Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представникі культурного руху шістдесятників, Герой України

«Бо помиляється й народ...»

Як у поемі Володимира Сосюри «Мазепа» змагалися «єретик» і «внутрішній цензор»
10 січня, 2018 - 10:38

Коли в київському журналі «Життя і революція» (1929, №1) друкувалися перші чотири розділи поеми Володимира Сосюри «Мазепа», сам її автор навряд чи міг уявити, що творча історія його поеми розтягнеться на три з лишком десятиліття. А вийшло саме так: завершував Сосюра свого «Мазепу» вже в часи хрущовської відлиги (1959—1960)...

Довготривалі перерви в роботі над поемою не сприяли, звісно, її композиційній та концептуальній стрункості. У великому за обсягом творі, котрий складається із прологу, 26 розділів та епілогу, раз у раз натрапляєш на внутрішні суперечності й навіть розхристаність (особливо, коли Мазепа — старий гетьман і Мазепа — молодий королівський паж занадто стрімко, зненацька міняються місцями), проте все ж поема Сосюри варта уважного прочитання, тим паче — в контексті великої літературної Мазепіани.

У ній відчувається байронівське відлуння. Неординарний герой Сосюри — фатальний коханець, досвідчений серцеїд, який уміє закохувати в себе жінок, проте, розпаливши їхню пристрасть, сам швидко втрачає інтерес до кожної наступної здобутої вершини, — такий Мазепа часом нагадує гордих самітників Байрона, котрі (як Чайльд-Гарольд) знають, що таке «холодна нудьга», пересит, невдоволення світом і пошук нових ризикованих випробувань. Сосюрин Мазепа, про якого сказано: «Він дарував на мить любов/І знов, байдужий, далі йшов», — також трохи Чайльд-Гарольд. Бачимо його спочатку у Варшаві, в ролі королівського пажа, який насолоджується численними любовними пригодами і догоджає королю, також охочому до гріха. Сосюра дав собі повну волю: Мазепа в його поемі постає як майстерний спокусник, а любовно-еротичні сцени виписані так натхненно, що мимоволі згадуєш мемуари поета «Третя Рота», в яких із тією ж «фірмовою» сосюринською простодушністю і відвертістю оповідається чимало сповнених жагучої пристрасті бувальщин.

Поет так захоплюється, що часом навіть губить міру й смак, надто в сцені, коли пристаркуватий король, зазнавши чоловічої невдачі із цнотливою Юзею, бідкається: «У мене з Юзею не теє...» — і просить у свого пажа допомоги! Мовляв, нехай той буде першим, а потім уже й він сам, король, долучиться до «скоромних» утіх...

Любовним пригодам, отож, приділено багато, дуже багато місця. Хоча здавалося, що ось-ось у поемі з’явиться й новий мотив: Мазепу відвідують туга за «голубою Україною» і ще несвідомий поклик булави. Сосюра кілька разів малює віщі сни Мазепи, в яких йому являється майбутнє; привиджується Мотрона Кочубей, і в тих видіннях є щось лиховісне...

Але час «чайльд-гарольдівського» паломництва Мазепи в рідний край ще не настав. На нього ще чекає суперництво із ревнивим паном Броніславом, який намагається відвоювати в «Дон Жуана з України» свою Зосю; ще буде між ними шабельний поєдинок; ще в той момент, коли життя покидатиме Броніслава, раптом вирине невідь-звідки дівчина з України, яка голосить за убитим, бо любить його, — і ми з подивом дізнаємося, що та дівчина — «майбутня жінка Кочубея»! (Трактування образу Кочубеїхи в поемі Сосюри зовсім нестандартне, про це ще йтиметься).

