Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Чиїми були «наші» у Кремлі?-3

Про українців-членів Політбюро
16 квітня, 2021 - 17:50
Два документи, видані Леоніду Брежнєву в 1928 та 1947 роках. Показова відмінність: в першому з них він за національністю «великоросіянин», в другому — українець

Продовження. Початок читайте «День» №№ 58-59, 63-64    ЧАСТИНА ДРУГА ХРУЩОВ І (НІБИТО) ХРУЩОВЦІ
  ...Сталін, як і чимало інших диктаторів, любив дивитися закордонне, зокрема голлівудське кіно. Як відомо, він контролював виробництво і зміст радянського кіно, що нав’язувало трудящим «правильний» погляд на минуле, теперішнє і майбутнє. Доступ до західних стрічок був жорстко обмежений цензурою. Особливо Сталіну подобалися вестерни і фільми про гангстерів. Він дуже тішився, коли головному бандитові вдавалося обдурити і знищити своїх партнерів, аби не ділитися здобиччю. Стверджують, що це дуже пригнічувало всіх тих, хто дивився фільми разом із «червоним імператором», хто входив до сталінського «ближнього кола». Дуже не подобалося це і Микиті Хрущову, який до згаданого кола приєднався відносно пізно. Проте хрущовські страхи (далеко не безпідставні) були зменшені упродовж 11 років. У січні 1938-го Сталін скерував його в Україну, в 1939-му зробив членом Політбюро ЦК ВКП(б), а повернув до Москви аж у 1949 році. Увесь цей час Хрущов був далекий він «кремлівського двору» з його інтригами, кривавими і некривавими ком-плотами, з усім тим, що змушені були терпіти ті керівники, які були ближче до Сталіна.

Звісно, не ідеалізуймо Хрущова. Поет Андрій Вознесенський сказав про Хрущова: «Усередині нього страшна людина сиділа. Створений він був із селянина, котрий перетворився на вельможу. Чому його вихваляли люди навіть дуже талановиті? Можливо, через те, що втручалася в справу магія влади? Це на людей впливало і буде впливати».

Хрущов залишив по собі чимало слідів участі у «великому терорі» (недаремно вже по смерті Сталіна архівні документи з України, що могли свідчити проти головного «десталінізатора», вилучали до кремлівського архіву). Та хоч як би «чистили» архіви, а все одно в них є документи з хрущовською візою «Расстрелять!».

Проте саме у 1938 році «великий терор» поступово почали припиняти, а потім провину за нього списали на шефа НКВД (у 1936 —1938 роках) Миколу Єжова. А перша реакція Хрущова після приїзду на побачене в Україні: «Тут ніби Мамай пройшов. Здавалося, що не залишилося жодного із секретарів обкомів і виконкомів, жодного члена Ради Народних Комісарів і навіть нікого з їхніх заступників». Недаремно Хрущов привіз до Києва цілу команду партійних діячів, яких добирали, враховуючи (крім іншого), щоб їх прізвища були українськими.

Україна — не (неосяжна) Росія. Хрущов уже тоді любив пересуватися своїми «володіннями» і бачив життєві реалії. Не коментував вголос, але бачив. Ще більше вражень йому додала участь у «визвольному поході» Червоної армії у вересні 1939 року, себто участь у ін-
корпорації Західної України. Він побачив колосальну різницю між тим, як жили «поневолені брати», громадяни колишньої галицької частини II-ї Речі Посполитої, і українці в УРСР. Порівняння було не на користь останніх.

1939 рік став переламним і для Хрущова як члена Політбюро. Він, як і практично всі його колеґи в цьому органі, нічого не знав про рішення Сталіна укласти пакт з Гітлером (його називають зазвичай «пакт Молотова — Ріббентропа») з його додатковою таємною частиною. Це був розподіл європейської території між двома диктаторами і абсолютно пряме порушення заповітів більшовика № 1, тобто Володимира Леніна, про відмову від таємної дипломатії. Все відкрилося, лише коли до Москви прилетів гітлерівський міністр закордонних справ, обергруп-пенфюрер СС Йоахім фон Ріббент-роп. Хрущов знав, що історія часто твориться за лаштунками. А тут «лаштунками» виявилося достатньо вузьке коло осіб, яким нібито довірено ухвалювати відповідальні рішення. І нічого, проковтнули сталінський сюрприз...

На Хрущова серйозно вплинула війна, точніше страждання, які вона принесла Україні. Це сьогодні путінські пропагандисти солов’ями співають про страждання Росії. Насправді тотально, без винятку, були окуповані в першу чергу Білорусія й Україна. Нагадаю, що на кінець листопада 1942 року гітлерівці загарбали близько двох мільйонів квадратних кілометрів території тодішнього Радянського Союзу, яку населяло 85 мільйонів людей. З них в Україні було 41,7 мільйона. Німці окупували лише 17% території Росії з населенням у 27 мільйонів людей.

Біда нацистської окупації в УРСР була направду масштабною і трагічною за наслідками. Хрущов побачив це не з кремлівської вежі. 10 мільйонів людських страт України в період Другої світової не були для нього абстрактною цифрою. Плюс вщент зруйноване господарство, відновленням якого йому довелося займатися й як голові уряду УРСР (з 1944 року).

Ще під час війни Хрущов поставив несподіване для його оточення запитання: а куди це поділися передвоєнні українські письменники? Він дав розпорядження скласти список літераторів УРСР, які після смертоносної хвилі репресій (в Україні вони розпочалися у 1932-1933 роках, ще до «великого терору») залишилися живими.

Когось із живих (переважно дивом), як от Остапа Вишню, розшукали в сталінських концтаборах і звільнили.

Ось тут, здається, місце поговорити про українськість Хрущова. Коли свого часу його почали зображувати великим другом України (тут у 1920-ті роки почалася його політична кар’єра), ця схема не витримувала перевірки документально-фактичним матеріалом. Останній підтверджував антиукраїнську спрямованість багатьох дій Хрущова (наприклад, він послідовно і жорстко вимагав винищення українського націоналістичного підпілля в Західній Україні, мав відношення до ухвалення рішення про вбивства Олександра Шумського та єпископа Мукачівської греко-като-лицької єпархії Теодора Ромжі).

Навпаки, коли дехто з істориків трактує всю діяльність Хрущова в Україні лише як антиукраїнську, то, знов-таки, ризикує виглядати дилетантом. Ніхто інший, а саме Хрущов у 1944 році пропонував Сталіну створити Холмську область, розширити територію України за рахунок частини Закерзоння. У біографії батька «відлиги» були такі дії, що за них Сталін неодноразово таврував його як такого, що потрапив під вплив «українських націоналістів».
Один із прикладів: під час голоду 1946-1947 років в Україні Хрущов неодноразово звертався до Москви по допомогу, врешті-решт добився такої допомоги, але при цьому викликав лють тирана, поставив під реальну загрозу не тільки власну кар’єру, а й життя.

Інший маловідомий епізод пов’язаний з 1946 роком. Саме тоді у відповідь на донос на його персональну адресу Хрущову (партійному лідеру і голові уряду УРСР) у секретаріаті ЦК ВКП(б) довелося виправдовуватись і доводити, що у Закарпатті та на західноукраїнсь-
ких землях немає насильницької українізації російського населення.

Ці, а також інші приклади (скажімо, той, коли Хрущов виправдовувався перед чиновником із ЦК ВКП(б) за те, що напис на встановленому в Києві пам’ятнику «Генералові Ватутіну від українського народу» не є націоналістичним) підтверджують, що політичну біографію Микити Хрущова, напевно, не осягнути за допомогою «фрагментарного» підходу.

Безсумнівне й інше: всупереч міфам, про які вже йшлося, Хрущов не був українцем. Недаремно його донька Рада у 2016 році в останньому в її житті інтерв’ю, згадуючи українські сторінки біографії батька, наполягала: «Мій батько, Микита Сергійович Хрущов, — росіянин у всіх поколіннях». Українкою була друга дружина Хрущова — Ніна Кухарчук. Вона походила з міста Холм (тепер польський Хелм, який міг би у 1944-му перетворитися на обласний центр в УРСР).

...Сталося так, що мені довелося познайомитися з «кланом Хрущових». Я писав про українські сторінки біографії батька «відлиги», а тому познайомився с Радою Аджубей, Сергієм Хрущовим, онучкою Микити Хрущова Юлією і невісткою Хрущова Любов’ю Іларіо-нівною Сізих (дружиною Леоніда Хрущова, який був льотчиком і загинув під Сталінградом), яка мешкала в Києві на проспекті Перемоги. Теплі стосунки склалися у нас з онуком Хрущова — Микитою, який працював у газеті «Москов-ские новости». Нікого з них вже немає на цьому світі. Всіх їх я послідовно і неодноразово розпитував про «український сентимент» Хрущова на різних етапах його достатньо довгого життя (він прожив 77 років, пішовши з життя у вересні 1971 року). І завжди мав ту саму відповідь: немає підстав говорити про будь-яке «українофільство» Хрущова.

Не було його і у рішенні включити Крим до складу УРСР. Зазвичай іґнорують той факт, що першу спробу такого приєднання Хрущов зробив не в 1954-му (рік 300-річчя Переяславської угоди), а в 1944 році. Ще у вересні 1943-го йому підготували об’ємну довідку про Крим в Академії наук УРСР. І ця довідка зайвий раз нагадала, «чий Крим». У ній, зокрема, мовилося: «Крим упродовж 150 років був однією з колоній старої Росії і випробував «на своїй спині» національно-колоніальну політику царату». Автори довідки яскраво ілюстрували те, що «на своїй спині» винесли тоді інші народи, особливо татари й українці.

А у 1944-му, після виселення татар, кримське господарство занепадало, людські ресурси шукали в першу чергу в сусідній із півостровом УРСР. Поступово у Хрущова почало формуватися переконання, що у черговий раз Україна віддає людські й матеріальні ресурси, нічого не одержуючи натомість. Почала визрівати ідея, що більш справедливо було б просто включити Крим до складу України. Зі своєю ідеєю Хрущов поїхав до Москви, де тоді отримав категоричну відмову і страшну прочуханку від Сталіна. Та, вийшовши від вождя, Хрущов (за спогадами очевидця) вимовив: «Людей дам, а Крим заберу. Все одно» . Так і сталося у лютому 1954-го.

Та Хрущов не лише «підтягнув» Крим до близької у багатьох сенсах півострову України. Він почав «тягнути» українців на московські простори. У липні 1955 року до складу Президії ЦК КПРС увійшов Олексій Кириченко. З 1938 року він працював в апараті ЦК КП(б)У, а в лютому 1941-го 33-річний Кириченко став секретарем ЦК з промисловості. Проте на цій посаді йому довелося працювати дуже недовго: завадила війна. Він був членом Військової Ради Південно-Західного фронту (відповідав за роботу органів та підрозділів військового тилу і постачання), Сталінградського і Донського фронтів. Відповідаючи за політичну роботу у військах, Кириченко прагнув втручатися у оперативні питання. Його низький рівень військової підготовки, некомпетентність у оперативно-стратегічних проблемах, самовпевненість призводили до конфліктів. Недаремно ще до кінця війни він опинився знову на партійній роботі. У червні 1953-го, після усунення тодішнього партійного лідера УРСР Леоніда Мельникова (через його русифікаторську політику), Першим секретарем ЦК КП(б)У став саме Олексій Кириченко.

Продовження

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: