Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Час, осмислений глибинно

Про Юрія Шереха (Шевельова) як журналіста
29 грудня, 2020 - 13:53

Особливе місце в інтелектуальній спадщині Ю. Шереха, поряд з дослідженнями в царині славістики та культурології, належить мемуаристиці, яка, завдяки аналітичній глибині осмислення суспільно-історичного контексту (30-50 рр. ХХ ст.), є не лише вагомим автокоментарем до наукового доробку вченого та цінним біографічним джерелом, але й авторитетним документом доби. Розмову про журналістську діяльність Ю. Шереха варто починати з того, що звернення до професійної журналістської діяльності, як відомо, не було продиктоване фаховими інтересами вченого, а було зумовлене воєнним лихоліттям та неможливістю працювати за спеціальністю. Варто зауважити, що ще на початку 30-х років ХХ століття Ю. Шерех опублікував декілька театральних рецензій («Вистава діалектичної думки» (про виставу «Диктатура» у Л. Курбаса), «“Пурсоньяк” – Мольера: Нова постава “Березоля”», «Гастролі театру під керівництвом Ю. О. Завадського» про постановку «Ученя диявола» за Б. Шоу), що пояснюється захопленнями автора, особливо театром Леся Курбаса, про що неодноразово сам наголошував, але як журналіст Ю. Шевельов дебютував в окупованому Харкові й, залишаючись активним учасником національного культурного відродження, не полишав цю сферу діяльності впродовж усього свого життя. О. Забужко не випадково називає Ю. Шевельова «взірцем “системного мислителя”, останнім таким у сучасній українській інтелектуальній історії», адже уся інтелектуальна спадщина вченого позначена не лише надзвичайно високим рівнем ерудиції, але й тісним органічним зв’язком й чіткою орієнтацією на європейський рівень культури та служінню Україні. Дослідники зазначають, що «Ю. Шевельов-Шерех репрезентує свій індивідуальний варіант того класичного типу філолога у неподільності лінгвістичних та літературних зацікавлень».

У контексті літературно-критичної та публіцистичної діяльності Ю. Шевельова на особливу увагу заслуговує історія його псевдонімів[1], яка свідчить про мотивацію творчого доробку видатного лінгвіста. У спогадах «Я – мене – мені… (і довкруги)» він зізнається, що Шерех – псевдонім, який представляв його як літературного критика й був передусім «протестом, щирим до одчаю, проти радянської системи, і прямим породженням її, в антитезі, а статті Шереха – «це тільки сторінки щоденника, це людський документ, хоч як би на позір об’єктивно вони про конкретного письменника й конкретний літературний твір не говорили. Вони можуть бути цікаві як історія визволення людини з випарів найядучішої системи, що намагаються продертися – і зрештою продираються – в найдальші закутини людського я».

Інше завдання реалізовувалось під псевдонімом Гр. Шевчук (за псевдонім взяв прізвище одного з репресованих мовознавців, підручник яких переробляв із примусу Н. Кагановича у 1934 р.), який був моральною категорією й «порядком виклику (ви мене вбили, а я живу), помсти (живу і говорю правду) і покути (мушу говорити, хоч би й не хотів), ця моральна категорія була автором і писала газетні й журнальні статті». Власне, публікації у щоденному часописі «Нова Україна», який був першим україномовним німецьким органом в окупованому Харкові (виходив з 7 грудня 1941 р., редактором газети був галичанин П. Сагайдачний, до якої Ю. Шевельов потрапив на запрошення М. Оглоблина) стали «початком сплати несплатного боргу. […] Тепер можна було говорити частину правди, якої перед 25 жовтня 1941 року висловити не можна було».

На перший погляд робота для цієї газети виглядала так: теми потрібно було підшуковувати самому, але про минуле українське потрібно було мовчати в усіх тих випадках, коли воно було хоч трохи самостійне. Єдине, що було дозволене – це критика недавнього радянського минулого. Ускладнювало роботу те, що уся міжнародна інформація надходила з німецьких джерел, а газета не мала ніякої програми на майбутнє. Однак така редакційна політика дозволяла хоч трохи назвати речі з минулого «своїми іменами, можна було згадати факти утисків і переслідувань, і цю можливість, фактично майже єдину, треба було використати». Дебютом Ю. Шереха стала стаття у співавторстві з В. Цабенком-Нетаєм «Уярмлена мова». Завдяки праці над цією публікацією автори познайомились із Аркадієм Любченком [2] , який, за зізнанням Ю. Шевельова, був його першим «великим письменником» і першим живим ваплітянином, з яким він мав живий контакт: «Ми не мали журналістичного досвіду і дали їй [статті] якийсь неймовірно нудний заголовок, щось на зразок “Стан української мови в Радянській Україні”. Але стаття з’явилася під іншою назвою – “Уярмлена мова”. Цю лекцію журналістичного сприту дав нам Аркадій Любченко».

Роботу в «Новій Україні», попри цензурні обмеження та відсутність бібліотек, значно ускладнила й раптова вимога: «треба писати не про більшовицький режим, а про жидо-большевицький». На такий моральний компроміс Ю. Шерех не міг піти, тому критика радянського ладу відпала сама собою й довелось обмежуватись статтями виключно на літературно-мистецькі теми («Визначний українській діяч. До роковин смерти О. Потебні», «Перша ластівка» (про альманах «Ластівка»), «Душа співає: (Лірика Олександра Олеся. До дня народження поета - 4-ХІ1 1878)» тощо).

Із жовтня 1942 року Віктор Петров видавав у Харкові журнал «Український засів», що був органом німецької військової пропаганди. Всього вийшло два номери, а наклад третього був знищений при наближенні фронту. Юрій Шевельов зазначає, що журнал не випадково дістав сільську назву, «адже українців готували до майбутньої ролі сільськогосподарських робітників. […] “Український засів” мав бути традиційним “товстим журналом”, але дуже товстими ці числа не були. Мали вони щось із 60 сторінок кожне, зміст їх був досить строкатий. Але для людей, зголоднілих на літературне слово, поява журналу була подією».

Авторам журналу Віктор Петров давав на рецензування дещо з емігрантських видань Центральної Європи, популяризуючи їх. Зокрема Юрій Шерех дістав на рецензію кишеньковий німецько-український словник Ганни Наконечної, дещо пізніше отримав доручення зреферувати статтю Павла Зайцева «Як творив Шевченко-поет», виступив із полемічною статтею про працю Євгена Пеленського «Шевченко-клясик». Цілком самостійною була стаття «Принципи етимології», написана на основі праці для аспірантського семінару Л. Булаховського. У четвертому номері були опубліковані переклади Ю. Шереха з Ґ. Шумана.

Шостого лютого 1943 року Ю. Шевельов покидає Харків назавжди, його шлях на Захід прокладається через Київ: «Скільки днів ми їхали до Києва, не знаю. […] як тепер можу реконструювати, – зазначає автор спогадів, – днів п’ять або шість. Бо виїзд стався 6 лютого 1943 року, а вже з датою 18 лютого знаходжу в моєму – ще радянському – пашпорті позначку-штамп київської німецької комендатури про дозвіл їхати до Львова, а в Києві ми були щось із тиждень». Протягом цього короткого періоду Ю. Шевельов здійснив спробу влаштуватись у газету «Нове українське слово», сподіваючись, що там можна буде працювати, використовуючи свій харківський досвід: «про Петлюру не можна, але про Потебню, про Василя Мову – можна, театральні рецензії...». Мав намір писати статті на теми української культури, безпосередньо з політикою не пов’язані. Однак він помилявся й своє київське інтермецо підсумував так: «Я не надавався на ролі ні ідеологічної “німецької овчарки”, ні на колонаукового промишлювача хліба щоденного».

У Львові Ю. Шевельов пробув майже рік (з кінця лютого 1943 р. до березня 1944 р.) і це був, за його власним зізнанням, одним із найщасливіших періодів. Попри те, що місто перебувало під німецьким контролем, режим був ліберальнішим і паростки українського життя були можливі. Щодо атмосфери, в якій доводилось працювати, Ю. Шерех зазначає: «Німецький гніт не міг не відчуватися, але це був гніт збоку. Ясний був вододіл – ми і вони, і ці вони були чужа й стороння сила. Не вимагалося вдавати, що ми – частина його, не треба було кривити душею, грати в “нашість” – може, найгірша риса радянської системи».

Інтелектуальними центрами Львова стали Літературно-мистецький клуб та місячник «Наші дні», який редагувала Марія Струтинська. Юрій Шерех говорить, що «протинімецьких виступів не могло бути, але не було й ні одного пронімецького. Це була справді своєрідна інституція, яка заступала політичний фронт, академію наук і мистецтв». Григорій Костюк зазначає, що саме у цьому часописі Ю. Шерех виявив свій неабиякий хист дослідника літератури та критика. Не зважаючи на те, що формального зв’язку між Клубом і журналом не було, доповіді клубу знаходили шлях до журналу й таким чином ці два органи об’єднали всю творчу інтелігенцію Львова, «яка вважала за можливе забирати голос у межах легальних можливостей так званої Генеральної Губернії».

Окрім згаданого журналу виходило дві газети: «Львівські вісті», які були фактично німецьким органом, та «Краківські вісті», які редагував Михайло Хом’як. Юрій Шерех говорить, що «газета була в українських руках. Загально-інформаційний матеріял вона мусіла містити з німецьких джерел, український матеріял був чесний, але зовсім не газетного типу і цілком випадковий. Переважно це були довгі статті, часто з продовженнями в інших числах, багато з нього мало наукове значення, але було воно далеке від проблемности, живої дискусії, наболілости». У «Краківських вістях» Ю. Шевельов опублікував декілька статей, зокрема «За українську літературну мову», «Література ґрунту і ґрунт літератури», рецензію на статтю С. Кокота «Доля українських письменників під большевиками» й паралельно працював для літературно-мистецького щомісячника «Наші дні».

Потрапивши до Німеччини, Ю. Шевельов продовжує свою журналістсько-редакторську діяльність, яка була зумовлена, знову ж таки, відсутністю можливості працювати за фахом. Першою журналістською роботою у сталій редакції була праця у журналі «Дозвілля», головним редактором якого був Свирид Довгаль, а Юрій Шерех увійшов у провідну трійку редколегії разом з Іваном Майстренком. Ю. Шевельов зазначає, що видання виходило на німецькі гроші, але німці контролювали лише політичний напрям журналу. Головне признання цього видання було «розважати, відволікати уяву виснаженого важкою працею робітника від тягаря щоденщини». Не зважаючи на те, що можна було давати матеріал, який «показував вади комуністично-радянського режиму», журнал був «сурогатом солодощів, адже «жарт, посмішка, детектив, солодка ідилія були бажані найбільше». Однак згодом редакторська політика видання змінилась у зв’язку з наступом Червоної армії – з аполітичного журналу «Дозвілля» перетворилось на орган німецької пропаганди. Ю. Шерех зазначає, що такого політизованого «Дозвілля» вийшло чотири чи п’ять номерів, але «беручи об’єктивно, – продовжує він, – те, чого, я спромігся оминути протягом усієї безконечно довгої війни – перетворення на німецького коляборанта, – тепер, на ці два місяці війни сталось».

Далі шлях Ю. Шевельова з Пляуена до Фюрта пролягав через Гофт та Бад-Кіссенген. У Фюрті він пробув 8 місяців до 20 березня 1946 року, де працював коректором у газеті «Час» (головний редактор Іван Кузеля). Під час своєї роботи опублікував рецензію на Українсько-англійський словник (м. Регенсбург) «Неповажна спроба», однак упродовж 1946-1949 років у цьому виданні було опубліковано низку літературно-критичних статей та рецензій Ю. Шереха, зокрема про театральну студію Й. Гірняка «Молодість, що вміє, старість, що може: (Театральна студія під проводом Йосипа Гірняка)», «Запізнені думки: (Замість рецензії на “Народнього Малахія” Миколи Куліша в театрі під мистецьким проводом В. Блавацького)», «Поезія перевіреної романтики» (про поетичну збірку І. Багряного «Золотий бумеранг»), «Голубий Дунай» (про роман О. Гончара), «Хутір, революція, імперія, людина» (про трилогію У. Самчука «ОСТ») тощо.

На початку 1946 року у Мюнхені було відновлено празький Український вільний університет і Ю. Шевельова з 2 січня прийнято на посаду надзвичайного професора слов’янської філології. До речі, саме у цьому університеті 1949 року він захистив свою докторську дисертацію на основі написаної ще у Харкові монографії «До ґенези називного речення».

Перед окупацією Пляуена радянською армією шрифти журналу «Дозвілля» були вивезені Леонідом Полтавою та Леонідом Лиманом до Регенсбургу. Молоді письменники прагнули, скориставшись нагодою, закласти основу для розвитку української літератури, але через те, що вони «перед своєю експедицією взяли довідку від Свирида Довгаля», якому належав журнал, шрифти відразу пішли на друк газети «Слово», відтак, як зазначає Ю. Шерех, негайно потрібно було засновувати спілку письменників [3], створенню якій Ю. Шерех присвятив епіграму:

Полтава кашу заварив,

А вийшов пишний розквіт МУРу...

Так і нема в Полтави черенків...

Ну, що ж, в рукописах плекаємо літературу.

Але попри гіркий іронічний тон цих рядків, МУР став без перебільшення одним із найзначніших мистецьких явищ в історії української літератури, а доба МУРу для Ю. Шереха, який був spiritus movens цього угрупування, його головним промотором (Г. Костюк) – найяскравішим періодом його літературно-критичної діяльності, зокрема журналістської. Варто зазначити, що назва цього мистецького об’єднання належала саме Ю. Шевельову: спочатку була пропозиція назвати письменницьку організацію Український мистецький рух, однак «скорочення такої назви давали неприємні звуково-семантичні асоціації – УМР, і я запропонував, – пригадує Ю. Шерех, – переставити складники, щоб вийшло МУР, що піддавався й осмисленню в асоціації зі словом мур, мовляв, щось фортецеподібне, щось непохитне». Власне діяльності та програмі МУРу у спогадах Ю. Шевельова відведено центральне місце, а значним доповненням цієї інформації є окремі літературознавчі статті («Стилі сучасної української літератури на еміграції», «Українська еміграційна література в Європі 1945-1949», «МУР і я в МУРі»).

МУР видавав три збірники літературної критики та поезії: два перші номери приватно підготував Микола Шлемкевич, а третє число, присвячене літературним творам і конкретній літературній критиці – Михайло Борецький. Однак вершинним явищем видавничої практики МУРу став саме журнал «Арка» – місячник літератури, мистецтва й критики, чий «стандарт і змістом і оформленням, за яке відповідав Яків Гніздовський, – ледве чи перевершений і в пізніші роки. Рівень цих журналів далеко перевищував усе, що виходило в ті роки на еміграції».

Зародилось це видання у середовищі демократизованих націоналістів під початковою назвою «Грань» і формально мало бути додатком до газети «Українська трибуна», що виходила у Мюнхені. Однак керівництво цього групування, розуміючи, що самостійно їм не вдасться створити літературно-мистецький журнал високої якості, звернулись за допомогою до МУРу. Було узгоджено склад редколегії у такому складі: Б. Нижанківський (секретар редакції), З. Тарнавський – з «Української трибуни», а МУР мали представляти В. Домонтович, Ю. Косач, Ю. Шерех. Головного редактора не вказували, але його обов’язки мав виконувати В. Домонтович. У. Самчук одразу визначив головні засади співробітництва МУРу з цим виданням: аполітичність журналу, співпраця з МУРом як цілістю та право вето МУРу. Перше число «Арки» вийшло у черні 1947 року, а на обкладинці було зазначено, що журнал є додатком до «Української трибуни», який «виходить у співпраці з видавничою комісією МУРу». Оздоблював обкладинку стилізований образ арки за мотивами брами Рафаїла Заборовського.

Згодом, через незлагоджену роботу редакції, стало очевидно, що стиль праці потрібно змінити. Юрій Шевельов зазначає, що до нього звернулись Ігор Костецький та секретар «Української трибуни» Микола Глобенко з пропозицією очолити роботу над журналом, який би міг «відновити літературний процес», і саме це стало початком нової реформованої «Арки», яка вже фактично не була додатком до «Української трибуни», а стала друкованим органом МУРу й називалась «Місчячник. Журнал літератури, мистецтва і критики». Секретарем редакції було обрано Ярослава Славутича, а Яків Гніздовський став автором нової монументальної обкладинки, яка передавала концепцію «Арки» – відкривати шляхи до світів близьких і далеких, адже «Символічна арка “Арки”, намальована на обкладинці журналу, […] була якоюсь мірою відкрита для руху стилів і ідей на Захід і в історію».

Увесь тягар роботи над журналом був на плечах Ю. Шереха. Іронізуючи, він називав себе «малим самодержавцем» видання, але це мало колосальні, з огляду на повоєнні умови, результати, адже у журналі було здійснено спробу, за виразом Ю. Шевельова, «повернення до давніх розквітів своєї культури і до Європи». Соломія Павличко, досліджуючи дискурс українського модернізму, робить особливий наголос на тому, що МУР став цілою епохою, а головне його завдання полягало у тому, щоб завоювати авторитет у світовому мистецтві. Реалізації цієї мети сприяла позиція головного редактора, який визначав Україну як модерну націю – націю європейську, а не етнографічну й саме тому «журнал мав характер не народницький, національно зорієнтований чи ізоляціоністський, а скоріше навпаки – модерний, інтелектуальний, естетський і позапартійний. Про свою роботу Ю. Шерех пригадує: «мені особисто праця у реформованій “Арці” приносила радість. Зусиль треба було багато, журнал поглинав майже ввесь мій час. Але – наслідки винагороджували. Ніхто, справді, як домовлено, не втручався в те, що я робив, – ні з “Української трибуни”, ні з МУРу, я відповідав за все перед своїм сумлінням. Реакція читачів була позитивна, журнал своїм культурним рівнем випередив інші українські періодичні видання і наближався до кращих німецьких».

На відміну від політичної кон’юнктури, яку продукував соцреалізм на теренах радянської України, «Арка», яка втілювала світобачення МУРу, живлячись гаслами «вітаїзму», «психологічної Європи» та «азіатського ренесансу», стояла на високих мистецько-естетичних засадах й на її сторінках першість належала сучасній літературі та мистецтву. Юрій Шерех зазначає, що історія цікавила лише у дискусіях навколо неї, а не у повтореннях. Значна увага у виданні приділялась «висвітленню живих або живущих процесів сучасної культури у чужих країнах – у формі перекладів, обговорень, хроніки. Це завдання не було легке. Німеччина в ті роки не була країною, відкритою для всіх інших, – ще тривала чистка від нацизму, кордони були здебільша замкнені». Також потрібно пам’ятати про те, що роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської Німеччини називають «Ерою переміщених осіб» і саме для цих переміщених осіб найперше готувався цей часопис.

Загалом, оновленої «Арки» вийшло 5 чисел, а підготовлене 6 число не було надруковане через грошову реформу. Редакція планувала номери таким чином, щоб «присвячувати більшу частину кожного другого числа журналу якійсь окремій темі, даючи різні насвітлення її. З виданих чисел журналу в одному числі такою темою було мистецтво Юрія Нарбута, в другім – українська культура XVII сторіччя, в третім – література й мистецтво католицьких течій у сучасній Франції». Прагнучи розширити горизонти видання, Ю. Шерех звертався до західних діячів культури, зокрема, маючи намір приурочити одне число «Арки» екзистенціалізмові Франції, писав до Ж-П. Сартра, прохаючи порад і матеріалів, але, на жаль, відповідь не отримав.

Ключовим моментом у становленні реформованої «Арки» стала співпраця головного редактора з художником Яковом Гніздовським, який відповідав за графічне оформлення журналу. Шерех зізнається, що кожну сторінку вони «монтували разом, балянс сторінок як мистецьких об’єктів був теж під його пильним поглядом. У всьому панував його стиль – лаконічний, стриманий, чужий орнаменталізації й надмірові, спартанський. Не було нічого зайвого, примітивного, розрахованого на дешевий ефект». Водночас, завдяки такій кропіткій роботі художника, «ще перед тим, як читач починав читати журнал, він уже бачив, що це не просто журнал, він уже бачив, що це – свято». Варто зазначити, що Ю. Шевельов дуже пишався цією співпрацею, а про його пієтет до Я. Гніздовського свідчить стаття «Зустрічі з Гніздовським», вперше опублікована 1991 р.

Літературно-критичні статті тих років Ю. Шереха були великою мірою зумовлені програмою МУРу – відновлення українського національного мистецтва та спрямування літературного процесу, однак основним імпульсом до їх написання був пошук «національно-органічного стилю» (за Ю. Шерехом), що включав у себе використання фольклорних мотивів, елементів синтезу історичної стилізації з національною ідеєю на кшталт барокової козакоманії Юрія Нарбута або візантизму Петра Холодного молодшого. Саме у цьому ключі написані статті «Без металевих слів і без зітхань даремних» (про поезію О. Теліги), «Етюди про “незрозуміле” в літературі»: (про поезію В. Барки), «Року Божого 1946: Замість огляду українського письменства 1946 р.» (скорочена доповідь на II з’їзді МУР-у), «Не для дітей», «Історія Едварда Стріхи», «Колір нестримних палахтінь: (“Вертеп”Аркадія Любченка)». До речі, у м. Ульмі 1949 року світ побачила перша збірка публіцистики Ю. Шереха «Думки проти течії», яка містила один із найблискучіших есеїв автора «Над озером. Баварія» та полемічну статтю «Донцов ховає Донцова», які присвячені критиці провінційного мислення.

Ю. Шерех зазначав: «Статті мої на літературні теми мали успіх у інтелігентного читача, редактори просили їх до своїх журналів і газет, не було випадків відмови від друкування їх, автори домагалися, щоб я про їхні твори написав. Критерії й стандарти літературної критики не були високі серед МУРівців, а ще нижчі серед не-МУРівців. Тож не дивно, що я почав виходити на становище провідного критика». Без перебільшення – літературно-критичні публікації Ю. Шереха цього періоду є класикою історії української літератури та публіцистики, адже «значна частина цих статей становить самостійний інтерес, далеко триваліший ніж ті часописи, на шпальтах яких вони вперше з’явились».


[1] Тлумачення своїх псевдонімів Ю. Шевельов подає в статті «Юрій Шерех (1941-1951) (Матеріали до біографії)», що дає можливість прослідкувати кристалізацію світогляду автора.

[2]Ю. Шерех зазначає: «У “Новій Україні” він мав бути завідувачем відділу культури. […] Та з цього нічого не вийшло. Від 12 грудня, п’ять днів від народження “Нової України”, він заслаб, три місяці провів у ліжку, а тоді вирушив із харківських руїн на Захід».

[3] Промовисті штрихи до культурно-мистецького життя «планети ДІ-ПІ» знаходимо у спогадах Г. Костюка: «Люди творчого неспокою – здібні, освічені й допитливі – не зважали на, здавалось би, безоглядно похмурий час, на своє неозначене становище переміщених осіб, на матеріальні злидні: керуючись інстинктом живих істот, вони сходилися, дискутували і думали не про свої злидні, а про велике й універсальне в житті людей цілого світу. […] В коло їхніх зацікавлень потрапляло все, що хвилювало тоді розбурханий війною західноєвропейський, головно філософський, мистецький і літературний світ. Дискутуючи над цими проблемами, […] накреслюючи свої умоглядні схеми, вони пробували знайти там місце і для української літератури та мистецтва».

Наталія ЗАГОРУЙКО