Мазепа — поранений; у напівмаренні-напівсні йому тепер привиджується мати, ігуменя в одному з київських монастирів; у хитливих зблисках пам’яті пропливають картини дитинства... Цей момент украй важливий: стає зрозуміло, що вже із самого малку Іванові закладено в серце гаряче патріотичне почуття, щире вболівання за Україну. «Вкраїну полонив поляк/ І, наче оводи ті злі, /Її обсіли москалі...» — отож, хлопчику мріється, що настануть інші часи, коли «зацвіте Вкраїна-мати». Отримавши материнське благословення бути «оборонцем України», він сповнюється жадоби волі й слави, внутрішньої сили та готовності вийти на «страшну дорогу Моїсея».

Материн монолог звучить пафосно, трибунно; Володимир Сосюра ніби забув про специфіку моменту (мати благословляє сина):

Той не живе, хто жить не вміє, —

З душею темною раба.

Життя ж — це вічна боротьба!

І тільки сильними народи

Куються нації, ідуть

Крізь бурі в радісні походи,

Торують для нащадків путь...

Слова ігумені схожі на карбовані програмові рядки Івана Франка, чи не так?

А річ у тім, що авторський голос у поемі загалом дуже активний. Інколи й не розрізниш: де Мазепа, а де Сосюра? Відстань між ними часом дуже коротка; лірично-публіцистичний струмінь, бува, й домінує над епікою...

Ще не звільнившись від марень, поранений Мазепа поривається додому: «Я хочу швидше відціля — /Віддячить москалю і ляху, /Що мій народ ведуть на плаху/ Підсміх царя і короля!» Перехід від поєдинку з ревнивцем Броніславом до повстансько-бунтівних планів, від любовної пригоди до політичного пафосу умотивований, загалом, абияк, — утім, про композиційні «вольності» Володимира Сосюри ми вже знаємо. У 6—10 розділах він ще скористається відомою з часів Вольтера легендарною історією про те, як Мазепу за повелінням ревнивого магната прив’язують до коня і відпускають у «дике поле». Учорашній королівський паж потрапляє в полон до кримських татар, а потім із бранкою Оксаною (звісно ж, закоханою в нього!) втікає за Перекоп. Оксана гине. Мазепу ж рятують запорожці й він стає «писарем курінним»...

З 11-го розділу головним у поемі стає національно-визвольний мотив. Сосюра переходить до полеміки, стаючи, по суті, на бік Мазепи («я ж українець, як і він...»). «Страшна трагедія Мазепи» була водночас і трагедією народу, каже поет, і в своєму розумінні суті того, що сталося із Гетьманщиною восени 1708 року й після Полтави, він доходить таких висновків, на які спромагався хіба що Євген Маланюк. Сосюра докоряє народові, який «не зрозумів» гетьмана! А не зрозумів ось чому: «Бо помиляється й народ,/ Коли не має ще держави».

Суголосність із оцінками Маланюка — подиву гідна! Автор статті «Трагічний гетьман» (1923) писав про те ж саме, про «фатальне нерозуміння широкими верствами українського народу своїх національних завдань у найбільш критичні моменти історії нашої». Хтозна, може, Володимир Сосюра, який у 1924-му погрожував здалеку Євгенові Маланюку («пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою»), — може, він, Сосюра, читав ту статтю вчорашнього сотника армії УНР, написану в таборах для інтернованих українських вояків?

І знову-таки: де в поемі Мазепа, а де Сосюра з його переживаннями української катастрофи 1917-1919 років? «Неначе градом жито,/ Були ми серед чорних піль.../Бо не могли іще робити/ Централізованих зусиль,/ Не панували в власній хаті...»? — це про Полтаву 1709-го чи про буремні події, в яких брав участь юнак із Дебальцевого, що «начитався Гоголя та Кащенка», «смуглявий гайдамака», перед яким у листопаді 1918-го «воскресла омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шаблями» (див. спогади В. Сосюри «Третя Рота» і його поему «Розстріляне безсмертя»)?

Як на мене, сила поеми «Мазепа» передусім у могутній ліричній стихії, що пронизує її, у переплетінні епіки й лірики, у цих несподіваних зближеннях героя й автора...

У поета є «залізний» аргумент на користь Івана Мазепи: гетьман любив Україну («Любив Вкраїну він душею/ Ізрадникомне був для неї»). А любов для Сосюри — річ не осудна. Битий у 1951 р. за свій вірш «Любіть Україну», він міг легко поставити себе на місце анафемованого, прОклятого Мазепи, перейнятися його драмою. Очевидно, така суголосність доль ставала емоційно-психологічним підґрунтям солідарності поета з гетьманом, солідарності, яка спонукала його згадувати збудовані Мазепою церкви, Київську Академію, ширше — здобутки культури, яка «в нас цвіла»... В таких історичних пригадках є щось більше за знання — є туга за втраченим, припізніла гордість, нотка каяття перед понівеченою пам’яттю про Мазепу...

Він і з Пушкіним, з його «Полтавою», сперечається не тоном історика, а якось дуже «приватно», емоційно, — так буває тоді, коли зачеплено щось особисто тобі дороге й важливе: «О Пушкін, я тебе люблю,/Та істину люблю ще дужче!» Сосюрі ближчий Рилєєв із його «Войнаровським». І, звісно, Шевченко (який також не любив пушкінську «Полтаву», додає поет)...

Щоправда, все було непросто і в часи хрущовської відлиги. На тілі поеми є «бородавки», і ось одна з них: «Я ж українець, як і він, /Дитя Комуни світової,/Я партії своєї син...». Подібні самоатестації — вимушені; авторові потрібно було заздалегідь застрахуватися від можливих звинувачень у «націоналізмові», «перекрученнях», «нерозумінні» тощо...

Може видатися дивним, але після полемічного 11 розділу поет знову повертається до любовних пригод Мазепи, тільки тепер уже не варшавських, а білоцерківських (хоча насправді вони мали б бути батуринськими). Фантазія його безмежна: коханкою гетьмана тепер виявляється... Кочубеїха! І не тільки вона, а й Мотря, яку — не повірите — дружина генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея народила від Мазепи! Шекспір «відпочиває»: мати Гамлета, як пам’ятаємо, була коханкою вбивці свого чоловіка, а в Сосюри інтрига іще крутіша — Мазепа закохується у власну доньку (свою хрещеницю)! І Кочубеїха починає ревнувати Мазепу до Мотрі! Ревнуючи ж, нацьковує свого чоловіка, щоби той відплатив гетьманові, написавши царю, що Мазепа «проти матері-Росії/Готує тайно повстання»...

Перебір? Безперечно. Щоправда, про інтриги Любові Кочубей та її роль в історії з доносами генерального судді, пишуть й історики. Тетяна Таїрова-Яковлева, наприклад, вважає, що Кочубеїха була «свавільною й істеричною» жінкою зі скандальним характером: «Любов явно керувала своїм чоловіком і, напевно, розпалювала його амбіції...» (див.: Таїрова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — СС.137, 165).

Поет, однак, перевершив істориків. Мотрю любить ще й «красень Іскра», і це він відвозить царю «літературний» витвір Василя Кочубея. А закінчується усе стратою обох у Борщагівці — й Іскри, і самого Кочубея. Сосюра не оминув нагоди змалювати цю криваву сцену в спеціальному розділі, до того ж — у готично-романтичному, з елементами мелодрами, ключі...

Ще один герой поеми — Семен Палій. У Сосюри він постає як патріот України й Росії водночас: («Тому й люблю тебе, Вкраїно,/Що ти й Росія — це одно!»). Автор, беручи слово, докоряє Палієві за те, що той мимоволі підіграв «Петру лихому» на шкоду Україні. Хоча міг би стати новим Полуботком... У такій оцінці Семена Палія відчувається відлуння Шевченкових докорів на адресу «фастівського полковника», якому забракло готовності «одностайно стати», поєднавшись із Мазепою...

Напевно, не без «діалогу» із Шевченком з’явилися в поемі В. Сосюри й картини жорстокої експлуатації козаків під час будівництва російської столиці на Неві. Пружина стискується; терпіння й приниження гетьмана Мазепи вичерпуються. Він уже починає думати про перехід на бік шведського короля, і зрештою, кличе старшину до «смертного бою» «за нашу націю нещасну», за втрачені вольності... Політичний розрахунок Мазепи, певно, саме таким і був: «Хай перше Карл Петра поб’є,/Й йому, ослаблому, ми будем,/Мої братове, добрі люди,/Козацьку волю диктувать»...

З огляду на канони радянської історіографії та пропаганди, Сосюра кінця 1950-х — абсолютний єретик! І хоч єретика часом штовхає в бік обережний внутрішній цензор, все одно: поет явно виходить за межі можливого. Так, він часом спохоплюється — і заводить мову про те, що старшина й гетьман забули про народ, який, мовляв, «останнє скаже слово»(хоч ми вже знаємо, що «помиляється й народ»). На тілі поеми з’являються нові «бородавки»: «Мазепу/прокляв, як зрадника, народ/Й на нього свій обрушив гнів...» (ХХІІ розділ). Та й загалом: ХХІІ розділ мовби якась інша рука писала. Це плакат на честь Палія, який «встав за віру православну,/За рідну землю і церкви,/Щоб записать сторінку славну/В єднанні Києва й Москви...». Ба — більше: плакат глорифікує і «юні полки» Петра І, «Петра могуть», а Мазепу — осуджує («вся Вкраїна проклинає...»).

У тому ж — офіційному — ключі змальована й битва під Полтавою... Тільки як же, запитаємо, полеміка поета з Пушкіним? А ніяк. Маємо мерехтіння значень, суперечності й неузгодженості автора, який, зрештою, все ж не в силі втриматися від стогону й зойку: «А з боку Карла і Петра/Вкраїнці б’ються до загину. Який це жах!Який це жах!».

Як сказав би Мазепа: «Самі себе звоювали...».

Відчуття жаху залишається, чесно кажучи, і від розчахнутості авторського «Я», яке то солідаризується з тополями, котрі проводжають козаків Мазепи за Дністер («Пощо ви, діти України,/Тікаєте до чужини? Одної матері сини?»), то раптом дякує «російському брату» за те, що допоміг Україні в 1709-му, а потім ще й у 1917-му, «в дні жовтневої відплати», коли «упало в прах ярмо прокляте»...

Як це все поєднати: плач над сплюндрованим Батурином, де «з наказу Меншикова діло/У тьмі робилося страшне», і через кілька рядків — «правильне», витримане в дусі теорії класової боротьби, освідчення від імені ліричного «Я» в любові до «великого нашого російського брата»: «Люблю я гордий люд Росії,/ Та не люблю вельмож його»?

Реальний трагізм української історії гаситься «ритуальним» пафосом, хоча... хоча вогонь гіркої правди все одно раз у раз проблискує з-під попелу...

Поема завершується покаянними роздумами переможеного Мазепи і натужним славленням начебто здобутої вже «в дні жовтневої відплати» волі України. Карл ХІІ повертається в Швецію. Турецький паша, несподівано з’явившись у фіналі, ні з того ні з сього нагадує про те, як «північний титан» (Петро І) осоромився від час Прутського походу 1710 року, порятувавшись від полону й смерті хіба лиш тим, що «від турків відкупився». Мазепа бідкається, що «мій народ» відвернувся від нього, «що він ніколи від Росії/Не зможе серця відірвать». Молдавський господар радить старому й хворому гетьманові повертатися в Україну. Проте Мазепі додому нема вороття, і він випиває отруту, що її приберігав у персні...

Проте останнє слово все ж за розпанаханим ліричним «Я», за муками внутрішньої боротьби поета, намаганням «склеїти» образ Мазепи, котрий двоїться, розсипається на скалки... Фінальний ХХVІ розділ — це якісь конвульсії «Я», безладні сахання «двох Володьок» від одного до іншого полюса; це мучення української душі, яка шукає і не знаходить ладу в собі самій...

Чи не цим пронизливими муками передусім і вабить до себе поема Володимира Сосюри через багато років після того, як вона була дописана?

Володимир ПАНЧЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments