Я переконаний, що економічний стан народу — се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку — пуста балаканка.
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч, перекладач

Атила повертається

31 липня, 1999 - 00:00


«День» на щомісячній сторінці «Історія та «Я» розпочинає публікацію полемічного дослідження Тараса Дишканта щодо походження гунів і пошуку столиці й могили їх знаменитого вождя Атили. На думку автора, їх треба шукати саме на території України.

Повернення великого правителя Атили в нашу українську минувшину впирається у дві історичні проблеми, які на сьогодні вважаються «вирішеними». Перша проблема, це, звичайно, походження гунів, а друга — життя і діяльність самого Атили.

1. Походження гунів.

Основним адептом теорії про прихід гунів аж з-під Китаю є російський вчений Л.Н.Гумільов. Основи цієї теорії викладені в «Советской Исторической Энциклопедии» т.4, c.899 (Москва, 1963 р.) Проте досі ніхто ось уже більше 30 років не спростував цю фальшиву теорію.

Але в Україні знайшлося двоє неісториків, які прагнули докопатися до суті у цьому питанні. Це зокрема, письменник Іван Білик, який написав роман «Меч Арея» і доктор економічних наук Г.К.Василенко — брошура «Велика Скіфія» (Київ, 1991р.). В офіційних історичних колах ці спроби називаються не інакше, як «дилетантсько-письменницькою безпідставною версією» — «Передісторія давніх Русів» Ю.В.Павленко (Київ, Фенікс, 1994, c.277). Ми зараз побачимо чий дилетантизм є більш шкідливим для вивчення нашого минулого.

Останньою великою роботою Гумільова, в якій він узагальнює свої теорії, є книга «Тысячелетие вокруг Каспия» (Москва,1993р.) Щодо походження гунів, то Гумільов виводить такий ланцюжок: китайські джерела називають якісь племена «сюнну», які проживали кілька століть до Р.Х. біля Китаю, пізніше, в Центральній Азії ці племена, відомі під назвою «хуннів»; а в II ст. н.е. в Європі вони вже називалися «гуни» (CC. 7— 146 згаданої книги Гумільова).

«Момент народження етносу «хунну» пов'язано з переходом племен хяньюнь і хунюй з південної окраїни Гобі в північну... В IV ст. до н.е. хунни створили міцну державу... Розкол хуннів почався в середині I ст. до Р.Х. і закінчився в середині II ст. від Р.Х. Хунни поділилися на чотири частини. «Непідкорені» відступили з боями на берег Яїка і Волги» — (С.79 книги Гумільова). «Непідкоренні» хунни відступили на захід, і до 158 року досягли Волги і Нижнього Дону. Про їх прибуття повідомив античний географ Діонісій Перієгет» — (С.83 книги Гумільова). Ось тут і вкрадається перша неточність в теорію Гумільова про походження гунів. За німецьким «Словником античності» (Москва 1989, С.185) Діонісій Перієгет був грецьким поетом із Олександрії, а не географом. І в 124 році н.е., а не в 158 році він описав гекзаметром у формі дорожніх замальовок тодішній світ. Вірші містять в собі етнографічні та історичні відомості, а також застарілий географічний матеріал.

На цій же сторінці своєї книги Гумільов себе запитує: «Скільки хуннів могло піти на захід? В кращому випадку — 20—30 тисяч воїнів без жінок, дітей, старих, не здатних винести відступ по чужій країні, без передиху, так як сяньбійці переслідували хуннів і вбивали відстаючих. За цей час, тобто за 1000 днів, було пройденo по прямій — 2600 км, виходить по 26 км щоденно, а якщо врахувати можливі зигзаги — то вдвоє більше. Нормальна перекочівля на возах, запряжених волами, за цей час не могла бути здійснена. До того ж доводилося вести ар'єргардні бої, в яких і загинули сім'ї вцілілих воїнів. І, звичайно, мертвих не ховали, так як на шляху, по якому йшли хунни, «залишків палеосибірського типу майже ніде не було знайдено, за виключенням Алтаю» (Г.Ф.Дебец «Палеоантропологія СССР» М-Л 1984, с.123) — це цитує сам Гумільов. Тобто ніяких археологічних даних про таке масове переселення в науки нема?! «Справді, на захід в 155—158 роках пішли тільки найбільш міцні і пассіонарні вояки, покинувши на батьківщині тих, для кого сідло не могло стати юртою».

Розглянемо цю велику цитату Гумільова, яка містить чималу долю недоречностей і нісенітниць. Якщо взяти карту колишнього Союзу — то від верхів'я Іртишу, де починається Алтай, до найближчого зближення Волги і Дону по прямій за картою буде 2600 км, отож ясно, звідки взялася ця відстань. Скільки часу страх може володіти людьми, воїнами, які все втратили: батьківщину, дітей, жінок, батьків? Напевно, не більше місяця, бо потім приходить розуміння, що більше їм нічого втрачати. Але в Гумільова цей страх триває майже три роки (1000 днів)! Дивно, що таке перелякане плем'я знайшло незаселені землі біля Волги? Дивно, що так довго за хуннами увесь час женуться сяньбійці і ніяк не можуть їх наздогнати? Величезну ненависть вони мали до хуннів, і лише на берегах Волги та ненависть у них вивітрилася? Тому ніяких поховань на цьому довгому шляху втечі археологи не виявили!?

Людині, яка хоч трохи знайома з життям і звичаями кочових народів, версія Гумільова виглядає нереальною і надуманою — щоби «хунни» кинули свій «обоз»: жінок, дітей, старих батьків. Втрата обозу можлива тільки в ході бойових дій, що передує розгрому самого війська. Обоз для кочових воїнів був не тільки оселею, де вони могли переночувати, зберігати запаси продовольства. Тут лікувалися поранені воїни, тут ремонтувалася і виготовлялася зброя і збруя, виховувалися верхові коні. Це тільки влітку в Степу можна на ніч покласти під голову сідло і так спати... Змодельована Гумільовим ситуація є просто неможливою.

Але для чого йому потрібні 20—30 тисяч воїнів-вдівців? Hа 101 і 102 сторінках книги Гумільов пише: «Автор VI ст. Йордан, посилаючись на «давні перекази» розповідає версію, яка проливає світло на цю проблему (проблема походження європейських гунів)... Король готів Філімер розгнівався на якихось жінок-відьом і прогнав їх у пустелю, де з ними зустрілися «нечисті духи», а їх нащадки і дали плем'я гунів». «...Напевно, так і було. Хунни, що врятувалися від стріл і мечів сяньбійців, залишилися майже без жінок. Далеко не кожна хуннка могла витримати 1000 днів в сідлі без відпочинку. Описана в легенді метисація (змішання рас) — єдине, що могло врятувати хуннів від зникнення. Але ця метисація разом з новим ландшафтом, кліматом, етнічним середовищем так змінили хуннів, що, для ясності, потрібно їх називати новим іменем — гуни». Цікаво, скільки тисяч відьом прогнав у пустелю король Філімер, напевно, трохи менше 20 тисяч? Переважно відьмами були старші жінки, то завагітнити вони могли тільки від «злих духів».

Але це ще не все! Перша письмова згадка про готів у античних істориків, зокрема Публія Дексіпа сягає тільки 238 року н.е. Отож, як бачимо, пассіонарним хуннським воїнам довелося чекати всього якихось 80 років на Волзі, допоки до них не з'явилися перші готські відьми... Як бачимо, теорія Гумільова про «китайські корені» гунів, навіть при поверховому розгляді є грубою фальшивкою із використанням притягнутих і підтасованих фактів. Але наші сучасні історики і далі послуговуються цією дилетантською гіпотезою — оце біда!

Спробуємо, спираючись на більш-менш достовірні дані, окреслити в загальному проблему походження гунів. Перша письмова згадка про гунів відноситься до 124 р. н.е., є у Діонісія Перієгета, про що вже вище писалося. Значно більшу інформацію про проживання гунів у II ст. н.е. подає визначний астроном, математик і географ античності Клавдій Птолемей у своєму творі «Керівництво з географії». Більшість дослідників роки життя К. Птолемея відносять до 83—161 рр., а написання праці з географії до 140-х років, Гумільов «розтягує» життя Птолемея до 175—182 років. Це, безумовно, пов'язано з неспівпадінням дат гумільовської хронології з дійсністю. Описуючи наші землі під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише в книзі III, глава 5: «...між бастарнами і роксоланами живуть гуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем'я — роксолани. Як бачимо, гуни тоді займали південь Правобережної України. Правда, деякі прихильники гумільовської теорії стверджують, що це були тільки передові загони хуннів. Але у Птолемея в переліку племен Європейської Сарматії є ще одне окреме гунське плем'я — савари!? А це аж ніяк не засвідчує про окремі загони гунів.

Надалі античні письмові джерела замовкають про гунів, аж до початку 370-х років. Найбільш правдоподібне пояснення цьому — це те, що вся увага античного світу в Європі була прикута до Рейнсько-Дунайського кордону. Після втрати Дакії (271 р.) Римська імперія вела вже переважно оборонні війни проти сусідніх народів. Що робилося в глибині сусідських територій — Рим просто вже не цікавило. Боротьба на Рейнсько- Дунайському кордоні перемелювала масси народу, як з того, так і з іншого боку. До певної міри на цій межі наступила динамічна рівновага: Рим вже не міг завойовувати нові землі, а лише тримав оборону, а варварський світ ще не міг безперешкодно долати кордони імперії. Степовим коридором України проходили кочові сарматські племена: язиги, аорси, роксолани, які йшли через Дунайську границю і пропадали у безвість.

Продовження у наступній, вересневій, сторінці «Історія та «Я»

Тарас ДИШКАНТ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: