Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Анатомія тиранії-2

Життєвий і творчий шлях Абдурахмана Авторханова — видатного дослідника сталінського тоталітаризму
22 квітня, 2021 - 20:19
МАЛЮНОК МИХАЙЛА ЗЛАТКОВСЬКОГО

Продовження. Початок читайте «День», №68-69
   Як ми бачимо, весь трагічний життєвий досвід чеченсько-російського ученого підвів його до здійснення місії цілого життя: не просто висловити в публіцистичних творах назрілу непримиренну ненависть до сталінської тиранії та персонально до тирана, а й (що було набагато найважливішим) пояснити в історичних працях, чому і як саме Сталіну вдалося досягти необмеженої влади, що майже не мала аналогів у історії людства (за винятком хіба що Чингізхана; недарма Микола Бухарін назвав Генсека «Чингізханом з телеграфом», за що згодом поплатився життям), яку «технологію влади» він при цьому застосував, на кого спирався (дуже важливе питання — адже річ не тільки і не стільки в особистих якостях вождя, а в стані тогочасного суспільства).
   Утім, особисті якості тирана Авторханов аж ніяк не оминув увагою, починаючи ще зі статей «Вовчий закон сталінізму», «Тактика, але не стратегія», опублікованих ще за життя диктатора, і включаючи фундаментальну працю «Технологія влади», перекладену на основні європейські мови. Саме про це варто поговорити.

Авторханов щиро й чесно зізнається: «Як ката, я його (Сталіна. — І.С.) ненавиджу, що позбавляє мене можливості писати про нього, дотримуючись  «почуття міри», але як технолог влади він мене завжди вражав, щоб не сказати — захоплював». Історик звертає увагу на факт, що й досі не є відомим і належно не оцінений навіть у середовищі фахівців: ще будучи учнем духовної семінарії, молодий Йосиф Джугашвілі написав твір, у якому причину невдач Гая Юлія Цезаря (і зрештою, успішності змови Брута проти нього) пояснював відсутністю у володаря Риму апарату особистої влади, який би контролював апарат державної (сенатської), офіційної влади. Причому контролював ефективно, гранично жорстоко. Посівши 3 квітня 1922 року посаду Генерального секретаря ЦК ВКП(б), Сталін цю помилку не повторив. Він зміцнював владу, застосовуючи класичний римський принцип: «Розділяй і володарюй» (історію Сталін знав, ще в семінарії він казав, що це — його улюблений предмет). А саме: знищував троцькістів (спочатку «лише» політично, згодом й фізично) руками Зінов’єва та Каменєва, потім — Зінов’єва та Каменєва руками Бухаріна, після цього був політично, за 8 років — і фізично знищений Бухарін і його соратники. Чужими руками, нацьковуючи конкурентів один на одного, перебуваючи весь час за лаштунками, проте контролюючи весь процес.

Політичну практику (і водночас особистий портрет) вождя Авторханов характеризує такими словами: «Геніальний майстер кримінальних справ». На думку історика, Сталіну були притаманні «абсолютна безідейність та необмежене, бездонне властолюбство». Ба більше, Авторханов окремо наголошує, що Сталін був першим політиком у історії, який синтезував політичне керівництво державою з «мистецтвом» кримінальних методів управління народом» (першим, але — в Росії — далеко не останнім; теперішній диктатор являє собою яскравий приклад цієї трагедії). Додамо, що для 50-х — 60-х років ХХ століття ця думка була новою й сильною; це сьогодні вона видається тривіальною. 

Авторханов пише про вождя (відчувається точний, образний стиль насамперед публіциста, а вже потім професійного історика): «Сталін без емоцій, гніву, без екстазу, просто й по-діловому косив людей, які не бажали бути його рабами, так, як косар прибирає непотрібну йому траву». І далі — важливий висновок (зі статті «Вовчий закон сталінізму», 1953 рік): «Сталін жив і може жити, лише живлячись кров’ю своїх замучених рабів. Це — його соціальна дієта. Пальне й елексир одночасно». А трьома місяцями пізніше, вже після смерті тирана, в травні 1953-го, в журналі «Вільний Кавказ» публікується стаття Авторханова «Тактика, але не стратегія», де автор, зокрема, стверджує: «Зі смертю Сталіна в СРСР нічого не зміниться принаймні не зміняться основи ладу, тому що Сталін не був звичайним диктатором. Він був конструктором та водієм універсальної системи владарювання, яка може існувати і без нього». Нині, за майже сімдесят років, повною мірою можна оцінити точність такого прогнозу.

Авторханов визнає: Сталін був людино, наділеною рідкісним, непересічним розумом, але «розум у нього був однобічним, тверезим, практичним, підступним, чіпким, націленим на досягнення особистих інтересів, які передовсім диктувались владолюбством». Для нього, на думку історика, характерною була відсутність пустопорожніх розмов та зайвих слів, він відрізнявся внутрішньою зосередженістю, для нього були геть чужими академізм і теоретизування, він був наділений грубим реалізмом, що явно впадав у вічі та межував уже з відвертим цинізмом. У статті «Інтерв’ю Сталіна» (1952 рік) Авторханов зазначає, що «брехня, зведена в державний культ, та цинізм, просякнутий соціальною отрутою, конкурують у Сталіна лише з віртуозною підступністю». В Сталіна, наголошує Авторханов, не було друзів, йому були чужі будь-які людські почуття, натомість він оточив себе людьми, відданість яких обумовлювалася не громадськими ідеалами, а тільки міркуваннями кар’єри». Ця система застосовується і нині там, де не зустрічає опору.

***

Але Авторханов передовсім є автором капітальної праці «Технологія влади», вперше виданої 1959 року, третє франкфуртське видання 1976 року налічує 750 сторінок. З’ясувати, як Сталін будував для себе систему абсолютної влади — таке завдання ставив перед собою чеченсько-російський учений. Наведемо найбільш актуальні на сьогодні цитати з цього твору.

«Найголовнішим було те, що Сталін узурпував владу з організаційних питань (номінально ця влада мала належати Оргбюро ЦК). Усі питання призначення та усунення найвищих чинів партійного апарату, господарства, армії, профспілок, дипломатії, тобто питання компетенції Оргбюро, вирішувались тепер Секретаріатом ЦК, абсолютно підвладним особисто Сталіну. Це було, в кінцевому рахунку, узурпацією влади Політбюро. Політбюро стало лише ширмою всевладного Секретаріату. Члени Політбюро часто дізнавалися про «новини» Секретаріату з чужих рук».

«Апарат ЦК, дібраний самим Сталіним як Генеральним секретарем, був його могутньою зброєю в справі зміцнення та утримання особистої влади. Поступово витіснивши з апарату ЦК старих більшовиків, Сталін відтворив його наново. За часів Леніна як Секретаріат ЦК, так і його робочий апарат мав тільки технічно-виконавчі функції — стежив за виконанням уже ухвалених рішень Політбюро та пленумів ЦК. Зовсім не так стало за Сталіна» (слід додати, що Авторханов, ще за часів навчання в Москві в юні роки, особисто добре знав багатьох колишніх членів ЦК, тому розповідав про це зі знанням справи).

«Уже в 1929 році реорганізація апарату ЦК завершилася створенням у самому ЦК, як тоді казали, «нелегального Кабінету Сталіна» (згодом цей «Кабінет Сталіна» отримав у партійних документах легальну назву — «Секретаріат т.Сталіна» (не плутати з «Секретаріатом ЦК» — це різні речі). «Кабінет т.Сталіна» складався з молодих фанатиків, не членів ЦК. Цим людям ніхто спочатку не надавав жодного значення. Їх звикли розглядати лише як технічних співробітників Сталіна, як відданих своїй справі службистів без жодної претензії на «велику політику». Вони ведуть протоколи на засіданнях ЦК, дають довідки з будь-яких питань, підносять чай та бутерброди для учасників засідань, стругають олівці своєму шефові. При всьому цьому, як і належить лакеям, хоч би і партійним, вони зовні підкреслено покірні, слухняні і до нудоти ввічливі в спілкуванні з будь-яким із членів ЦК: «Дозвольте викликати вашу машину, Миколо Івановичу?» (Бухарін); «До ваших послуг, Олексію Івановичу!» (Риков); «Чи не принести бутерброд, Михайле Павловичу?» (Томський); «Єсть, товаришу Сталін!» (Хазяїну!).

Такими були ті, з кого Сталін утворив свій «негласний кабінет». Ось їхні імена: Товстуха («землячок» з України, який суттєво сприяв зміцненню влади Сталіна, збираючи компромат на його супротивників. Помер 1935 року. — І.С.), Поскрьобишев (потім — багаторічний могутній особистий секретар вождя. — І.С.), Єжов (тут — без коментарів. — І.С.), Сміттен, Бауман, Поспєлов, Мехліс, Маленков (саме той, хто за 20 років мало не став наступником диктатора. — І.С.), Варга, Уманський, Петерс, Урицький...».

«Ось що було вирішальним: будь-яке велике й мале питання зовнішньої та внутрішньої політики, перш ніж обговорюватись на засіданнях керівних органів ЦК, опрацьовувалось і по суті вирішувалось у «Кабінеті Сталіна», вже потім передавалось до відповідних офіційних відділів ЦК, а з додатковими висновками цих відділів (такі висновки лише документально відтворювали «рішення» фахівців з «Кабінету Сталіна») питання передавалось на рішення Секретаріату, Оргбюро та Політбюро».

«Кабінет» добирав «кадри» партії, армії, держави. «Кабінет» був насамперед «лабораторією фільтрації кадрів». Доля й кар’єра члена партії будь-якого рангу, від секретаря місцевого парткому (згодом до секретаря райкому партії включно) аж до наркому СРСР і вище, залежали від відповідного сектору «Кабінету». Але щоб призначати нових, треба було усувати старих, за можливості без шуму й скандалів. Про це турбувався «Особливий сектор» «Кабінету», керований Поскрьобишевим... Для цього там була власна агентурна мережа та спеціальний підсектор «персональних справ» на всіх вищих керівників, без розрізнення рангу. Сталін, сидячи в себе в кабінеті або перебуваючи десь на відпочинку, мав постійний контакт із залаштунковим життям партійних та державних «верхів» Москви. Таким чином, Сталін знав, чим дихає його ворог і друг у власному оточенні».

Ці міркування Авторханова цінні тим, що проливають світло (бодай частково) на фундаментальне питання: яким чином Сталіну вдалося досягти необмеженої влади? Ясно, що він не міг вибудувати тиранічну систему самотужки. Проте він майстерно використав людські слабкості й хиби, вбудувавши їх у конструкцію держави згідно зі своїми намірами.

Знайомство з двома фундаментальними, знаменитими працями історика: «Походження партократії» (1973 рік) та «Загадка смерті Сталіна» (1976 рік) — наступного разу.

Продовження

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: