Тоталітаризм обіцяє нам не стільки епоху віри, скільки епоху шизофренії.
Джордж Оруелл, англійський письменник і публіцист

Бусове поле, Бусова гора та фортеця Самбатас

Сліди древньої історії на карті Києва
23 березня, 2002 - 00:00

У «Слові о полку Ігоревім» згадується «время бусово»: «Готські красні діви заспівали на березі синього моря, — звонячи руським золотом, вони співають про часи Бусові». Адже в Києві є Бусова гора, Бусове поле та річечка Бусловка. Напевно, згадування «готських красних дів» наштовхнуло деяких дослідників на думку, що під «часом Бусовим» слід розуміти час царя антів Боза (чи Божа), згаданого готським істориком VI століття Йорданом. Енциклопедичний довідник «Київ» розвиває цю думку, стверджуючи, що у IV столітті в Києві на Бусовому полі стояли укріплення вождя місцевих племен Буса, що їх не змогли здолати готи. І від його імені походять усі вищезгадані назви.

Однак ця версія не витримує критики. Йордан повідомляє, що король готів Вінітарій, «потроху звільняючись від влади гунів і намагаючись виявити свою доблесть, вирушив своїм військом проти антів... він розіпнув їхнього царя Боза із синами та сімдесятьма приматами для залякування скорених», які, слід думати, підняли повстання проти панування готів, скориставшись їхньою поразкою від гунів.

Ця сумна історія нічого не дає для пояснення походження назви Бусове поле. По-перше, Йордан згадує ім’я Боз (чи Бож), а не Бус. По-друге, як показав В.Петров, Бож правив антами у Побужжі. По-третє, нелогічно «красним готським дівам» називати час ім’ям не свого, а чужого вождя, та ще й оспівувати його.

Якщо ж заглянути до етимологічного словника російської мови О. Преображенського, то знайдемо, що буса чи бус — давньослов’янське слово, що означає: корабель, човен, вид судна. Це слово зустрічається у стародавніх билинах. Наприклад, у билині про те як «Василь Буслаєв молитися їздив» говориться, що на Каспійському морі козаки «...грабят бусы-галеры, разбивают червлёны корабли». Таким чином, прізвище Буслаєв означає корабельник, а буса чи бус — вид судна, придатний для плавання морем.

Візантійський імператор Константин Багрянородний стверджує, що «руські каравани, йдучи у Константинополь, збиралися в районі Києва, де переоснащували човни, готуючи їх до далекої морської подорожі», і вказує місце збору: «човни збираються у Київській фортеці, що називається Самбатас». Відзначимо, що «у», а не «біля». Фортеця у верфі потрібна була тому, що човни прибували з товарами. При переоснащенні човнів товари потрібно було складувати та охороняти. Звідси випливає, що фортеця не охоплювала якусь дніпровську заводь, а скоріше стояла в гирлі однієї з приток Дніпра. Ними могли бути або річка Почайна, або — Либідь. Біля місця, де Либідь впадала у Дніпро, розташовані Бусове поле і Бусова гора. Бусова гора — пагорб між нинішніми вулицями Тімірязєва та Кіквідзе, що виступає у долину ріки Либідь з лівого берега, неподалік від її гирла. Бусове поле — прилягаюча до Бусової гори рівнина, над якою зараз знаходиться велика транспортна розв’язка, а під якою — станція метро «Видубичі».

«Бусове поле» іншими словами можна було б назвати «лодейним полем». Місце з такою назвою є у Санкт-Петербурзі, але нам важливо зрозуміти зміст цього словосполучення. Здавна і до недавніх часiв технологія будування кораблів передбачала розкладку перед зборкою всіх частин корабля на спеціальній просторій площадці, що називається технічною мовою плазом. Слов’яни ж у древні часи могли називати її «бусовим полем». Бусових справ майстри, ймовірно, жили поблизу на горі, яку у зв’язку з цим назвали Бусовою. Звідси випливає, що фортеця Самбатас розташовувалася на Бусовому полі і, можливо, на одній із прилягаючих гір, і що в гирлі Либеді розташовувалася древня верф.

Назва місцевості «Видубичі», розташованої між Бусовим полем та Дніпром, швидше за все також пов’язана з древньою верф’ю. Її походження намагаються пояснити тим, що нібито там виплив скинутий у Дніпро ідол — Перун. Однак це не підтверджується літописними джерелами (за вказівкою Володимира ідола відштовхували від берега і дозволили виплисти тільки за порогами) і малоймовірно з тієї причини, що раніше у цьому місці Дніпро повертав вправо і течія повинна була віднести Перуна від правого берега, а не винести на нього. Ймовірніше, що тут, поблизу від верфі, виймали з води ліс, що сплавлявся по Дніпру, призначений для будівництва кораблів.

Тепер про зміст назви Самбатас, що звучить не по-слов’янськи. Дослідники намагалися вивести його з різних мов. Існує більше десяти різних версій. У перекладі з германських мов Самбатас означає — збір човнів (sam — збір, botas — човни). Таким чином напрошується висновок, що фортеця Самбатас була заснована якимось германським народом. Але яким і коли?

У IX столітті до Києва прийшли варяги. Їхні діяння добре відомі і серед них не значиться заснування фортеці Самбатас. Отже, потрібно йти далі у глибину століть. На рубежі I — II ст. н.е. у Причорномор’я приходять готи. У той час слов’яни мали давні торгові зв’язки з греками та римлянами. Про це свідчить безліч знахідок грецьких та римських монет у Середньому Подніпров’ї. Однак торгівля ця велася через посередників, що привласнювали левову частку доходів. Боспорське царство, що володіло Чорним морем (Понт Евксинський), з одного боку виступало як посередник у торгівлі слов’ян (хлібом, медом, воском, хутром) із греками та римлянами, а з другого — було найлютішим ворогом слов’ян, оскільки брало їх у полон і поставляло на невільничі ринки у таких кількостях, що в Греції та Римській імперії слово слов’янин (slavorum) стало синонімом слова раб. Деякі «дослідники» намагаються пояснити це нібито притаманною слов’янам рабською натурою. Але це наклеп, що спростовує характеристика, дана слов’янам Маврикієм Стратегіконом: «Племена слов’ян та антів... подібні за своєю вдачею, за своїм волелюбством, їх ніяк не можна схилити до рабства або ж підкоритися у своїй країні».

Становище змінилося із приходом войовничих готів, які мали намір облаштуватися у Криму та у Північному Причорномор’ї. Слов’яни, які бажали звільнитися від Боспорської кабали, стали природними союзниками готів. У період з II по IV ст. н.е. слов’янські племена були у тісному контакті з ними. У візантійських договорах III — IV ст., нібито з готами, зустрічаються й слов’янські імена. М.Ю.Брайчевський відзначає, що ті, кого візантійці називали готами, «були досить складним конгломератом різних за походженням племен, серед яких були і скіфські, і сарматські, і слов’янські й інші східноєвропейські племена, об’єднані у досить сильному міжплемінному союзі». Слов’янські племена боранів та карпів починали з готами спільні морські походи. У середині III століття вони розгромили могутнє Боспорське царство і стали володарями Чорного моря, яке пізніше араби назвали Руським. Добралися готи та борани і до Малої Азії. Про їхнє вторгнення у Малу Азію в 257 р. повідомляє Зосим. Він пише, що, захопивши штурмом Пітіунт і Трапезунд і «спустошивши всю його область, варвари повернулися на батьківщину з величезною кількістю кораблів». А у 264 р. був похід і вглиб Малої Азії. Ці відомості підтверджені знахідкою у Києві скарбу дуже рідкісних антіохійських монет, викарбуваних незадовго до цього часу. (М.Брайчевський).

Може виникнути запитання: чому причорноморські готи у війні з Боспорським царством і в морських походах як за головного союзника мали слов’янське плем’я боранів, мешканців далекого від моря київського «бора великого»? Причин цього кілька. По-перше, для війни з Боспорським царством був потрібен могутній морський флот, для будівництва якого в Приазовських та Причорноморських степах не було лісу, під Києвом же його росло достатньо. По-друге, цей флот не можна було будувати під носом у ворога. Наприклад, Петро I, готуючись до війни з турками, будував свій флот у далекому від моря Воронежі. По-третє, жителі лісових країв, де річки були чи не єдиними шляхами сполучення, мали досвід будівництва і використання річкових кораблів, але не морських. Германські народи на своєму внутрішньому Балтійському морі освоїли будівництво морських кораблів та морську навігацію. Природно, що вони очолили цю справу і дали свою назву фортеці, в якій працювали. Час заснування фортеці Самбатас мав передувати початку спільних морських походів боранів і готів, тобто припадає приблизно на 250 рік. Очевидно згодом, особливо після відходу готів під ударами гунів у Західну Європу, справа будівництва морських суден перейшла до рук слов’ян, але раніше дана фортеці назва залишилася. І за традицією власник фортеці одержував ім’я-титул Самботас незалежно від його власного імені. Очевидно, він відав не тільки верф’ю, але й організацією торгових караванів і, можливо, їхньою охороною у дорозі, що робило його вельми значною особою, того ж рівня, що і власник перевозу — Кий.

Тому не дивно, що, судячи з напису на надгробній плиті, знайденій під Константинополем, — «Хільбудій син Самбатаса», Хільбудій, який, на думку академіка Б. Рибакова, є історичним прототипом Кия, і Самбатас виявилися родичами. З цього повідомлення також випливає, що Київ не обмежувався пасивною роллю торгового центру, що лежить на перехресті доріг, а був ще центром морського суднобудування та організатором торгових караванів, що йшли у дальні краї. Гіпотеза Рибакова, що здається слабко мотивованою в етимологічному відношенні, отримує підтвердження, якщо інтерпретувати ім’я Хільбудій як Кийбудій, тобто Кий будівельник.

Що ж стосується «готських красних дів», згадуваних у «Слові о полку Ігоревім», то, як стверджує С. Пушик, жодного відношення до готів вони не мають. На його думку, у «Слові» йдеться про «гатських красних дів» — так русини називають русалок (очевидно, тому, що улюбленим місцем русалочих посиденьок є гаті). Однак, чому вони, «звонячи руським золотом, співають про часи Бусові»? Русалки, слід думати, як і їхні земні сестри, були небайдужими до прикрас, особливо золотих. При загибелі суден, наприклад, у боях iз піратами, золото просипалося у воду і діставалося русалкам. До того ж призвела й авантюра Ігоря, «який потопив багатство на дні Каяли — ріки половецької, просипавши руське золото» («Слово о полку Ігоревім»). Це й нагадало русалкам «час бусовий», час торгових корабельних караванів, дружного і багатого життя слов’янських племен, в яке внесла сум’яття гунська навала і якому поклала край навала аварів.

Віктор ЯНОВИЧ, історик, культуролог, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments