Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Анатомія тиранії-3

Життєвий і творчий шлях Абдурахмана Авторханова — видатного дослідника сталінського тоталітаризму
30 квітня, 2021 - 11:35
МАЛЮНОК МИХАЙЛА ЗЛАТКОВСЬКОГО
Абдурахман Авторханов

Закінчення. Початок читайте «День», № 68-69, 73-74.
     Від конкретних, реально встановлених фактів історії сталінської диктатури до аналізу, узагальнення, осмислення цих фактів, включення їх у контекст трагедії, що відбувалася на безкрайніх просторах Радянської наддержави, зрештою, їх логічне пояснення — ось шлях, який обрав Авторханов як дослідник. Яскравим прикладом його таланту як політичного історика є відома праця «Походження партократії» (вперше опублікована 1973 року в Німеччині, потім багато разів перевидавалась і перекладалась у Франції, США, Великій Британії та інших країнах). Слід підкреслити, що сам термін «партократія», плідно застосований Авторхановим у цій книжці для позначення системи влади, що утвердилася в СРСР, швидко здобув міжнародне визнання і використовується й донині дослідниками в багатьох державах.

Як сам автор розумів сенс цього поняття? Для Авторханова «партократія» — це влада доволі незначної, вузької частини суспільства (бо, якщо згадати латинське коріння слова «партія», воно й означає «частина»), причому підібраної та відфільтрованої Вождем, над цілим суспільством. Така система влади, як попереджав Троцький ще 1904 року, спостерігаючи за народженням ленінського більшовизму та «партії нового типу», яку цей більшовизм втілював, неминуче призводить до захоплення влади в партії і суспільстві вузькою групою вождів, а зрештою — до «царювання в партії» єдиновладного тирана. Авторханов віддає належне точності цього пророцтва Троцького.

Чеченсько-російський історик завжди дбав про теоретичне обґрунтування власних висновків, тому часто вдавався до необхідних екскурсів у минуле. Так, у «Походженні партократії» він пише: «Вже за часів Аристотеля були відомі три головні форми правління — автократія, аристократія (олігархія) та демократія. Наступна історія правової думки та державних утворень упродовж майже двох із половиною тисяч років не внесла в цю класифікацію якихось суттєвих змін. Лише на початку нашого ХХ століття у зв’язку із захопленням державної влади в Росії більшовиками з’явилася нова, доти невідома, четверта форма правління — комуністична партократія, котра нині панує в 14 країнах на трьох континентах, охоплюючи понад третину населення земної кулі (за станом на 1973 рік, коли публікувалася ця праця. — І.С.). Комуністична партократія, будучи новою унікальною формою владарювання, все ж таки втілює в собі найважливіші елементи усіх трьох класичних форм — автократії (тиранія Сталіна), олігархії (диктатура Політбюро) та псевдо-демократії (система Рад)».

«Термін «партократія» — підкреслює Авторханов, — видається авторові найбільш адекватним вираженням доктрини Леніна про диктатуру комуністичної партії. У книзі, що пропонується зараз увазі читача, розглядається саме народження партократії».

Коріння цієї системи, на думку історика, криється у ленінській концепції «партії нового типу» (в жодному разі не парламентській, як у Західній Європі!), коли невеличка група згуртованих залізною дисципліною «професійних революціонерів», виступаючи від імені пролетаріату (адже останній, без «партії нового типу», на думку Леніна, спроможний висувати лише економічні вимоги), стає «авангардом» пролетаріату, а потім цілого народу, та зрештою (під проводом партійного лідера) бере владу.

Якою ж була роль Сталіна у цьому? Авторханов підкреслює: «Народив більшовицьку партію Ленін, вбив Сталін, але вбив за допомогою зброї, успадкованої у Леніна. Як тактик і стратег революції Сталін не витримує жодного порівняння не лише з Леніним, а й з Троцьким, але як майстер влади він перевершує їх обох, разом узятих. Таємницю дивовижних успіхів Сталіна на шляху до особистої диктатури я бачу, крім усього іншого, і в тому, що він володів хірургічним інструментом ленінізму краще, ніж сам його винахідник».

І далі: «...ленінська диктатура партійної олігархії, що контролювалась Центральним Комітетом як вищою інстанцією, що стояла і над Леніним, змінилася сталінською тиранією, яка контролювала вже сам ЦК. Це відбулося через політичне вбивство ленінського ЦК і за відносно короткий історичний строк після смерті Леніна — за п’ять років (1924 — 1929). Власне, це навіть не можна назвати вбивством, радше це було самогубство, і то не відразу, а по частинах, не Сталіним, а цими частинами одна одній, поки від ленінського ЦК не лишилися буквально «ріжки та ніжки», але цими «ріжками та ніжками», на горе, був сам Сталін».

Резюме автора є таким: «Найфундаментальніший висновок, якого я дійшов після багаторічного вивчення історії, ідеології та організації більшовизму, є такий: старий, деспотичний, але політичний більшовизм помер разом із Леніним. Зі Сталіна розпочинається ера нового, тиранічного, кримінального (і це головне) більшовизму». І ще одна думка, що має безпосередній стосунок до висловленого Авторхановим: «Сталін спостеріг, що імітатори більшовизму — німецькі націонал-соціалісти та італійські фашисти — діють значно логічніше, аніж Ленін. Бо вони масовий терор роблять основою правління не лише над народом, а й над власною партією». Можливо, ці слова є ключовими для розуміння змісту праці «Походження партократії».

***

Тепер розглянемо книгу «Загадка смерті Сталіна» (1976) — ймовірно, найбільш популярну серед праць Авторханова. Це й не дивно, адже тут дослідник доводить факт існування змови проти тирана на початку 1953 року серед членів Політбюро, наближених до нього. Передовсім ідеться про Берію, а також про Маленкова і Хрущова.

Хід думок Авторханова є таким: «На вершині піраміди радянської партократії не було достатньо місця для двох злочинних геніїв — для Сталіна і Берія. Рано чи пізно один з них мав поступитися місцем іншому — або обидва мали загинути у взаємній боротьбі. Перше і друге трапилося майже одночасно. Це дослідження присвячене реконструкції історичного процесу останніх п’яти років сталінського режиму (1948 — 1953)».

Авторханов слушно (і не вперше у своїх працях) нагадує: «За тиранічних режимів політика є мистецтво інтриг, що чергуються. Придворні інтригують, щоб опинитися ближче до тирана, а тиран — щоб нацьковувати їх один на одного, бо придворні, які постійно ворогують між собою, не спроможні організувати змову супроти свого володаря. У таких інтригах Сталін та його оточення не мали собі рівних».

Слід розуміти, підкреслює історик, що «Сталін оточив себе людьми, відданість яких обумовлювалася не суспільними ідеалами, а лише міркуваннями кар’єри. Кожен з них боровся за Сталіна, бо Сталін — це влада, але, щоб вони не об’єдналися проти нього у боротьбі за цю владу, Сталін розпалював серед них взаємну ненависть. Ця тактика мала ще одну перевагу: коли Сталіну треба було знищити когось зі своєї кліки, він робив це за доносами одних, при ентузіазмі інших та  за мовчазної згоди решти».

Річ у тім, за словами Авторханова, що «у більшовицької панівної еліти було атрофовано елементарне почуття колегіальної солідарності для порятунку своїх окремих представників — хоч би заради свого власного порятунку. Цим скористався Сталін до війни, на шляху до одноосібної тиранії. Цим Сталін користався і після війни, аж поки найталановитіший із його учнів — Берія — не перевершив свого вчителя».

Авторханов висловлює далі парадоксальну (а втім, чи таку вже парадоксальну?) тезу: «Якщо кожен із членів останнього сталінського Політбюро помер або помре власною смертю (як Молотов 1986 року, Маленков — 1988-го, Каганович — 1991-го. — І.С.), то це завдяки тому, кого вони вбили, — Берія. Якщо не відбулася друга, значно страшніша, аніж за часів «єжовщини», «велика чистка», якщо сотні тисяч людей були врятовані від чекістських куль, а мільйони — від концтаборів, то цим, дуже ймовірно, країна зобов’язана теж Берія. Звичайно, це не було його метою, але це було мимовільною заслугою».

Чому так сталося? Авторханов вважає, що «коли Сталін вирішив ліквідувати свою «стару гвардію» (молотовців), апелюючи до «молодої гвардії» (маленковців), Берія перший розгадав його стратегічний план: знищити усіх членів Політбюро за шаблоном 1920-х та 1930-х років — «стару гвардію» за допомогою «молодої гвардії», «молоду гвардію» — за допомогою «висуванців». Але Сталін прорахувався: його оточували тепер не вкрай наївні люди з 1920-х років, не політичні євнухи 1930-х, а його ж духовні двійники, зрощені ним самим, за його власним кримінальним способом мислення та дій. Але на висоті кримінального мистецтва самого Сталіна стояв серед них лише Берія. На щастя народів СРСР, Бог позбавив Сталіна розуму в ту саму мить, коли спрямував його гнів у бік Берія».

А конкретно, підкреслює дослідник, події розгорталися так: «Із незбагненною непродуманістю Сталін виказав себе, сформулювавши звинувачення проти кремлівських лікарів-»змовників»: адже звинувачення усієї мережі вищих органів держбезпеки у потуранні «змовникам» було спрямоване прямо проти Берія. А Берія занадто добре знав і Сталіна, і долю своїх попередників, щоб мати якісь ілюзії. Сталіну тепер потрібна була його голова. У Берія не було жодних інших шляхів порятувати її, крім того, як позбавити самого Сталіна його власної голови.

Ось так і була організована винятково небезпечна, але й блискуча за технікою виконання змова Берія проти Сталіна. Організатор змови довів, що він перевершив Сталіна у тому, в чому останній вважався корифеєм: у мистецтві організації політичних убивств!».

Є різні версії (обговорюються і досі), в який спосіб була реалізована описувана Авторхановим змова: чи у хід була пущена прихована сильна отрута (а відомство Берії мало в своєму розпорядженні безліч подібних речовин), чи, якщо допустити, що у Сталіна стався інсульт з «природних причин» (враховуючи його вік і нездоровий спосіб життя), Берія та інші члени Політбюро навмисно блокували надання йому медичної допомоги у перші, вирішальні години після удару. Потім стало пізно. Варто нагадати ще, як наприкінці 1952 року Берія арештував (а Сталін дозолив!) двох найближчих до вождя людей: багаторічного особистого секретаря Поскрьобишева та начальника особистої охорони генерала Власика. Обидва вижили в беріївських підвалах, проте ясно, що ці арешти суттєво послабили безпеку тирана.

Зовсім не обов’язково погоджуватися з усіма думками, версіями й висновками Абдурахмана Авторханова. Але суттєвим є інше: його книжки дають дуже вивірений матеріал для подальшого вивчення «анатомії тиранії» — і зовсім не лише сталінської. Серед численних багатотомних праць про сталінську добу дослідження Авторханова мають особливу вагу. Показана трагічна картина поєднання злої ідеї, заснованої на жадобі влади, і неспроможності суспільства до належного опору, навіть відчуваючи це зло. Цим і вирізняється значення праць чеченського історика в розвитку суспільної думки ХХ та ХХІ століть. Саме чеченського, адже Авторханов уже на схилі років зізнавався: «Ні про що так не мрію, як про те, щоб пройти рідними горами моєї Ічкерії, хай навіть просто старцем...».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: