Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Чим була Українська революція?-2

Чи відбувалася громадянська війна всередині українського табору у 1917—1921 рр.
9 грудня, 2021 - 17:13
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ У СВОЇЙ ПОЛІТИЦІ ПРОТИСТОЯВ НАСАМПЕРЕД ЛЕНІНСЬКОМУ ВІРУСУ КОМУНІЗМУ

Закінчення. Початок читайте «День» № 143-144
    Починаючи з ліквідації УНР, яка припинила революційний процес, в опозиції до гетьманської Української Держави опинилися всі соціалістичні партії колишньої Центральної Ради. Від цього часу можна говорити про визвольні змагання українських патріотів. Слід тільки внести у визначення істориків діаспори «визвольні змагання українського народу» істотну поправку: про весь український народ говорити не доводиться. Не всі українці прагнули відділення від Росії, в якій народилися як вони, так і їхні батьки, діди й прадіди. Значна частина громадян була опанована настроями «неусвідомленого соціалізму», повірила облудним гаслам Кремля і самоусунулася від боротьби за національну державність.

У вируючих на території України воєнних діях є тільки один період, коли можна було б говорити про громадянську війну всередині українського табору. Мова йде про листопад-грудень 1918 року, коли розгорнулося повстання проти П. Скоропадського, і про єдиний, за винятком епізодичних збройних сутичок, масштабний бій під Мотовилівкою між військами гетьмана і відроджуваною армією УНР.

Державотворчі зусилля очільників Української Держави були значно ефективніші, ніж лідерів УНР. Команда П. Скоропадського знаходилася під прикриттям німецьких багнетів і мала досить тривалий строк для державного будівництва. Натомість очолювана М. Грушевським, В. Винниченком і С. Петлюрою команда знаходилася у постійній боротьбі з ворогом, який перебував як за кордоном, окресленим лідерами УНР, так і всередині України. Мова йде не тільки про військові та громадські інститути, керовані з-за українсько-російського кордону, а й про російський або русифікований робітничий клас самої України, а також про мільйонні маси національних меншин, які звикли підпорядковуватися властям, що перебували в Петрограді та Москві. Нарешті, лідерам УНР довелося зустріти виклик із боку власної соціальної опори — українського селянства. Просочене настроями «неусвідомленого соціалізму» значно меншою мірою, ніж російське, воно все-таки чинило тиск на урядових соціалістів з європейським світоглядом, який особливо позначався на позиціях українських есерів. Коли уряд УНР почала контролювати партія есерів, Центральна Рада прийняла земельний закон, базований на засадах «чорного переділу».

Провідні історики української діаспори вказували на відсутність підтримки режиму П. Скоропадського з боку політичних сил власного суспільства. Зокрема, Матвій Стахів називав гетьманський режим «типовою одноосібною самозванчою диктатурою, яка виникла шляхом державного перевороту, причому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила». Ярослав Пеленський давав подібну характеристику: «бюрократично-військова диктатура». Виходячи з факту окупації України, керівники Центральної Ради, починаючи від Михайла Грушевського, розглядали режим П. Скоропадського як маріонетковий. При цьому вони забували, що самі запросили в Україну австро-німецьких окупантів, рятуючись від російських червоногвардійців.

Події, що відбулися після цього запрошення, були цілком прогнозованими. Прийнятий 31 січня 1918 року Центральною Радою земельний закон за своїм радикалізмом мало відрізнявся від ленінського Декрету про землю. У Росії ліквідація великих власників закономірно спричинила громадянську війну. В Україні здійснюваний під тиском незаможного селянства «чорний переділ» наштовхнувся на спротив заможних селян, не кажучи вже про поміщиків. Не вбачаючи можливості захистити свою власність українською владою, вони звернулися до окупаційної адміністрації. Силою обставин військова адміністрація змушена була стати на бік однієї зі сторін. Зрозуміло, що вона стала на бік заможного селянства і поміщиків, керуючись не стільки класовою солідарністю, скільки власними інтересами. Боротьба на селі за перерозподіл власності загрожувала підірвати весняну сівбу і поставити під знак питання майбутній урожай. Тим часом укладений у Брест-Литовську «хлібний мир» (Brotfrieden) міг урятувати центральні держави від продовольчої катастрофи тільки тоді, коли б український уряд залишався спроможним виконати взяті на себе зобов’язання щодо поставки союзникам хліба та іншого продовольства.

Окупаційній адміністрації поява Української Держави у формі Гетьманату була вигідною. В очах імперсько-бюрократичної еліти кайзерівської держави, яка прагнула надати окупованій Україні суверенний вигляд, Гетьманат набував історичної легітимності. Такий формат влади подобався й самому Скоропадському, який походив із гетьманського роду.

Сучасні дослідники дають державі Павла Скоропадського протилежні оцінки. Наприклад, Юрій Терещенко послідовно проводить ідею присутності козацько-старшинських традицій ХVІІ-ХVІІІ ст. в гетьманаті ХХ ст. і пояснює це «спорідненістю селянства і шляхти як носіїв однієї мови та віри». Навпаки, Мирослав Попович давав нищівну характеристику Гетьманату як «вимученій псевдомонархічній конструкції, що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка».

Руслан Пиріг цілком обґрунтовано підкреслив еклектичний характер будованої П. Скоропадським державності: «Це був тип якоїсь змішаної державності. Української за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики, насамперед в культурно-освітній сфері. І російської — за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції, яка себе в такій якості зовсім не усвідомлювала». Не слід забувати, що з радянської Росії, яка почала в цей час супроводжувані державним терором комуністичні перетворення, в Україну перебралися десятки тисяч високоосвічених чиновників колишнього царського режиму.

Аналізуючи появу Гетьманату, слід підійти до найбільш істотного питання: чи був він однією з форм революційного національного державотворення поряд зі створеними соціалістами народними республіками, чи, навпаки, це був контрреволюційний переворот? Тут доведеться визнати слушність такого висновку Владислава Верстюка: «Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних кіл загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств».

Такий висновок знаходимо в його розділі у колективній монографії «Історія України. Нове бачення», виданої під редакцією Валерія Смолія ще в 1996 році. Це була новаторська монографія, яка руйнувала радянські історичні міфи. В аргументації проф. В. Верстюка революція, якій протистояли гетьманці, не названа на ймення. Та залишається безсумнівним, що вчений мав на увазі не революційну програму загальноросійських партій, які в узгодженні з буржуазними партіями Державної Думи вели країну до Установчих зборів, і не державотворчі зусилля лідерів УНР, які намагалися утриматися на позиціях європейського соціалізму. Йшлося про іншу революцію, яка мала своєю метою реалізацію народженої в голові В. Леніна ідеї держави-комуни, що приховувалася за термінологією марксового комуносоціалізму і «втемну» використовувала руйнівну енергію «неусвідомленого соціалізму» об’єднаних в ради народних низів.

Отже, Павло Скоропадський був контрреволюціонером лише в уяві більшовиків, які прийшли до влади в Росії та Україні. Він використав політичну кон’юнктуру, коли переконався, що Центральна Рада не влаштовує німецьку адміністрацію, але в своїй політиці протистояв не соціалістичним партіям, які створили її, а ленінському вірусу комунізму, що проникав до них і, паразитуючи на «неусвідомленому соціалізмі» народних низів, поширював в Україні анархію і хаос.

Війну, яка розгорнулася в Українській Державі, не можна називати громадянською. Це була війна між селянами і окупаційними державами, в якій загинуло до 20 тис. військовослужбовців Німеччини та Австро-Угорщини і невідома, але незмірно більша кількість селянських повстанців. Що ж до битви під Мотовилівкою, то з нею слід розібратися окремо.

Намагаючись стримати просування січових стрільців на Київ, гетьман кинув назустріч їм офіцерську дружину, сформовану переважно з російських офіцерів, гвардійський сердюцький полк і бронепоїзд. 18 листопада 1918 року авангард січовиків числом до 400 вояків із десятьма кулеметами і двома гарматами зайняв позиції в лісі між селом Мотовилівка й однойменною залізничною станцією. Висадившись з ешелонів, офіцери почали наступати на позиції січових стрільців через відкрите поле. Сердюки числом у півтори тисячі багнетів дістали завдання зайняти село Плисецьке і звідти вдарити по січовиках. Та вони порушили наказ і залишилися у цьому бою сторонніми спостерігачами. Вважаючи, що перед ними недосвідчені й неорганізовані селянські повстанці, офіцери діяли надто необережно і були наполовину викошені кулеметним вогнем. Штикова атака січовиків, які діяли під командою Андрія Мельника, довершила справу. Один з учасників цього бою пізніше згадував: «Сердюки, що йшли на Плисецьке, чогось-то залягли собі під селом, і це була одна з вирішальних причин пізнішої заглади гетьманців».

Після бою сердюки заявили, що переходять на бік республіканських збройних сил. Вони були роззброєні й упродовж місяця перебували у Мотовилівці. Потім їх перевели до Києва і включили в Дієву армію УНР як 4-й полк корпусу січових стрільців під командою сотника Святослава Захарчука. Цей полк став одним із кращих в армії Симона Петлюри.

Причина «зрадницької» щодо гетьмана поведінки сердюків у бою під Мотовилівкою лежить на поверхні. Гетьман відбирав до своєї гвардії вихідців із заможного селянства козацького походження, з міцними національними традиціями, народженими в епоху Богдана Хмельницького. Не вони зрадили гетьмана, а він зрадив їх виголошеною кількома днями раніше федераційною грамотою, в якій проголошувалося приєднання України до майбутньої білогвардійської Росії. Під Мотовилівкою зустрілися збройні загони російських офіцерів-монархістів, які вже збиралися перейти проти волі гетьмана на службу до білогвардійського генерала Антона Денікіна, і січові стрільці Євгена Коновальця, які вирішили відмовитися від участі в українсько-польській війні, що розгорталася в Галичині, тому що, на їхню думку, події на Великій Україні мали більше значення для утвердження національної державності.

Сучасним історикам не варто протиставляти республіканську форму державності гетьманській. Обидві були породженням об’єктивних обставин, які складалися в ті часи. Історикам варто взяти до уваги позицію самого гетьмана, який цілком тверезо оцінював ситуацію. У «Спогадах», написаних в січні-лютому 1919 року, П. Скоропадський вказував: «Хоча нібито під фірмою Петлюри я був повалений і повинен був би через те мати зуб проти нього, я все-таки скажу, з усіх соціалістичних діячів на Україні це єдиний, який в моїх очах в грошовому відношенні залишився чистою людиною».

25 травня 1926 року найманець російських чекістів забив у Парижі Симона Петлюру. На панахидах, що відбулися в європейських столицях 30 травня, були присутні представники української еміграції різних політичних напрямів. У листі до організаторів панахиди в Берліні Павло Скоропадський повідомляв: «Прибуду вшанувати пам’ять Небіжчика, позаяк незважаючи на розбіжність наших шляхів, бачив завжди у ньому щирого українського націоналіста. Перед одвертою могилою схиляю голову...».

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор
Газета: 
Рубрика: