Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

До свободи через гільйотину

Максиміліан РОБЕСП’ЄР: «Терор заради справедливості і «для блага народу»
15 вересня, 2013 - 10:03
ПОВАЛЕННЯ КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ — ПОВСТАННЯ 10 СЕРПНЯ 1792 РОКУ / ФОТО З САЙТА DIC.ACADEMIC.RU
ВІДОМА КАРТИНА ЕЖЕНА ДЕЛАКРУА «СВОБОДА, ЩО ВЕДЕ НАРОД» («СВОБОДА НА БАРИКАДАХ») / ФОТО З САЙТА REDFLORA.ORG
МАКСИМІЛІАН РОБЕСП’ЄР. ПАРАДНИЙ ПОРТРЕТ. ХОЛОДНИЙ, БЕЗЖАЛЬНИЙ ПОЛІТИК І ВЕЛИКИЙ ФАНАТИК... / ФОТО З САЙТА IMGUR.COM

Драматичні сюжети історії дуже часто будуються на контрастах. Дивно, але факт: наприкінці XVIII ст. лідером революційної Франції і політиком, саме ім’я якого викликало люту ненависть всієї монархічної й аристократичної Європи і відразу, змішану з жахом, — була людина, яка зовні абсолютно нічим що не виділялася. Максиміліан — Марі — Ісідор Робесп’єр (1758—1794), батько, дід і прадід якого були юристами (адвокатами королівського суду в провінційному містечку Аррас), мав стримані, солідні манери, завжди ретельно (але досить скромно) одягався, виробив сувору, правильну мову, в юності часто писав на дозвіллі витончені вірші про красу природи і аромат троянд... «Огидне чудовисько» (саме так називали Робесп’єра при дворах Лондона, Відня, Петербурга, Берліна і Неаполя) виступало в Засновницьких зборах, при глухому гулі несхвалення інших депутатів, різким, але тихим голосом; він був не в змозі перекричати гамір, був короткозорий і мружився, часом надівав окуляри та, імовірно, не бачив далі третього-четвертого ряду лав у залі.

Але чому ж саме такий діяч швидко став відомий всій Європі? Чому одні проклинали його за жорстокість, за терор 1793—1794 рр., коли ніж гільйотини працював зі страшною інтенсивністю (під цей ніж міг потрапити буквально кожен — від короля Людовика XVI до простого ремісника десь у Руані; досить було, аби тебе оголосили «підозрілим», а потім і «ворогом народу» — цей термін широко застосовувався!) — а інші з любов’ю називали Непідкупним і говорили: він один із нас, він живе у скромній однокімнатній квартирці у столяра Дюпле, в дерев’яному флігелі (до своєї загибелі під тим же ножем гільйотини), він відмовлявся від всіх офіційних посад, будучи до кінця життя лише депутатом Конвенту і одним із 14 членів Комітету громадського порятунку (без окладу), і взагалі гроші для нього не мають жодної ціни...

А що мало ціну для Робесп’єра? Його ідеї, задля втілення яких у життя він визнав за потрібне розвернути нещадний «революційний» терор 1793—1794 рр., причому до межі спростивши при цьому судові процедури — без дебатів сторін, часто без участі захисту, смертні вироки виконувалися негайно (неминуче виникають аналогії з подіями ХХ ст., чи не так?). Спробуємо відповісти на це питання, бо без цього складно зрозуміти неоднозначну особистість Робесп’єра: те, що говорили про його непідкупність і скромність, було правдою, як правдою було й те, що в період, коли Непідкупний фактично очолював уряд (Комітет громадського порятунку), при цьому номінально будучи лише одним із його членів, у той період (останні 13 місяців його життя) будь-який виступ нашого героя з критикою будь-якої конкретної особи означав для критикованого арешт і смертний вирок — завтра, за тиждень або місяць, але неминуче... Причому серед таких жертв опинялися і колишні соратники, і навіть друзі Непідкупного (він говорив так: «У мене немає друзів з того часу, коли вони зрадили народ і Революцію»!). 27 липня 1794 року в Конвенті зрадником і тираном оголосили його самого.

Отож, яким було коло ідей Робесп’єра? Не дивуйтеся, читачу, але деякі з них досить виразно «перегукуються» з проблемами сьогодення. Сам лідер революції говорив, що прийшов у політику і став депутатом парламенту (1789 року), аби брати участь у розв’язанні цілком конкретних проблем, важливих для Франції того часу, з її страшними контрастами між бідністю і багатством (а королева Марія — Антуанета, коли в жовтні 1789 року до неї під вікна палацу прийшов натовп жінок вимагати хліба для голодних сімей, відповіла так: «У них немає хліба? Дивно — нехай тоді їдять тістечка!». Робесп’єр особисто наполіг, аби її за чотири роки відправили на ешафот; суд тривав 30 хвилин). Які це були проблеми? Перш за все знищення дворянських станових привілеїв, забезпечення свободи особистості, свободи друку, свободи совісті, свободи слова, справедливий розподіл податків, обмеження прав виконавчої влади, загальне виборче право незалежно від доходів (але тільки для чоловіків — це було 225 років тому). Цілком демократично, правда?

А ось написані Робесп’єром розділи з Декларації прав людини і громадянина (вони лягли в основу ухваленої 1793 року якобінської Конституції Франції). Вчитаємося в деякі з них: «1. Метою будь-якого політичного об’єднання є збереження природних і невід’ємних прав людини і розвиток всіх її здібностей. 2. Головними правами людини є свобода і право забезпечити збереження свого існування. 3. Ці права рівною мірою належать усім людям, якою б не була відмінність їхніх фізичних і моральних сил. Рівність прав встановлена природою. Суспільство, зовсім не порушуючи її, лише захищає її від зловживання силою, що робить цю рівність оманливою. 4. Свобода є можливістю, якою володіє кожна людина, застосовувати, на свій розсуд, всі свої здібності. Її правило — справедливість, її кордони — права інших, її принцип — природа, її гарантія — закон. 5. Право мирно збиратися і право висловлювання своїх думок, за допомогою друку або будь-яким іншим чином, — це настільки необхідний наслідок принципу свободи людини, що необхідність проголошення такого права передбачає наявність деспотизму або свіжої пам’яті про нього. 6. Власність є право кожного громадянина користуватися і розпоряджатися тією часткою майна, яка гарантована йому законом. 7. Право власності, як і інші права, обмежене обов’язком поважати права інших. 8. Воно не може шкодити безпеці, свободі, існуванню власності інших людей».

І далі — ще такі тези: «12. Громадяни, доходи яких не перевищують того, що потрібно для їхнього існування, звільняються від участі у покритті державних витрат. Інші громадяни повинні нести тягар цих витрат прогресивно (актуальне питання. — І. С.), залежно від розмірів свого майна. 14. Народ суверенний: уряд є його витвором і його власністю, державні посадові особи є його прикажчики. Народ може, коли йому завгодно, змінити свій уряд і відкликати своїх уповноважених. 15. Закон є вільне й урочисте волевиявлення народу. 16. Закон рівний для всіх (написано 1793 року. — І. С.). 18. Будь-який закон, що порушує природні і невід’ємні права людини, є, по суті, несправедливим і тиранічним і не має сили закону. 19. У будь-якій вільній державі закон повинен перш за все захищати громадську й індивідуальну свободу від зловживання владою з боку тих, хто править. Будь-який державний інститут порочний, якщо він не виходить з того, що народ хороший, а посадові особи піддаються розкладанню (багато в чому ключова теза. — І.С.). 20. Жодна частина народу не може здійснювати владу народу в цілому».

І нарешті: «24. Будь-який акт, спрямований проти свободи, проти безпеки або проти власності якоїсь людини, здійснений ким би то не було, хоча б і в ім’я закону, але не у вказаних законом випадках і без дотримання наказаних їм формальних умов, є довільним і недійсним. Сама повага до закону забороняє підкорятися такому акту. А якщо його захочуть здійснити насильно, то дозволено чинити йому опір. 27. Право на опір пригнобленню є наслідком інших прав людини і громадянина. 28. Якщо один із членів суспільства піддається пригнобленню, то в наявності пригноблення всього суспільства. 29. Коли уряд порушує права народу, повстання є для народу і для кожної частини народу священним правом і невідкладним обов’язком».

Що може бути демократичніше за ці декларації? І ще важливіше питання: як Робесп’єр став жорстоким деспотом, який прирікав на смерть тисячі й десятки тисяч людей? Адже і ця людина дуже любила поговорити про «доброчесність», про «громадянську доблесть» і «громадянську мужність», звертаючись при цьому до прикладів з історії Давнього Риму, яку добре знав. Терор в ім’я «доброчесності», терор проти нечисленних ворогів, після знищення яких народ обов’язково прийде до щастя і справедливості — ось про що думав Непідкупний. Справді, треба не вагатися і завдати вирішального удару по ворогах — світле майбутнє зовсім близько! Чи замислювався юрист Робесп’єр над тим, що число «ворогів» все множиться, серед них уже немало колишніх соратників і друзів, а «світле майбутнє» віддаляється?

Робесп’єр поділяв загальноприйняту вже в його час упевненість в тому, що «народ завжди має рацію». І відправляв людей на страту, зрозуміло, «волею народу» і «від імені народу» (потрібно при цьому додати: пригноблення, про яке писав Непідкупний, реально існувало, і воно було нестерпимим). Але що характерно: «багатих», «імущих» Робесп’єр виключав із поняття «народ», по суті, відмовляв їм у громадянських правах (хоча в процитованих вище статтях йдеться і про власність, і про її захист, але, як бачимо, з жорстокими обмеженнями). Ухвалювалися жорстокі закони проти спекуляції, під страхом суворих покарань — аж до гільйотини — вводився фіксований максимум цін, але «чорний ринок» не вдавалося приборкати, а після повалення і страти Робесп’єра він став процвітати...

Ще до початку революції Робесп’єр різко критикував фінансову і податкову системи дворянської, королівської Франції: немає грошей, аби дати народові хліб і освіту, але знаходяться величезні суми для губернатора, коли він видає заміж свою доньку! Критика була і конкретною, і справедливою; але коли сам Непідкупний прийшов до влади влітку 1793 року, він не зумів розв’язати економічні й соціальні проблеми революційної країни. Хоча, слід зазначити, було ухвалено радикальні декрети, відповідно до яких знищувалися, без викупу, всі права феодалів (олігархів!) на землю, всі повинності, податі і привілеї, громадські землі ділилися між селянами порівну на кожну душу, а конфісковані землі емігрантів дробилися на маленькі ділянки, і бідним селянам для їх придбання надавалася розстрочка платежу на 10 років. Але в містах (особливо в Парижі) панували спекуляція, рівність у бідності, дефіцит продуктів. Аграрні декрети Робесп’єра (особливо важливі для Франції як селянської у той час країни) були скасовані 1796 року, але вже за Наполеона частково відновлені.

Проголосивши принципи «суверенітету народу» (джерелом влади в державі є не монарх, а загальна воля народу) і «природного права» (права, якими наділена людина, даються їй від народження, їх не можна відняти або забрати яким би то не було законом — право вище за закон!), що на той час мало величезне значення для всієї Європи, лідери Великої Французької революції, і серед них Робесп’єр, постали перед проблемою: а що робити, якщо народ роз’єднаний, розколений, якщо «темна», «відстала» його частина відстоює повернення до старого королівського режиму, а не свободу в розумінні якобінців (Робесп’єра, Марата, Сен-Жюста)? Відповідь була чіткою: нещадний терор (між іншим, недаремно багато більшовиків зразка 1918 року високо цінували Робесп’єра, а його портрет довгий час зберігався у фондах Інституту Маркса — Енгельса — Леніна). «Багаті претендують на все, — говорив лідер Французької революції, — вони хочуть все захопити і над усім панувати. Зловживання — справа і галузь багатих (якби так! — І. С.), вони — лихо для народу. Інтерес народу — є загальний інтерес. Інтерес багатих — є приватний інтерес. А ви хочете звести народ до нікчемності, а багатих зробити всемогутніми». Аби цього не сталося, заявляв «законник» Робесп’єр, прийнятні всі засоби: «Треба врятувати державу яким би то не було чином; антиконституційним є лише те, що веде до її, держави, загибелі». Червоною ниткою тут проходить думка: потрібно замінити формальну законність вищим для народу законом — революційною необхідністю. Бо, як заявляв Непідкупний: «Народи! До цього часу шахраї говорили вам про закони лише для того, щоб вас поневолити й винищувати. Насправді у вас не було законів. У вас були лише злочинні примхи деяких тиранів, які прорвалися до влади шляхом інтриги і які спираються на силу. Їхні злочини змусили вас ще раз узяти до своїх рук здійснення ваших прав».

* * *

Що таке «відсутність закону», Робесп’єр повною мірою відчув на собі 27 липня 1794 року, коли в Конвенті раптово (він став заважати більшості своїм терором, кожен зі страхом думав: а раптом я наступний, раптом оголосять «підозрілим» — і на гільйотину?) було поставлено питання про оголошення Непідкупного поза законом (а це, відповідно до нормам Робесп’єра, означало страту без суду!). Робесп’єр вимагав слова; він кричав охриплим голосом голові Конвенту: «Предводитель вбивць, востаннє вимагаю слова». Але дзвіночок голови заглушав його слова. Арешт Робесп’єра і ще декількох його соратників був проголосований одностайно (адже ще зовсім недавно за ним рабськи йшли!), наступного дня його було страчено. Як у воду дивився Дантон, його колишній соратник, звинувачений Непідкупним у «переродженні», прагненні до багатства і «красивого життя». Коли засудженого до смерті (вирок був продиктований, і зрозуміло ким) Дантона 5 квітня 1794 року везли на страту повз дім колишнього друга, вольового і холодного фанатика (найстрашніший тип фанатиків), який прирік його на смерть, — Жорж Дантон крикнув громовим голосом: «Я чекаю на тебе, Робесп’єре! Ти підеш за мною». Він зрозумів — пізно! — що революція пожирає своїх дітей...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