаві все органічно.

Ми опинилися у старій частині міста, де розташована Біла альтанка. І штурман нашого «бліцкригу» сказав нам уже біля самої альтанки, що він — прямий нащадок архітектора цієї старовинної споруди Алфьорова. Це був такий захопливий момент.

Подібне я відчув лише раз у Балаклаві, на березі бухти. Ми сиділи втрьох із друзями під парасолею літнього кафе й пили каву. Один із приятелів каже: «Знаєте, що ото за будиночок на протилежному березі?». Я пригадав, що на початку ХХ ст. там був готель, у якому зупинявся Купрін. «А нарис його «Лістригони» читали? — веде далі мій товариш. — Там кілька разів згаданий сивий кав’ярник Іван Адамович Капітанакі. Зазвичай письменник пив каву саме в нього». Приятель пояснив: Капітанакі належав сусідній з готелем будинок, на першому поверсі була кав’ярня. І раптом додав: «Іван Адамович — це мій прадід». В ту мить я ніби доторкнувся і до прадіда мого друга, описаного в «Лістригонах», і до самого Купріна. Це неймовірне відчуття, коли хапаєш історію за рукав.

Любов БАГАЦЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments