Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Бардак Йосифа Сталіна

Чи справді існував «порядок» у тоталітарному Радянському Союзі
19 грудня, 2009 - 00:00

...Уявіть собі: три молоді льотчиці готуються вирушити в далекий ризикований спортивний переліт. Їхні покровителі добувають для них один із кращих літаків і не шкодують ані сил, ані ресурсів, щоб цей переліт вийшов вдалим. Іось старт. Одразу після зльоту з’ясовується: радіозв’язок працює ненормально, тобто з приймачем усе гаразд, а от передавач чогось узяв і замовк. Але льотчиці вирішують не повертатися — зрештою, нащо їм те радіо? Є компас, є карти. Та невдовзі виникає ще одна проблема: штурман відкрила астролюк для спостереження за зірками, і потоком повітря з кабіни негайно висмоктало розкішні карти. Запасних немає: їх льотчицям не поклали... І ще одна проблема: з’ясовується, що відсутній вимірювач кількості бензину в баках (а цих баків аж 17). Вчасно не перемкнеш з випрацюваного на повний — зупиняться мотори. Тож доводиться перемикати, керуючись інтуїцією, а не показниками приладів. Але нічого — всліпу, в хмарах, без зв’язку, маючи тільки компас, льотчиці пролетіли кілька тисяч кілометрів і наблизилися до кінцевого пункту польоту, аж тут — завила сирена: бензин закінчився, зараз зупиняться мотори. Штурман вистрибує з парашутом просто над лісовими нетрями (бо при вимушеній посадці носова кабіна дуже небезпечна), пілот вміло саджає літак на висохле болото. Льотчиці розгортають призначену саме для таких випадків аварійну радіостанцію, проте з’ясовується, що їм забули покласти батареї для неї. Нічого, є динамо-машина, радіо оживає, та на запити ніхто не відповідає (потім уже з’ясовується, що запасна частота на випадок аварії була вказана стара, недійсна...). Дівчат починають шукати, і зрештою їх знаходить рядовий пілот на невеликому гідроплані. До місця посадки негайно вилітають два великі літаки з начальством, спортивними комісарами, лікарями, кореспондентами — і той самий гідроплан. У результаті поспіху два великі літаки зіштовхуються в повітрі поблизу місця посадки льотчиць; уціліли тільки четверо з кількох десятків людей, що були в них на борту. Врешті-решт льотчиць вивозять, пишно зустрічають, а тіла тих, хто летів їм на виручку, на півстоліття залишаються гнити в лісовій глушині...

Це не «чорна комедія» виробництва Голівуду і не контрпропагандистська розповідь у стилі «на Заході людина людині — вовк», і не скетч на грані фолу авторства Михаїла Задорнова, на початку і на кінці якого гуморист обов’язково тягне: «Ну, американці... Ну дурні...». Ні, це виклад основних моментів польоту трьох радянських льотчиць — Гризодубової, Раскової, Осипенко — на Далекий Схід 1938 року — тоді, коли в СРСР панував, як переконане навіть певне число опонентів «вождя всіх народів», залізний і непорушний сталінський порядок.

Насправді ж цей позірний порядок приховував під собою страшенний бардак. Причому абсолютно тотальний і абсурдний — від Москви і до самих околиць.

ПАПЕРОВІ ЛІТАКИ Й ТАНКИ

Сучасний російський дослідник Борис Соколов — одночасно і фахівець із воєнно-політичної історії ХХ століття, і професійний літературознавець. Можливо, саме другий фах — вміння працювати зі словом, увага до нюансів текстів найрізноманітнішого ґатунку — і дозволив йому зробити сенсаційне відкриття. Виявляється, дані про виробництво танків та літаків у СРСР у 1941—1945 роках істотно завищені. Можливо, навіть удвічі. А щонайменше — на 10—15 тисяч. Це, виявляється, неважко довести, якщо уважно вчитатися у відому книгу голови Держплану, першого заступника голови радянського уряду Миколи Вознесенського «Воєнна економіка СРСР у період Вітчизняної війни», порівнюючи наведені в ній по роках дані про виробництво алюмінію та броньової сталі (ймовірно, дещо завищені з пропагандистською метою, але ніяк не занижені) зі щорічними цифрами випуску танків і літаків, наведеними в офіційній історії війни. І навіть враховуючи надходження алюмінію і сталі по ленд-лізу, аж ніяк не можна було випустити стільки бойових машин — просто не було з чого їх «клепати». Аналогічна ситуація — із літаками, навіть враховуючи використання спеціально обробленої деревини в радянському авіапромі. Виходить, пише Соколов, що «всього в розпорядженні радянської промисловості перші 2,5 роки війни повинно було бути близько 405 тис. т бронесталі, тоді як тільки на виробництво 30 тис. танків Т-34 її могло піти до 600 тис. т.». А ще ж були випущені, за офіційною статистикою, 23,3 тисячі інших танків та самохідних гармат, серед них — і важкі КВ різних модифікацій, на які йшло більше броньової сталі. Але не забуваймо — часом у відходи чи у брак на танкових заводах ішло до половини бронелиста. То скільки ж реально було випущено танків у СРСР? І чим насправді оперував товариш Сталін, особисто розподіляючи танки по фронтах?

Утім, цілком імовірно, що значна частина цих танків, яких не могло бути, існувала не тільки на папері. По-перше, до числа нових могли зачисляти відремонтовані танки; по-друге, грізні на вигляд Т-34 у 1942 році, ймовірно, робилися ще й із неброньової сталі. А що було можна вдіяти, коли згори спускали вочевидь нереальні плани випуску і суворо вимагали їхнього виконання?

А те, що Сталін нерідко оперував «паперовими» бойовими одиницями, зайвий раз підтверджують спогади командуючого Дальньою авіацією маршала Олександра Голованова. Час дії — жовтень 1941 року:

«Невдовзі я був викликаний у Ставку і там зустрівся з командувачем ВПС. Ставились завдання фронтовій авіації. Треба було прикрити вивантаження стрілецької дивізії на одній із фронтових станцій.

— Ви можете це виконати? — звернувся Сталін до Жигарєва (тодішнього командувача Військово-повітряних сил. — С.Г.).

— Можу, товаришу Сталін, — відповів Жигарєв.

— А чи вистачить у вас на все винищувачів? — знову пролунало запитання.

— Вистачить, товаришу Сталін.

— Ну, добре. Ми про це повідомимо фронту, — сказав Сталін. Отримавши завдання для своєї дивізії, я попросив П. Ф. Жигарєва прийняти мене, щоб уточнити нашу подальшу бойову роботу.

— Добре, їдьмо зі мною. Дійсно, мені на вас скаржилися, що ви не завжди виконуєте поставлені штабом ВПС завдання.

По приїзду до штабу ВПС був викликаний начальник штабу, щоб терміново виділити полк винищувачів для прикриття вивантаження військ. Начальник штабу, не сходячи з місця, сказав: «Ви ж, товаришу командувач, знаєте, що винищувачів у нас немає». Становище Жигарєва виявилося не з легких... Пролунав дзвінок по «кремлів ці». Дзвонив Сталін, запитував — чи було розпорядження про виділення винищувачів. Що ж відповість Жигарєв?! «Винищувачі, товаришу Сталін, виділені. Зранку прикриття вивантаження військ буде забезпечене». Подивившись на начальника штабу, я зустрів його вкрай здивований погляд. Ми з подивом дивилися на Жигарєва, який, як наче нічого не сталося, поклав слухавку і запитав мене, які є запитання».

За півроку, щоправда, генерал Жигарєв «спікся»: масштаби його брехні та непрофесійності стали надто вже грандіозними (не були перекинуті на фронт із заводів 700 літаків, готових до бою, бо командувач ВПС вчасно не послав екіпажі, щоб перегнати ці літаки, — і намагався звернути всю провину на виробничників). І що? Пішов під трибунал? Ні, — був відправлений служити на Далекий Схід, не втративши жодної зірочки на погонах...

Із авіацією пов’язані й інші, не менш цікаві, по-своєму, історії. Ось одна з них. Наприкінці 1930-х років авіаконструктор Полікарпов підготував до запуску в серію винищувач І-180. За своїми льотними даними та озброєнням він цілком був здатен конкурувати з найновітнішим німецьким Ме-109 Е. 1 травня 1939 року І-180 взяв участь у повітряному параді над Красною площею у Москві. 29 липня 1939 року вийшла постанова Комітету оборони при Раднаркомі СРСР «Про впровадження в серійне виробництво модифікованих літаків-винищувачів у 1939 році», за яким випуск І-180 покладався на авіазавод №21 у місті Горькому. Але директор заводу... відмовився випускати цей літак. Керівництво авіапрому та ВПС приймало одну постанову за іншою, на завод приїздив сам нарком Михаїл Каганович (брат майже всесильного Лазаря), — все даремно. 30 січня 1940 року виходить нова грізна постанова — розпочати серійний випуск І-180 з лютого — оскільки всі креслення давно на заводі, все готове до серії — й нічого. Нуль. Завод продовжує випускати вже застарілі І-16 конструкції того ж Полікарпова, аж поки наприкінці року директор заводу №21 не запускає в серію ЛаГГ-3, який за всіма характеристиками (у тому числі й за технологічністю виробництва) істотно поступається І-180.

Скажете — цього бути не могло? Ні, могло бути ще й не таке.

1942 року були проведені успішні фронтові випробування (малими серіями) кращого радянського пікірувальника часів війни Ту-2 і кращого винищувача І-185. Перший пішов на конвеєр-серію тільки 1944 року, другий так і не був запущений у виробництво (1945 року Ла-7 наблизився до нього за льотно-тактичними даними, але не обігнав). Чому? Історики шукають пояснення чи то у характері Сталіна, чи то у підступах наближених до вождя авіаційних діячів, чи то у якихось випадковостях. Але хіба справа у часткових речах? Справа у системі. Але узагальнення — потім, а зараз — ще один блок фактів. Який чудово характеризує сталінську планову економіку.

ПІДВОДНІ ЧОВНИ В ЛІСАХ ПОВОЛЖЯ

Завод «Червоне Сормово», як випливає з самої його назви, стоїть у волзькому місті, яке у радянські часи було перейменоване на честь пролетарського письменника Горького. Потужний завод цей, успадкований радянською владою з царського минулого, випускав судна, вагони, трамваї, паровози, а також артилерійські снаряди різних калібрів (до речі, самим фактом свого існування заперечуючи твердження Черчілля про те, що Сталін начебто прийняв Росію із сохою, а залишив з атомною бомбою). І от раптом на розташований далеко від морів-океанів завод 14 червня 1929 року надходить завдання... будувати підводний човен «із метою освоєння виробництва і створення будівельної бази з доведенням спорудження до 20 підводних човнів на випадок війни».

І от 23 лютого 1930 року на берегах Волги був закладений підводний човен Щ-304 під гучною назвою «Комсомолець». Попри назву, ця серійна «щука» (як звалися серед моряків човни серії Щ) була не витвором генія радянських інженерів, а копією піднятої в Кронштадті британської субмарини часів Першої світової війни L-55. Та справа не в копіюванні, а у факті серійної побудови підводних човнів (а невдовзі заклали ще одну «щуку», затим надійшов наказ упродовж п’яти років побудувати ще 26 човнів цієї серії) за тисячу з гаком кілометрів від моря. Але партія сказала «треба»... Отож спішно побудували ще й плавучий док, і в травні 1933 року «Комсомолець» був відправлений через Волгу, а потім — Маріїнську систему каналів (де док із підводним човном тягнули... кіньми) у Ленінград для добудови. І аж улітку 1934 року човен Щ-304 після ліквідації усіх неполадок був переданий флоту.

А потім цирк скінчився і почався справжній кавардак. Вагони, трамваї, паровози довелося відставити. Заводу то давали завдання побудувати два суховантажі для подальшого переобладнання їх на річкові авіаносці, то йому планували випуск підводних човнів іншої серії з двигунами, скопійованими з німецьких дизелів концерну MAN (цікаво: при владі в Берліні Гітлер, а СРСР вільно купує ліцензії на випуск дизелів для субмарин), то, на додачу до цього, надходила директива про випуск ще й інших човнів — серії Н («Німкені», як їх неофіційно звали, бо це була повністю німецька розробка концерну DEMAG, також продана в середині 1930-х Гітлером Сталіну). Не встиг завод їх освоїти, як додалися ще й малі підводні човни — «малютки», як звали їх моряки. А ще ж треба було побудувати, крім спеціальних доків для перевезення підводних човнів Волгою та каналами на Балтику та Біле море, ще й великі залізничні транспортери, щоб везти їх на Тихий океан чи Чорне море... Одне слово, у лютому 1938 року на заводі накопичилося 14 недобудованих субмарин різних серій. Не вистачало буквально всього — обладнання, металевих листів, торпедних апаратів. І, ясна річ, кваліфікованої робочої сили. Що робити? Щоб так-сяк виконати план, на заводі ставили на підводні човни браковані металеві листи, некондиційне обладнання тощо. Як результат — перед введенням субмарин до складу флоту їх доводилося добудовувати на флотських базах, а нерідко й робити на них капітальний ремонт із заміною 30—50% обладнання. А потім під час бойових дій у червонофлотців цілком закономірно головною проблемою ставала не боротьба з ворогом, а боротьба із власним бойовим кораблем.

На початок радянсько-німецької війни на «Червоному Сормові» у різній стадії готовності накопичилося аж 24 підводні човни. І тут надійшов наказ: випускати танки Т-34. Це був цілком закономірний крок — використати потужне підприємство, на якому традиційно випускався рухомий склад залізниць, для випуску танків. От тільки понад 10 років пішло на продукування сухопутно-річковим «Червоним Сормовим» підводних човнів, що далося заводчанам із величезним трудом, а коли настала війна, виявилося, що все минуле слід забути і терміново переучуватися...

Це — щодо того бардаку, який панував на найвищих щаблях влади, у головах самого Сталіна та його оточення, коли приймалося рішення про масовий випуск підводних човнів за тисячу кілометрів від найближчого моря.

КУДИ ТАМ НІМЕЦЬКИМ ДИВЕРСАНТАМ...

Такий бардак не міг не відбитися на всіх сферах життя СРСР. Ось один лише приклад. За півтора місяця до війни з Німеччиною якісь червоноармійці випадково перервали лінію зв’язку, що з’єднувала командування Особливого Західного військового округу і аеродром Білостока (це місто, яке зараз є польським, тоді було обласним центром Білорусі). Як перервали? Документи не описують цього дійства, але, вочевидь, ніхто не ліз спеціально на стовпи і не скидав на землю кілометри дроту. Найшвидше, якась вантажівка наїхала на телеграфно-телефонний стовп і обірвала кілька десятків метрів дротів. І от у прикордонній зоні шість днів ніяк не могли вирішити, хто ж конкретно має відремонтувати зв’язок, — влади командування округом тут виявилося замало. Шість днів у прикордонній зоні аеродром, на якому базувалися винищувачі, був без зв’язку. Випадок був надто скандальним (бо з цього аеродрому не піднялися літаки, щоб перехопити «Юнкерс», який порушив повітряний кордон) і тому задокументований. А скільки таких випадків не було задокументовано? Отож чи потрібні були німецькі диверсанти у ніч з 21 на 22 червня, щоб зруйнувати лінії зв’язку Червоної армії, чи вона сама куди більш успішно робила це, ігноруючи елементарні речі?

Інший приклад, зовсім іншого штибу. Нарком авіаційної промисловості Шахурін у спогадах одним абзацом, як щось малозначуще, розповів, що 12 тисяч тонн дюралюмінію під час війни чомусь опинилися в Сибіру, тоді як мали надійти на всі радянські авіазаводи — відповідно до потреб. «Треба було ці «надлишки» терміново переправити всім, хто їх потребував. Але це не жарт — терміново переправити 12 тисяч тонн дюралю в різні кінці країни! Робітники вантажили алюміній у позаурочний час... Допомогли місцеві партійні та радянські організації...» А тим часом авіазаводи стояли...

А втім, чи зарадив би масовий і ритмічний випуск навіть найкращих бойових літаків? Знову звернімося до спогадів наркома Шахуріна. Дія розгортається під час драматичної оборони Сталінграда:

«Відправляємо літаки своїм ходом на найближчий військовий аеродром. На літаку У-2 лечу на цей аеродром, хочу на власні очі побачити, кому ми вручаємо літаки.

Лейтенантів серед льотчиків не бачу, тільки сержанти. Запитую:

— Який наліт маєте на бойових літаках?

Відповідають:

— Півтори-дві години, і то — частіше за все на старих літаках, рідко хто літав на нових.

Запитую у командирів:

— Як відбуватиметься освоєння нової матеріальної частини?

— Теорію їм пояснили під час навчання, познайомили і з особливостями літаків, ну а тут даємо один-два польоти і потім — на Сталінград. Час не чекає».

Може, нарком обурився, може, став вимагати не гробити даремно людей і техніку? Ні. Він схвалив побачене ним — і навіть через десятиліття, коли писав спогади, так і не переосмислив свою позицію. І після цього хтось дивується, що льотчики-аси (експерти, як їх звали колеги) Люфтваффе, які до фронту мали по півтори сотні льотних годин, потім збивали «сталінських соколів» сотнями, тоді як кращі радянські льотчики мають на рахунку ненабагато більше за півсотні збитих? Але й у радянських льотних настановах і статутах, підписаних генералами і маршалами, ніде не сказано про «один-два польоти», проте — «час не чекає»...

ТУФТА ВСЕСОЮЗНОГО МАСШТАБУ

Та, мабуть, час уже від прикладів переходити до узагальнень. Одне з таких узагальнень про систему, створену Сталіним, — у класичній уже книжці іншого Голованова, журналіста, — про Сергія Корольова:

«Колима роздиралася головною суперечністю: з одного боку, призначалася вона для знищення людей; з іншого — для добування золота. Але вмирущий не міг добути багато золота, а здоровило, який добуває багато золота, не хоче вмирати. Рішення було обране половинчате, але воно дозволяло виконати так-сяк обидві задачі: високі норми. Єдиний стимул для їхнього виконання — хліб. Навіть міцний зек найчастіше норму виконати не міг. Йому зрізали пайку, він знесилювався і тим більше не міг виконати норму. Починався лавиноподібний процес загибелі зека, але його устремління жити підтримувало при цьому порівняно високу продуктивність праці...

Згноїти зека справа нехитра, але ж невідомо, коли пришлють нових, скільки їх буде і що це будуть за люди. Скажімо, узбеки чи таджики взагалі не могли працювати на вічній мерзлоті, однак рахувалися за документами, план спускався і на них, і за план цей питали і з простого бригадира, і з начальника Дальбужу комісара держбезпеки III рангу Павлова. І в бригадира, і в комісара вихід був один — туфта.

Туфта — досить містке табірне слово, яке позначає геть усякий обман офіційного керівництва. Золотодобування за самою своєю природою створювало умови для пишного проростання туфти: кількість золота в породі коливалась у дуже широких межах, бутари, що стояли поруч, могли відрізнятися за своєю продуктивністю у 50 разів і більше. Площа знятих шорфів також могла «натягуватися» в немалих межах, так само, як і об’єм добутої породи. Коротше, все трималося на туфті — обмані, обрахунку, приписках. Там, за колючим дротом сталінських таборів, — коріння всіх великих і малих фальсифікацій, які ледь не понищили наше народне господарство багато років по тому».

Ярослав Голованов. «Корольов». Документальний роман. І ще одна цитата з нього, яка безпосередньо стосується нашої теми:

«Усі — і вільні, і зеки — працювали по 16—18 годин на добу, і робота ця, всупереч усім «найвищим» інструкціям режиму, розмивала відмінності між ними, руйнувала рештки відчуженості, яка все ж існувала на Яузі, але вже не могла зберігатися на Іртиші. Ще невідступно ходили із зеками «попки», але у жодні розмови вже не втручалися, осмикувати зеків не сміли... Із в’язниці молоді зеки прихитрялися бігати ночами до коханок, а ті чоловік двадцять, які працювали в конструкторському бюро, — воно розташовувалося в центрі міста в будинку пароплавства, — їздили з тюрми на роботу у звичайному трамваї у супроводі одного-двох вертухаїв, які моментально втрачали своїх підопічних з поля зору в ранковій трамвайній товкучці.

Пізніше, коли освоїлись, обжились, анекдотичних ситуацій стало ще більше. Костянтин Юхимович Поліщук затримався на заводі — всі вертухаї пішли й забули його. Він походив, побродив і вирішив йти додому сам. Через прохідну його пропустили, а в тюрму без супровідника пускати не хотіли, довго довелося умовляти. Тим часом на Корольова і Купленського, ще одного зека (сусіду Поліщука) — вже складали папір як на «співучасника втечі».

Георгій Васильович Коренєв із товаришем отримав завдання «відстріляти» кабіну Ту-2 трофейними німецькими кулеметами. Їм видали чотири кулемети, дві тисячі патронів, виділили автомобіль, і вони поїхали на край аеродрому... з одним «попкою», озброєним древньою гвинтівкою.

— Слухай, хлопче, — крикнув Коренєв, установивши кулемети, — часом, не знаєш, хто кого охороняє?

Кому потрібна була вся ця комедія, чому величезна кількість сильних молодих чоловіків (майже сотню туполєвських зеків охороняли сотні півтори «свічок», не рахуючи охорону всієї зони), так потрібних фронту, не просто відсиджувалася в тилу, а й у цей неймовірно тяжкий час не брала жодної участі в будь-якому виробництві — ані у промисловому, ані в сільськогосподарському, чому і навіщо існувала ця армія паразитів, — ніхто пояснити не міг».

До речі, в біографії Сергія Корольова є надзвичайно драматичний і дуже показовий епізод, утриматися від згадки про який я просто не можу. Коли майбутнього Головного конструктора після арешту й суду везли в товарняку та на пароплаві через усю Росію на Колиму, його вирок уже було переглянуто. 13 червня 1939 року пленум Верховного суду скасував вирок Військової колегії цього ж суду від 27 вересня 1938 року. Справа Корольова була передана на дослідування, тому його мусили негайно доправити до Москви. Проте сталінська державна машина працювала так «ефективно», що кілька місяців чекісти не могли знайти людину, яка була в них же у руках...

Ось такий був «залізний порядок» у сталінські часи — чи ми візьмемо економіку, чи військо, чи «компетентні органи». Все працювало однаково.

МІЛЬЙОНИ «ТРІСОК» СТАЛІНСЬКОГО ЛІСУ

А, може, Сталін не знав про той бардак, який панував у Радянському Союзі? Знав. І дуже добре знав. Ось фрагмент стенограми наради в ЦК ВКП(б) командного складу Червоної армії за підсумками війни у Фінляндії (наводжу зі збереженням стилістики оригіналу):

«СТАЛІН. Ми 44-у дивізію просили дізнатися, скільки вбито з цієї дивізії, скільки потрапило в полон, не можуть сказати, ворожать, говорять тисячу. Виявляється книжка якась була. Приїхали в якому складі, теж невідомо, за книгою не можна судити, тому що частина буває хворою, отримує пайки у шпиталі, частина у відпустці. Списочний склад дивізії нереальний, перевіряли людей по книзі. Дійсний склад не відповідає тим записам, які були зроблені у книзі. Приїхали сюди, скільки залишилося в армійських чи дивізійних, теж невідомо, скільки було на лінії вогню, невідомо. Що роблять — перевіряють, перекличку роблять — невідомо. Не знали, скільки убуло, це залишається невідомим...

ХРУЛЬОВ. Це не тільки в 44-дивізії, це в усій армії.

СТАЛІН. 44-а дивізія кадрова.

ХРУЛЬОВ. Узагалі облік в армії особистого складу і майна поставлений настільки жахливо, що потрібно вживати найрішучіших заходів, щоб дати лад... У результаті відсутності даних про чисельність було важко постачати Ленінградський військовий округ і північні армії. З тов. Тимошенком у нас були розходження буквально на 200 тис. їдців. Ми трималися своєї, меншої цифри. Але у мене, товариші, не було ніякої впевненості, що правий я, чи не виявиться, що він правий, у нього на 200 тис. більше, а потім почнуть голодувати.

СТАЛІН. Треба змусити людей рахувати.

ХРУЛЬОВ. І Генеральний штаб чисельності діючої армії не знав упродовж усієї війни і не знає на сьогоднішній день.

СТАЛІН. На жаль.

ХРУЛЬОВ. Головне управління Червоної Армії не знало чисельності Фінського фронту під час війни і не знає на сьогоднішній день. Мені, наприклад, на II квартал по Ленінградському округу по пайках дають дані на 46 тис. чоловік. Це тільки вузи і тил, а де ж армії? Цього вони не знають, з’ясовують».

200 тисяч людей. Ось така розбіжність у даних по Фінській війні між командувачем фронтом і начальником тилу. Ясна річ, що для постачання бралася орієнтиром нижча цифра. Так само зрозуміло, що реальне число бійців на фронті було вищим за дані начальника тилу Червоної армії Хрульова (тиловики завжди помиляються, і лише в одну сторону). Мабуть, не на двісті тисяч. А на скільки? Сталін обмежився реплікою: «Треба змусити людей рахувати». Все! Бо ж навіщо та точність? Головне — результат.

А потім ми дивуємося, що число загиблих на фронтах наступної, вже радянсько-німецької війни з однієї сторони підраховане з точністю до кількох осіб, з іншої ж — до кільканадцяти мільйонів...

Та, можливо, товариш Сталін був таким невигойним лібералом чи слабким керівником, що не міг налагодити облік та виконання статутів у війську? Може, директори заводів та місцеві партійні бонзи його не боялися і вільно робили все, що їм заманеться? Чи масовий терор — це й була невдала спроба налагодити порядок у державі?

Насправді загальний бардак і був органічною формою існування такого напівкримінального різновиду тоталітарної влади, як сталінська, стверджує російська дослідниця Ірина Павлова. Вона розповідає, що західні історики були ошелешені, коли відкрили для себе факт цього бардаку:

«Отримавши на початку 90-х доступ до архівних документів 30-х років, вони були вражені масштабами безладу, злочинності й масових крадіжок у Радянському Союзі, які їм відкрилися. Виходячи зі своїх західних уявлень про те, як за подібних умов повинна діяти держава, вони витлумачили ці факти як свідчення неефективності та слабкості влади, її нездатності навести порядок у країні...

Насправді масові прояви безладу для сталінської влади були тими самими трісками, які летять, коли рубають ліс. По-перше, вони самою владою і провокувалися, а по-друге — вона дивилася на них крізь пальці, як на неминучий атрибут своєї політики.

Владі такого типу можна скільки завгодно й цілком справедливо пред’являти звинувачення у сваволі, безпорядку, корупції тощо, але при цьому не слід випускати з поля зору, що якраз ця російська повсякденність відволікає народ від цілей і завдань верховної влади, розпиляє його сили у постійній боротьбі за існування. Хаос і безлад, звичайно, заважають, але вони являють собою для влади незрівнянно менше зло, ніж упорядкований опір, а тому слід тільки втримувати безлад у певних межах».

Іншими словами, сталінська центральна влада вимагала від своїх неосвічених і хамуватих сатрапів головного — тримати народ у покорі, щоби він навіть теоретично не загрожував цій владі, а все інше трактувалося як другорядне. Саме в цьому і полягав головний критерій ефективності цієї системи. Особиста лояльність номенклатури Сталіну, з одного боку, і забезпечення панування класу номенклатури, з іншого боку, — от і вся нехитра формула тодішньої державної влади, яка має позначатися в термінах сучасної світової політичної науки як power, тобто влада-сила, брутальна, безвідповідальна і безконтрольна (тоді як влада в європейській системі координат — це state, влада-держава, підзвітна громадянам і підконтрольна законам). Сталінська система агресивна, вона вимагає постійної експансії, постійної війни з ворогами і постійної конфіскації награбованого, оскільки органічно безсила забезпечити зростання економіки, розвиток «угору», а не «вшир». А те, що будувати сьогодні паровози, завтра підводні човни, а післязавтра танки економічно невигідно, — не біда. Сталін якось зауважив, що головне — це не продуктивність господарства, а торжество «соціалістичних виробничих відносин», тобто панування класу номенклатури. У цій системі координат управлінцю сидіти всю ніч на робочому місці й чекати, чи не зателефонує раптом йому Сталін, важливіше, ніж уміло керувати заводом. Держава має колосальні ресурси — тож «тріски» можуть становити мільйони людей і мільйони тонн продукції. А потужна система пропаганди доведе — і закладе це у підсвідомість майбутніх поколінь, — що сталінський порядок був ледь не ідеальним, що все працювало як належить, а люди були чесні й працьовиті.

Хоча, звісно, працьовиті люди у ті часи були. Саме вони всупереч системі робили те, що потім вважалося (і вважається досі!) досягненням тієї системи.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: