Берлін та українська трагедія-2

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 215-216

На публічних слуханнях 21 жовтня про Голодомор членів комісії, як повідомляв у своєму листі посол, запитали, що вони думають із цього приводу. Запитували, звісно, присутніх у Берліні членів німецької частини комісії. Хтось відповів: є сумніви щодо придатності визначення «геноцид» стосовно Голодомору, більш доцільним є інше визначення: «Злочин проти людяності». Тут доречно процитувати кілька речень із листа А. Мельника: «Відбулося засідання петиційного комітету. Під час цієї події в німецькому парламенті неодноразово лунали прямі заклики до комісії надати свою об’єктивну оцінку одному з найбільших злочинів ХХ століття. Але сама комісія чомусь не вважає, що ці заклики мають її зачіпати».

Як бачимо, звинувачення посла переадресувалися з німецької частини комісії (серед якої, слід додати, немає фахівців із проблематики Голодомору) на українську частину. Це факт, який не хочу коментувати. Проте варто процитувати заяву української частини комісії, опубліковану в «Європейській правді» у відповідь на лист пана Андрія: «До нас ніхто не звертався з проханням висловити свою думку щодо характеристики Голодомору як геноциду. На підставі досліджень інших наших колег, щодо якості роботи яких у нас немає жодних сумнівів, ми можемо чітко заявити: так, Голодомор був актом геноциду».

ЧИ ЗНАЄ ХТОСЬ У НІМЕЧЧИНІ, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ В УКРАЇНІ В 1932—1933 рр.?

Що ж, фахівці можуть сказати: дякуємо за довіру. Однак важливо інше: потрібно, щоб механізм Голодомору всіма був усвідомлений і в Україні, і в Німеччині. Свою монографію «Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення» (К., 2008, 424 стор.) я так назвав через те, що українська громадськість з трудом усвідомлювала намір Й. Сталіна та його найближчого оточення нищити українських громадян. Визнання геноцидом Голокосту відбувалося без особливих ускладнень, тому що факти нищення євреїв нацистами містилися на поверхні. Терор голодом, який став причиною Голодомору, був добре замаскованою чекістською операцією. Загальновизнаним є лише результат терору — смерть мільйонів людей від голоду. Механізм терору голодом, спрямованого, як будь-який інший терор, на винищення частини соціуму з метою залякування тих, кого залишали при житті, не усвідомлювався.

Не усвідомлюється він нефахівцями й тепер, через десяток років після виходу у світ цієї монографії. Що треба зробити в ситуації, яка склалася? По-перше, потрібно, щоб картина Голодомору стала зрозумілою і А. Мельнику, і Я. Грицаку. По-друге, потрібно, щоб вони, взявшись за руки, пліч-о-пліч донесли її до всієї німецької громадськості. Хай німецькі політики вирішують, визнавати чи не визнавати Голодомор геноцидом. Важливо інше: щоб німецька громадськість знала, як гинули від голоду мільйони радянських людей. У тому числі, як гинули лютою смертю десятки тисяч німців у Республіці німців Поволжя і десятки тисяч німців у радянській Україні. Коли знатимуть, то зможуть оцінювати дії своїх політиків. Знаючи, що їхні дії оцінюватимуться, політики з більшою відповідальністю, ніж досі, прийматимуть рішення про визнання чи невизнання Голодомору геноцидом.

26 жовтня українська служба «Німецької хвилі» опублікувала коментар Я. Грицака (розміщений також в онлайн-виданні Цензор.нет) про підсумки відкритого засідання петиційної комісії Бундестагу 21 жовтня. Керівник української частини спільної комісії визнав, що в петиції про геноцид «не вистачило документів, які могли б дати точніше правове визначення геноциду». Мабуть, він мав рацію, але я дивуюсь, чому комісія не внесла необхідних поправок у текст петиції. Адже на підставі наданих істориками фактів такі авторитетні правники, як Володимир Василенко та Євген Захаров, обґрунтували геноцидну природу Голодомору в багатьох загальнодоступних статтях і навіть у брошурах (перекладених, до речі, англійською мовою).

Проте найбільше мене вразило в цьому коментарі, як Я. Грицак пояснював позицію німецької частини комісії (українська частина, як було зазначено, прийняла на віру запевнення фахівців у тому, що Голодомор є геноцидом): «У комісії розходяться думки щодо застосування поняття «геноцид» до Голодомору, який всі її члени одностайно вважають спланованим злочином проти людяності». І далі Грицак додав: «Річ у тім, що потрібно довести умисел, що Сталін хотів знищити саме українців. Такий намір довести неможливо, оскільки поки не знайшли документів. Ми можемо знайти дуже багато документів, або фактів, або спогадів, які дають непрямий доказ, але не дають прямого доказу».

Якщо пан Ярослав так ставить проблему, то він наперед виключає можливість визнання Голодомору геноцидом. Не може існувати підписаний Й. Сталіним документ із зізнанням про те, що він мав намір винищити українців через те, що вони етнічні українці. Хіба можна уявити собі причину такого наміру? Деякі прибічники геноцидної суті Голодомору називають його «Українським Голокостом», маючи надію, що Голокост визнаний як геноцид і ототожнення з ним полегшить міжнародне визнання Голодомору геноцидом. Зрозуміло, однак, що Голодомор і Голокост зіставляти не можна, це різні типи геноциду. Радянська влада не полювала на кожного українця, ув’язнюючи або знищуючи його там і тоді, де і коли знаходила, — подібно до того, як нацисти ув’язнювали і знищували євреїв. Радянська влада в особі найвищих керівників (сільські, районні та обласні функціонери сталінського режиму також підпадали під репресії, якщо не проводили політику партії) здійснювала терор голодом. Причину терору легко встановити, про неї свідчать тисячі фактів. Селяни не бажали працювати на державу у примусово створених колгоспах без матеріальної компенсації. 1932 р. саботаж поширився на всю величезну територію України і Кубані, хлібозаготівельний план провалився, державі загрожували голодні бунти в містах, а Сталін у цій ситуації міг позбутися поста генерального секретаря ЦК ВКП(б). Тому у відповідь на саботаж він завдав по селянству «сокрушительный удар» (його власний вислів). В останні місяці 1932 р. цей удар випробувався в сотнях сіл, поставлених на «чорну дошку» за провал хлібозаготівель, а з початку січня 1933-го на «чорну дошку» були поставлені два регіони країни, де кількість етнічних українців перевищувала дві треті всього населення — Україна і Кубань. Зрозуміло, що сільські мешканці інших національностей підпали під удар так само, як українці.

«Сокрушительный удар» складався із чотирьох ланок, здійснюваних послідовно: конфіскації всієї їжі тривалого зберігання, заблокування селян в їхніх селах, встановлення інформаційної блокади і... продовольчої допомоги голодуючим (який же це геноцид? — репетують наші опоненти). Здійснюваний в суворій таємниці терор створював ситуацію, несумісну з життям (що підпадає під визначення геноциду Конвенцією ООН), а здійснювана під фанфари продовольча допомога надавалася тим, хто вижив і був здатний брати участь у весняній посівний кампанії 1933 року.

Чому спогади тих, хто вижив, Я. Грицак вважає непрямим фактом геноциду? Розповіді кількох свідків Голодомору про конфіскацію їжі серед зими і заборону кудись поїхати в пошуках їжі можна вважати суб’єктивними. Однак сотні й тисячі таких свідчень об’єктивізуються і стають цілком надійними, тобто прямим доказом геноциду. Тетяна Боряк опублікувала книгу під назвою «1933: «І чого ви це живі?» (К., 2016, 720 стор.), яка складається з кількох речень або абзаців у кожній опублікованій у різні часи розповіді свідка Голодомору. Саме тих речень або абзаців, у яких ішлося про конфіскацію всієї їжі і заблокування голодуючих у своїх селах. Із цих речень зібрався великий том. Чи можна повірити цим свідкам Голодомору і чи можна вірити вождям партії, які заперечують ці факти й воліли не залишати письмових свідчень такого роду?

Однак такий приклад заперечення зберігся, його навів найбільш авторитетний у Російській Федерації дослідник голоду Віктор Кондрашин у книжці «Голод 1932—1933 годов: трагедия российской деревни» (Москва, 2008. — С. 216). У листопаді 1932 року Старомінський райком ВКП(б) Північно-Кавказького краю так рекомендував репресувати козаків станиці Новосільської: «Застосувати найсуворіші заходи впливу та примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування». Дізнавшись про цю рекомендацію, голова Раднаркому СРСР та організатор Голодомору в Україні В. Молотов назвав її «небільшовицькою» і такою, що «випливала з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей забирати будь-який хліб і де завгодно, не рахуючись і т. п.».

Молотов у цьому листі до секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича навіть не повідомив, із чим треба або не треба рахуватися, настільки «слизькою» була тема. Він сховався за виразом «і т. п.». Більше того, він перевів тему на хліб, тобто на стратегічно важливий продукт, який держава повинна була мати, щоб нагодувати міста й не збанкрутувати на зовнішньоторговельному ринку. Тобто зробив вигляд, що йдеться не про хлібне продовольство, для вилучення якого у держави не було інших мотивів, крім одного: створити ситуацію абсолютного голодування, в такий спосіб знищити неокреслену кількість селян і тим самим примусити всіх інших працювати в колгоспах з повною віддачею. Купка нелюдів, які з’являлися перед народом двічі на рік на трибуні ленінського мавзолею, не бажала фіксувати на папері намір винищення мільйонів співгромадян позбавленням будь-якої їжі. Але вона мала владу й не вагалася використовувати її в такий жахливий спосіб на підставі усних вказівок.

У контексті дискусій, пов’язаних з розглядом у Бундестазі петиції про визнання Голодомору геноцидом, доцільно звернутися до збірника документів «Голодомор в Україна 1932 — 1933 років за документами Міністерства закордонних справ ФРН», упорядкованого професором А. Кудряченком (К., 2008, 356 стор.). Ця книга активно використовується в опублікованих у нас працях про Голодомор. Втім, цілком імовірно, що в ФРН вона нікому не відома. Ось одне лише повідомлення керівника німецького консульства в Києві Андора Хунке за 1933 рік. Торкаючись українського питання в контексті масового голоду, механізм якого залишався для нього незрозумілим, Хунсе зауважив: «Через цю катастрофу, відповідальною за яку народ вважає московську політику, давня прірва між українцями — поборниками самостійності та московським централізмом, природно, поглибилася. Прикметною для настрою населення є досить поширена думка, що радянський уряд навмисне посилював голод, щоб примусити українців упасти на коліна. Від окремих комуністів часто можна було почути цинічне зауваження: «Ми не боїмося голодних, для нас небезпечні ситі».

На завершення слід зробити такий висновок: державним органам і передусім Українському інституту національної пам’яті (УІНП) потрібно звернути увагу на доробок дослідників проблематики Голодомору. Дипломатичні працівники в контакті з УІНП мусять перейти від декларативних заяв до конкретної роботи в різних формах, щоб громадськість країни їхнього перебування була ознайомлена з трагічною історією України. Покладатися на гранти неможливо, ця робота вимагатиме бюджетних витрат. Чекати від неї швидких результатів не доводиться, але й переживати з цього приводу не варто.