Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

Чиїми були «наші» у Кремлі-9?

Про українців-членів Політбюро
30 липня, 2021 - 12:41
ВОЛОДИМИР ЩЕРБИЦЬКИЙ, ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ. КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ, МИСЛИВСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО «ЗАЛІССЯ», 1976 РІК

Початок

Не дивлячись на те, що 8-му п’ятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, 25 травня 1972-го Шелеста звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ у зв’язку з призначенням одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР. Тодішній союзний «прем’єр-міністр» Олексій Косигін його всіляко підтримував, допомагав, але приїздити в Україну (навіть у справах) Шелесту заборонили.

Шелест ще був членом Політбюро ЦК КПРС, коли 1973-му у журналі «Комуніст України» (друкованому органі ЦК Компартії України) з’явилась погромна стаття «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». У цьому тексті Шелесту інкримінувались нібито наявні у його книзі «Україно наша Радянська» (видана 1970 року) применшення «ролі комуністичної партії, її ідейної і практичної діяльності у роз’язуванні завдань соціалістичного будівництва», порушення ленінських принципів «класово-партійного, конкретно-історичного підходу» до оцінки історичних явищ, «ідеалізація» минулого України, «патріархальщина» тощо. З від’їздом Шелеста в Україні посилився русифікаторський курс, чистка партійно-державного апарату. За перші півтора роки перебування Щербицького при владі були звільнені з посад шість перших секретарів обкомів партії.

Посилився ідеологічний тиск, гоніння на українських інтелектуалів, в цілому на українську культуру. Все це заохочувалось Щербицьким через нового секретаря ЦК КПУ з ідеології Валентина Маланчука, такого собі «українського Суслова», який маніакально всюди шукав «націоналізм» та «ідеологічні диверсії». У жовтні 1972 року Маланчук і «головний чекіст» УРСР Федорчук розробили і винесли на розгляд Політбюро ЦК Компартії України пропозиції щодо «поліпшення роботи ідеологічних установ, подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної «діяльності», що, зокрема, означало «чистку» наукових установ, вузів, редакції періодичних видань, видавництв. Книгу «Україно наша Радянська» за рішенням Політбюро ЦК КПУ почали вилучати з бібліотек. А Шелеста тоді почали «вирізати» з різного роду кіножурналів і документальної хроніки, де він був зафіксований у статусі першого секретаря ЦК. У кадрі залишався лише Щербицький. Так само свого часу відбувалося і з Микитою Хрущовим після його усунення: тоді в кадрі залишався тільки Леонід Брежнєв. Шелест зателефонував Щербицькому. Відбулася неприємна розмова. Вона в принципі була безплідною, але підтвердила, що Щербицький діє, виходячи з московських вказівок.

У квітні 1973 року Шелеста вивели з Політбюро ЦК КПРС (за «станом здоров’я»), позбавили державноі? посади (про це було написано в газеті «Правда» 8 травня 1973 року на останній шпальті) і відправили на пенсію. Кілька разів він мав принизливі розмови з Брежнєвим, намагаючись знайти роботу за фахом. Ґенсек розмовляв ласкаво, але не допоміг. Згодом йому таки вдалося влаштуватись на роботу начальником дослідно-виробничого конструкторського бюро на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики. Там партійний «націоналіст» пропрацював понад десять років. У 1985 році Шелест став справжнім (не політичним) пенсіонером, а у січні 1996 року пішов з життя. Шелест доживав у Росії, але до України повернувся: згідно з його заповітом, він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Синів Шелеста, як я вже зазначав, зробили москвичами. Борис Петрович приїздив до Києва не часто, а Віталій Петрович, оскільки був членом-кореспондентом Академії наук УРСР (згодом Національна академія наук України), приїздив регулярно на якісь засідання, а тому ми мали можливість частіше зустрічатись і розмовляти.

Брежнєв «витискав» Шелеста не лише послідовно, а й досить безпардонно. У квітні 1971-го він перевів 53-річного Володимира Щербицького з кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС. Отже, УРСР з’явилось два повноправних члени «Ареопаґу в Ареопазі». Стало зрозуміло, що для Шелеста «пісенька проспівана», а ось «другий любитель голубів» протримається у Політбюро аж до вересня 1989 року (тоді його замінить Володимир Івашко, про якого ще йтиметься).

«Другий любитель голубів» — це Щербицький, який, як зазвичай підкреслюють навіть його адепти, ніколи не претендував на перші ролі у всесоюзному масштабі. «Перший любитель голубів» — це Брежнєв, який (крім колекції західних автівок) мав на дачі голуб’ятню. Щербицький, голубиними пристрастями якого так милуються його шанувальники, наслідував приклад свого патрона. Він також мав голуб’ятню у центрі Києва, коли переїхав у величезнй будинок на вулиці Шовковичній, споруджений лише для чотирьох керівних осіб УРСР.

А ще Брежнєв і Щербицький любили полювання. І не лише традиційне, а й політичне. Разом вони «вполювали» Шелеста і тепер ніщо не завало їм демонструвати щиру приязнь. Брежнєв наприкінці 1982 року ,в останні дні життя, у присутності начальника його охорони і придворного фотографа Володимира Мусаельяна назве Щербицького своїм наступником.

Як відомо, наступником він не став. Він просто один із визначних співтворців «брежнєвізму». Втім, і Шелест до цього доклався. Я вже згадував його позицію і роль під час рішення про введення військ Варшавського договору на чолі з Радянською армією до Чехословаччини 21 серпня 1968 року. У цьому, як і в багатьох інших питаннях, вони із Щербицьким не розходились. Згадана інвазія потягла за собою наслідки. 26 вересня 1968 у газеті «Правда» оприлюднили «доктрину Брежнєва» про «обмежений суверенітет» соціалістичних держав за умов небезпеки, що загрожує з боку світового імперіалізму. Аналізуючи чехословацький прецедент, колишній югославський комуніст, а потім компетентний критик комунізму Мілован Джилас оголосив, що «світовий комунізм помер».

Померли і надії на зміни всередині СРСР, на кардинальне поліпшення економічної ситуації (відмову від проведення економічних реформ було зафіксовано у рішеннях Пленуму ЦК КПРС у грудні 1969 року), на соціалізм з «людським обличчям» (хоча Брежнєв і підписав 1 серпня 1975 року Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі). Догматики з Політбюро не помітили, що тепер ключовою темою політичних протестів стало не «поліпшення» соціалізму, а боротьба за права людини. В СРСР з’явились правозахисні організації, діяльність яких тепер перейшла «під омофор» міжнародного права.

УНІКАЛЬНИЙ КАДР: ЧОТИРИ ҐЕНСЕКИ РАЗОМ. ЗЛІВА НАПРАВО: ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ, МИХАЙЛО ГОРБАЧОВ, КОСТЯНТИН ЧЕРНЕНКО, ЮРІЙ АНДРОПОВ. МОСКВА, 7 ЛИСТОПАДА 1981 РОКУ

У СРСР розширили практику позбавлення громадянства і висилки за кордон найбільш відомих дисидентів, хоча не відмовились і від практики застосування «традиційних» репресій проти опозиціонерів. А їх протести набували дуже виразних форм. Так було, наприклад, із письменником і головним редактором Київської студії «Укркінохроніка» Гелієм Снєгірьовим. У 1977-му, під час «всенародного» обговорення «брежнєвської», як її потім назвуть, Конституції СРСР, він оприлюднює відкриті листи Леоніду Брежнєву і Президенту США Картеру: «Оцією заявою я відмовляюсь від радянського громадянства. Таке рішення я прийняв в ті дні, коли уряд проводить обговорення нової Конституції... Ваша Конституція — брехня від початку до кінця. Неправда, що ваша держава висловлює волю та інтереси народу. Брехня та ганьба ваша виборча система, над якою сміється увесь народ. Брехня та ганьба ваш герб, колоски для якого ви імпортуєте з Сполучених Штатів...».

Закатований каґебістами і померлий у грудні 1978 року , Снєгірьов був одним з тих інакодумців, хто дав старцям з Політбюро добрий урок: ви не знаєте того суспільства, в якому живемо ми, а у вас інший світ і власні цінності.

ВІТЕР ЗМІН ПЕРЕРОСТАЄ У ЦУНАМІ

Тут час згадати особу з Політбюро, яка до певної міри солідаризувалась з думкою Снєгірьова. Йдеться про Юрія Андропова. Він очолював з 1967 року КҐБ СРСР. Брежнєв зробив його членом Політбюро у квітні 1973-го (вдруге з часів Лаврентія Берії глава радянської політичної поліції набув такого статусу), а у травні 1982-го — секретарем ЦК. Хоча Андропов причетний до формування того, що називають «застоєм» і «неосталінізмом» (кінець 1960-х — початок 1980-х років), саме його обрали наступником Брежнєва. За цього «Ґенсека з Луб’янки» 12 листопада 1982 року голосував Володимир Щербицький разом з іншими членами Політбюро.

Саме тоді нарешті прибрали з політичної арени недієздатного Андрія Кириленка. Ще раніше, у 1980-му, помер Олексій Косигін, на зміну якому прийшов вже згадуваний мною Микола Тихонов. Він, до слова, дозволяв собі критикувати Брежнєва і Косигіна ще за їх життя, а не навздогін, хоча як глава уряду був безбарвним діячем. 80-річний Тихонов залишить свою посаду у вересні 1985 року , вже за Горбачова.

Не можна забути про ще одного активного українця, що свого часу сприяв сходженню Брежнєва — про Миколу Підгорного. У серпні 1965 року він став Головою Президії Верховної Ради СРСР, ніби «Президентом СРСР». Одначе у 1977-му, напередодні прийняття Конституції, Брежнєв забрав у нього цю посаду для себе і поставив хрест на перебуванні Підгорного серед членів Політбюро ЦК КПРС. Підгорний — одна з найодіозніших постатей хрущовської і брежнєвської доби — пішов з життя у 80 років у 1983-му. Історик, партійний діяч, помічник Михайла Горбачова з міжнародних справ Анатолій Черняєв вважав Підгорного «нікчемною» і «випадковою» людиною і відзначав його честолюбний характер.

Та повернімося до 68-річного Андропова на чолі ЦК КПРС. Він ніколи не дивився на червоний прапор крізь рожеві окуляри. Через свою каґебістську поінформованість він гостріше за інших тодішніх керівників відчував наростання дезорганізації в країні, розумів реальну ситуацію, а тому за нього повіяв «вітер змін» (пізніше, за Горбачова, гурт Scorpions співав навіть пісню з такою назвою). Андропов пішов на певне послаблення офіційного оптимізму в СРСР. Було констатовано, що суспільство знаходиться лише на першій стадії розвинутого соціалізму, що в ньому можливі «серйозні колізії» і що це суспільство не вивчене належною мірою. Відтак потрібно не просто визнання наявних проблем, а й розширення масштабів критики історичного досвіду. Обережний, але все-таки критичний погляд на історичний досвід і на сучасні проблеми створював певну основу для страху, тривоги, очікування ймовірних змін.

Та розв’язувати наявні проблеми Андропов і тодішнє Політбюро (в ньому залишилося два українці — Тихонов і Щербицький) взялися за допомогою заходів, що мали на меті в черговий раз змобілізувати суспільство. Після брежнєвських часів спроби проконтролювати добросовісність праці людей, перевірка посвідчень в магазинах (з метою виявлення тих, хто прийшов туди у робочій час), рейди міліції до громадських лазень, кінотеатрів, — все це видалося до певної міри «репресивними» акціями. В цілому, за влучними словами одного з дослідників, андроповська кампанія боротьби за дисципліну «мала тавро колишнього шефа КҐБ». Тим не менш після незначного підвищення продуктивності праці в першому півріччі в промисловості все повернулося на попередні позиції.

У зовнішній політиці Андропов також прагнув продемонструвати твердість. Все це ледве не провалило переговори США та СРСР щодо ракет середньої дальності. 26 серпня 1983 року Андропов пішов на компроміс, задекларувавши, що СРСР готовий демонтувати всі ракети СС-20, що перевищують чисельність французьких і британських ракет. Одначе вже через кілька днів, а саме 1 вересня 1983 року, радянський винищувач збив літак «Боїнґ-747» з 269 пасажирами, що належав південнокорейській цивільній авіакомпаніїі , що його прийняли за американський розвідувальний літак.

Спочатку СРСР стверджував, що нічого не знає про долю літака, але 6 вересня змушений був визнати, що саме радянська протиракетна оборона знищила літак. 24 листопада 1983 року СРСР перервав переговори у Женеві по євроракетах і оголосив про намір розмістити у Європі нові СС-20. Починаючи з цього моменту, припинилися всі переговори між Сходом і Заходом, що стосувались озброєнь. За оцінкою дослідників, ніколи ще після Другої світової війни ситуація на міжнародній арені не була такою напруженою.

Ці та деякі інші кроки дають підстави думати, що «андроповський проєкт» був імпліцитно сталіністським. Недаремно за Андропова почалась робота над постановою ЦК КПРС, присвяченою реабілітації Сталіна. Андропов розпочав кадрові зміни. Щербицький не постраждав, його не змістили з посади. Можливо, Андропов і плекав плани щодо змін в УРСР, однак хвороба і смерть (він помер 9 лютого 1984 року) не дали йому реалізувати ці плани. 13 лютого 1984 року позачерговий пленум ЦК КПРС обрав Ґенеральним секретарем 73-річного Костянтина Черненка.

Закінчення буде

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: