Берестечко – водорозділ між Середніми віками і Новою історією
Початок див. в №110 на стор. «Україна Incognita»
В гарячкових приготуваннях до війни збіг 1650 рік. Кожна зі сторін намагалася знайти союзників. Хмельницький вів переговори з турецьким султаном Мехметом IV, з семиградським князем Ракоці, підбиваючи їх до спільних дій проти Польщі; спробував гетьман зав’язати стосунки навіть зі Швецією, хоча, здається, найдужче прагнув втягнути до війни Москву. Як виявилося згодом, всі, зрештою, обмежились обіцянками, тільки татари залишилися надійними спільниками.
В грудні 1650 р. король скликав надзвичайний Сейм. Прибули й козацькі депутати і від імені Війська Запорозького подали на затвердження чотири досить радикальні статті. Найзухвалішою була остання стаття про заручників миру: Вишневецького, Калиновського і Любомирського, які повинні жити в Україні без права тримати власне військо. Сейм одностайно оголосив війну. Разом з необхідними субсидіями король отримав право скликати всенародне ополчення і набирати наймане військо.
Позаяк протистояння між поляками і козаками мало ще й релігійний характер, то обидві сторони намагалися надати майбутнім битвам статус священної війни во славу Божу. Поляки звернулися за допомогою до католицької Європи і за благословенням до папи. Римський першосвященик, звичайно, благословив пролиття християнської крові, наперед відпускаючи за таку «богоугодну справу» гріхи всім католикам; послав свого нунція Торреса і передав мантію та власноручно освячений меч королю, як оборонцю «істинної віри».
Не гаяв часу даремно і Богдан Хмельницький. Він скликав козацьку раду, на якій учасники висловилися за війну, хоча вирішили, що вона повинна мати оборонний характер, доки весною не підійде з допомогою татарський хан. Туреччина пропонувала надіслати 20-тисячний корпус, але обережний Хмельницький відмовився. Звісно, козаки теж збиралися боронити християнську віру — як і поляки, проте з тією відмінністю, що ніяк не могли погодитися з «клятими католиками» щодо зісходження Святого Духа: чи тільки від Бога, чи й від Сина. До козацького стану прибув з Греції митрополит Іосафат, припоясав Хмельницькому — яко оборонцю православ’я — меча, освяченого на гробі Господнім в Єрусалимі. А константинопольський патріарх прислав гетьманові грамоту, в якій, зрозуміло, теж благословляв пролиття християнської крові во ім’я утвердження істинної віри.
Після кількох місяців передгрозового затишшя король на початку травня прибув під Сокаль, а через місяць передислокував своє військо під Берестечко. Через тиждень під Берестечко прибула 100-тисячна (за іншими даними – 70-тисячна) козацька армія разом з 30 тисячами татар на чолі з Іслам-Гіреєм. А 18 червня розпочалися перші сутички.
Перебіг знаменитої битви, чисельність воюючих армій, втрати — все детально описано і прокоментовано. Це була битва, в якій обидві сторони продемонстрували все найкраще, на що були спроможні. Заради справедливості треба сказати, що сам Богдан Хмельницький був не в найкращій формі, і не можна забувати, що всі попередні битви з польсько-шляхетським військом були виграні насамперед завдяки його таланту тактика. Якраз напередодні битви гонець приніс звістку, що син Тимофій за зраду стратив улюблену батькову дружину (чи коханку).
А ось Ярема Вишневецький, головний опонент Богдана Хмельницького, за політичне лідерство в Україні, навпаки, нарешті отримав нагоду показати, на що здатен. Він першим і повів 20 червня два полки в середину козацького війська.
Після невдалої атаки татарської кінноти і вогню з польських гармат у відповідь по ханській ставці, Іслам-Гірей наказав відступати. Побачивши це, Хмельницький кинувся за ним — умовляти, щоб татари повернулися на поле битви. Чимало істориків вважають, що хан зрадив і захопив козацького гетьмана як заручника. Аргументацію цих дослідників докладно аналізують, зокрема, І. Свєшніков в монографії «Битва під Берестечком» та В. Смолій і В. Степанков в монументальній праці «Богдан Хмельницький». Однак проти цієї точки зору, як відомо, виступав М.С. Грушевський, який вважав, що Хмельницький не був захоплений у полон, а добровільно залишався в хана так довго, що потім уже повернутися до свого війська не зміг. Версія про зраду хана і захоплення ним козацького гетьмана була зручна для самого Хмельницького і широко пропагувалася його оточенням. Адже, якби Хмельницький відчував ханову зраду, то чому поїхав до нього без достатньої охорони? І чому передав командування полковникові Джеджалієві?
Отже, козаки залишилися сам на сам з королівським військом, яке очолювали досвідчені Потоцький, Калиновський, а Вишневецький цього разу не носився зі своїм гонором. І під Берестечком була продемонстрована справжня сила і справжній менталітет козацького війська. Зрештою, проблема полягала навіть не в тому, виграє воно чи ні цю битву, а в тому, чи може воно вести регулярну виснажливу війну за незалежність України. Наша національна трагедія не в тому, що козаки програли битву під Берестечком, а в тому, що Берестечко вочевидь показало, що навіть в ці роки найбільшого національного піднесення і пасіонарного пориву козацька натура анітрохи не змінилася. А з таким менталітетом ієрархічного суспільства, чим і є держава — згідно з визначенням, — не збудувати.
Коли наступного дня козаки, нарешті, побачили, що Хмельницького немає, пішов поголос, що гетьман зрадив і втік, змовившись з Іслам- Гіреєм. Стихійно зібралася козацька рада і почала вимагати обрання нового гетьмана. Даремно полковники і старшини умовляли козаків не приймати поспішних рішень, але рада, серед неймовірного гармидеру, «прокричала» ім’я Джеджалія. Коли ж той став відмовлятися, козаки пригрозили стратою — за давнім запорозьким звичаєм. Новий гетьман спробував запропонувати переговори, але козаки примусили його здійснити вилазку, потім вилазку вчинив Богун. Проте в наступні дні польська артилерія почала методичний обстріл козацького табору, і козаки збагнули, що опинилися у вельми скрутному становищі. Далі події розгорталися за знайомим до болю сценарієм. Щодня відбувалися ради, одного гетьмана скидали і гукали іншого.
Нарешті, в день, коли гетьманував Джеджалій, було відправлено парламентарів — просити миру. Король пообіцяв прощення за умови, що козаки віддадуть Хмельницького, Виговського та полковників. Посланці простодушно відповіли, що охоче віддали б Хмельницького, тільки не знають, де він подівся. Тут хоч-не-хоч напрошується думка: а чи не передбачав таку поступливість своїх соратників мудрий гетьман? Козацька рада скинула Джеджалія і обрала Богуна, звелівши йому вести мирні переговори на основі Зборівського договору. Звичайно, на такі умови король не пристав.
Невідомо, скільки ще разів переобирали гетьмана — Богун вирішив діяти поза радою. Зібравши таємно полковників і старшин, він виклав свій план прориву через болото. Наступного дня селян кинули на польські батареї, а регулярні козацькі полки були виведені з поля битви. Відтак була уже просто жахлива різанина... Митрополит Іосафат, що приніс патріарше благословення на ці ріки людської крові, теж загинув, а отой меч, освячений на гробі Господнім, поляки подарували королеві. Таким чином володар Речі Посполитої мав у своїй колекції уже два мечі, освячені двома найвищими християнськими ієрархами на братовбивчу громадянську війну між його підданими.
Як не звучить це парадоксально, проте значно більше проблем Берестечко додало полякам. Коронне військо Речі Посполитої виграло битву — одну з чи не найбільших у своїй історії. Але плодами перемоги польсько-магнатська еліта не скористалася. А після смерті Яреми Вишневецького, 9 липня, перестала існувати ідея великого князя Русі й рівноправної триалістичної конфедерації, в яку могла б трансформуватися Річ Посполита.
Щоправда, за великим рахунком у війні, розпочатій Хмельницьким 1648 року, вирішувалося не питання про незалежність українського народу. Якби це було так, навряд чи розгорілося б таке страшне полум’я вiйни в Східній Європі. У цій війні українське козацтво на чолі з Хмельницьким розв’язувало, й само того не усвідомлюючи, проблему: на основі саме якої держави повинна утворитися універсальна поліетнічна держава. Історичним викликом для цього був, насамперед, натиск мусульманського світу — Туреччини з її васалом, татарським Кримом. Охоплювати така імперія повинна була всю Східну Європу — від Балтійського моря до Чорного.
Після Берестечка і смерті Яреми Вишневецького стало зрозуміло, що Річ Посполита — як один із варіантів поліетнічної суспільної системи — зайшла в глухий кут; вона втратила динаміку і не могла еволюціонувати ні до унітарної держави, згідно задуму короля Владислава IV та його спільника гетьмана Хмельницького, ні до рівноправної тріалістичної конфедерації. Залишився єдиний варіант: поглинення її державою з більш придатнішим для імперії централізованим управлінням — Московським царством. На полях Берестечка перемогу отримав, як не дивно це може здатися, московський цар. Віднині він виходить на історичну арену, і надалі всі події розвиваються на його полі.
Навряд чи варто всерйоз розглядати інші можливі варіанти розвитку на кшталт протекторату Туреччини або Швеції, чи самостійної держави: селянство і рядове козацтво на території Війська Запорозького були москвофілами чи – тодішньою мовою – були однієї віри з православним «білим царем», який єдиний уособлював архетип захисника старого менталітету. І якби навіть Богдан Хмельницький, з його авторитетом та авторитарністю, оголосив про підданство, наприклад, «бусурманам», то наступного ж дня Чорна рада скинула б його з гетьманства або вручила б булаву альтернативному гетьманові.
Після Берестечка все відбувається уже за сценарієм, розробленим у Москві. А пасіонарії Польщі та Війська Запорозького завзято продовжують процес Руїни: старі зв’язки суспільної системи Речі Посполитої мусили ж бути знищені до критичної межі. А коли та межа настала, Москва нарешті змогла безпосередньо приступити до інкорпорації Речі Посполитої — хай поетапно — до складу Третього Риму.
