Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

«100 років любові до України»

«Тихий» життєвий подвиг Ольги Ільків
22 червня, 2020 - 20:34

21 червня відсвяткувала сторічний ювілей Ольга Фаустинівна Ільків (псевдо Роксоляна, Марійка) — зв’язкова Головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.

«25 РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ З КОНФІСКАЦІЄЮ МАЙНА. ДІТЯМ ЗАМІНИЛИ ПРІЗВИЩА Й ТАЄМНО ВІДВЕЗЛИ ДО ІНТЕРНАТУ...»

У статті «Ми — незвичайний народ», що її написав спеціально до 100-річчя легендарної підпільниці історик, старший науковий співробітник інституту народознавства імені Івана Крип’якевича Юрій Зайцев, дуже докладно викладена біографія цієї відважної жінки. І, зокрема, зазначено:

«До ОУН вступила у червні 1941 року.

Навесні 1942 р. призначена провідницею жіночої сітки ОУН Львова з підпорядкуванням Катрі Зарицькій.

Від серпня 1944 р. — заступниця провідниці жіночої сітки Дрогобиччини, згодом — провідниця у Станіславівській (нині — Івано-Франківській) обл. Навесні 1945 р. скерована на куси пропагандистів в село Конюхи на Тернопільщині. Навчання перервала облава енкаведистів.

У липні 1946 р. К. Зарицька доручила О. Ільків очолити конспіративне помешкання Романа Шухевича в селі Княгиничі (Івано-Франківщина), куди вона й перебралася з тримісячною донькою Звениславою та матір’ю... Ільків стала зв’язковою Р. Шухевича.

На конспіративній квартирі в селі Грімне (Львівщина) наприкінці 1947 р. передчасно народила сина Володимира.

За пів року в Карпатах загинув її чоловік. Попри це, Ільків далі вела підпільну діяльність.

Через донос завербованого двірника у березні 1950 р. Ольгу Ільків заарештували у Львові. Особовою нарадою при міністерстві держбезпеки СРСР її засудили на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Дітям замінили прізвища на Бойко й таємно відвезли до інтернату, де вони навчалися до 1966 р.». Звільнена 6 лютого 1964 року...

ПОПРИ ВСЕ, СПРОМОГЛАСЯ ПОВЕРНУТИСЯ ДО АКТИВНОГО І ПОВНОЦІННОГО ЖИТТЯ

Важливо наголосити передусім на тому, що таким людям, як Ольга Ільків, як правило, не встановлюють пам’ятників, їхніми іменами на називають вулиць, попри те, що вони за життя є легендами.

Боротьба у підпіллі, вироки, ув’язнення, Володимирська та Олександрівська тюрми. Життя без дітей, яких вона побачила вже дорослими. Приниження на волі через неможливість навчання і нормального працевлаштування (санітарка, кіоскер, робітниця рембудуправління, двірничка, гардеробниця... — типові ознаки типового часу для нетипових людей).

Попри все, у 1980-х Ольга Ільків спромоглася повернутися до активного і повноцінного життя — була делегатом установчих зборів Конгресу українських націоналістів у Києві та ОУН в Україні, заступницею голови Всеукраїнської ліги українських жінок, підтримувала обвинувачення на громадському судовому процесі над КПРС («Нюрнберг-2») у Києві, працювала у Львівському обласному громадському об’єднанні «Комітет Свободи». 2012-го отримала почесне звання «Львів’янка року», стала героїнею фільму «Три історії Галичини», також видала книжку поезій «У тенетах «Двох закриток» (упорядники А. Бойко та О. Цимбал).

Багато людей привітали пані Ольгу з ювілеєм. «Близько 25 років переслідувань, 14 років у радянських тюрмах суворого режиму і 100 років любові до України. Дякуємо за Ваш приклад для нашого покоління! Слава Україні! Слава Ользі Ільків!» — написав у соцмережах Львівський міський голова Андрій Садовий.

«В день 100-річчя ми зичимо Ользі Ільків ще тривалих років щасливої старості», — говорить історик, архівіст, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван СВАРНИК і додає, що, на превеликий жаль, на загальноукраїнському рівні такі особистості, як пані Оля, менш відомі, менш популярні, ніж історії очільників визвольного руху. І далі — пряма мова Івана Сварника.

«ДОСІ ЖИВІ ЛЮДИ, ЯКІ ВОЮВАЛИ ЗА УКРАЇНУ, НЕ ЗАЛЕЖНУ НІ ВІД СТАЛІНА, НІ ВІД ГІТЛЕРА, НІ ВІД ПОЛЬЩІ»

— Вона перейшла страшні випробування. Уявіть собі: жити десятиліттями без своїх дітей і навіть не мати певності, що вдасться відшукати їх, працювати на технічних роботах, не мати можливості ні навчатися, ні зробити кар’єру...  І все це виключно через те, що вона була переконаним борцем за свободу свого народу, за незалежність України.

Я не певен, що вона була згодна виступати на телебаченні, брати участь у великих акціях, бо вона завжди була скромною у житті і звикла обходитися малим, не надто афішувати свою роль в історичних процесах. Вона прямо казала, що, порівняно з Шухевичем, вона є ніхто — вона є сіра мишка, яка ось там крутилася, щось там варила їсти, прала і робила інші прості подібні речі.

Однак сам факт, що живі учасники цієї боротьби, живі люди, які особисто спілкувалися і з Шухевичем, і з Коновальцем, і з багатьма іншими історичними постатями, які справили колосальний вплив на формування українського народу, української політичної нації, дуже важливий. Про це, звичайно, варто завжди пам’ятати і завжди підкреслювати, що досі живі люди, які воювали за Україну, не залежну ні від Сталіна, ні від Гітлера, ні від Польщі. Це були люди, які мали мету у житті і чітко і послідовно боролися за її втілення.

Я особисто, як історик, як бібліотекар, як людина, яка стикається з документами, вважаю, що про тих людей треба писати книги, про тих людей треба знімати фільми, якомога більше документувати того, що можна зараз іще зафіксувати з особистого життя, з якихось вражень про зустрічі, про контакти, про атмосферу у тридцяті, сорокові роки, про табори... Тому що  ці люди відійдуть і лишиться мало що з тих свідчень, з тих документів.

Зараз ми бачимо таке парадоксальне явище, коли журналіста судять за книжку про судовий процес Василя Стуса. Тобто ці речі лякають ворогів України! Ці речі є дуже дражливі для всіх, хто не хоче цієї незалежної самостійної України.

Тому і журналісти, і письменники, і документалісти, і вчені повинні працювати над тим, щоби це було якомога більше розкручене, популяризоване, якомога більше відоме для найширших верств суспільства. Тобто — не лише для науковців, бо науковці і так це знають.

Але для широких шарів, звичайно, потрібно про це постійно нагадувати. І в різних формах. Це може бути якесь оповідання в букварику чи в читанці шкільній. Наприклад, коротка історія про ту маму, яка сиділа в тюрмі, а її діти виховувалися чужими людьми в ворожих для неї умовах...

І мені здається, що це — дуже потрібно.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Газета: 
Рубрика: