Доба розстріляних ілюзій

Як краще засвоїти жорстокі уроки історії? Схоже, найкращими «викладачами» в цій школі є не книжки (хай велемудрі, змістовні, справедливі, тисячу разів істинні), а люди — ті, що на власні очі бачили, як готують і як народжуються масштабні трагедії. Трагедії наївних ілюзій (про одну таку, що сталася у Києві наприкінці січня 1918 року, ми поговоримо з читачем), ілюзій «приємних», чіпких, що присипляють волю, як наркотик, ілюзій, які тонуть в крові, криках, страхіттях — бо за безмежну довірливість треба платити!

Можна прочитати десятки наукових розвідок про те, як інформаційно-романтичні ілюзії керманичів Центральної Ради призвели врешті-решт до беззахисності української столиці в момент вторгнення червоних військ Муравйова, Антонова-Овсієнка та Юрія Коцюбинського. До беззахисності, коли більшовики нищили в ті січневі дні все українське. А можна надати слово людині, яка була тоді в Києві і не просто спостерігала за цими драматичними подіями, а й брала в них участь, відчула їх на собі. Така людина є. З нею нас ознайомило київське видавництво «Темпора», яке 2005 року видало величезний том спогадів Миколи Михайловича Галагана (загальна редакція — Юлія Олійник, науковий редактор — доктор історичних наук Юрій Терещенко), українського громадського діяча націонал-демократичного спрямування, людини справді цікавої долі, про яку варто сказати бодай кілька слів.

Микола Галаган, нащадок старовинного козацького роду (батько його, Михайло Галаган, був православним священиком і походив із заможної козацької родини, мати належала до роду дрібних шляхтичів), народився 24 листопада 1882 року в селі Требухів Чернігівської губернії (нині — Броварського району Київської області). Вже у 18-річному віці, під час навчання у славнозвісній Колегії Галагана, юнак став одним із засновників українського гуртка, ідеологія якого, як він згадував пізніше, «була дуже нескладна — українство і революційність, а нашим «теоретиком» був Тарас Шевченко». Після закінчення Колегії із золотою медаллю (травень 1902 р.) та вступу на природничий факультет Київського університету Микола стає активним членом студентської громади, що стало етапом на шляху до його праці в партійній організації РУП (Революційної української партії) — першої самостійницької політичної партії на теренах Наддніпрянської України (нагадаємо, що її чільним ідеологом був Микола Міхновський). У лютому—жовтні 1904 року М. Галаган вісім місяців провів у Лук’янівській в’язниці в Києві за звинуваченням у «підривній пропаганді» серед українських робітників; починаючи з 1905 року, був тісно пов’язаний з Українською соціал-демократичною «Спілкою», близькою до УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії — партії В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Антоновича, М. Порша), після того, як з 1908 року «ступнево ця революційна праця сама собою занепадала й нарешті припинилась» (його слова), перебував на військовій службі в чині рядового 29-го піхотного полку, згодом — урядовець банку.

З початку Першої світової війни Микола Галаган мобілізований до російської армії (полковий ад’ютант 20-го Заамурського прикордонного полку), де, за його словами, «міг зблизька придивлятись до організації російської військової справи, бачив внутрішню гнилизну цієї організації та в реальних фактах і подіях міг спостерігати, як ступнево, але невпинно назрівала криза та як все густішим ставав сумрак «передвечора революції». Галаган на власні очі бачив наслідки окупаційної імперської політики Росії в Східній Галичині. У 1917—1918 роках він, відомий діяч українського військового руху, доклав багато зусиль до створення українських незалежних військових частин, впливовий член відновленої УСДРП, а в описуваний період — член Центральної Ради (від Всеукраїнської ради військових депутатів); належав до складу Малої ради та Комісії законодавчих внесень. Він був у Вічному місті над Дніпром у криваву добу навали муравйовських військ і залишив нам прецікаві свідчення про цю трагедію (вперше книжку М. Галагана було надруковано в 4-х томах видавничим кооперативом «Червона калина» у Львові 1930 року під доволі скромною назвою «З моїх споминів»), уривки з яких ми пропонуємо увазі читачів.

* * *

«Відомо, що проголошення незалежності УНР сталося 9 (22 січня) 1918 р. Перед тим відбулись спільні наради українських фракцій, на яких розглянемо кілька проектів IV Універсалу Центральної Ради. Зрештою ухвалено остаточну його редакцію. На вечірньому засіданні Ради прочитано текст цього Універсалу й ухвалено всіма голосами українців та більшості неукраїнської частини членів Ради. Проти незалежності України подали голос тільки чотири члени Ради, які заступали російські партії. Голосування було переведено поіменно.

...Думаю, одначе, що не в одного мене урочистий настрій з нагоди проголошення державної незалежності України змішувався з почуттям тривоги перед сумною українською дійсністю. Московсько-більшовицьке військо сунуло на Україну та щодня все ближче й ближче підступало до Києва. Не пройшло й тижня після проголошення незалежності, як і в самому Києві вибухло більшовицьке повстання... А тим часом «браття козацького роду», які позбиралися у Києві у великій кількості та називали себе полками імені українських героїв, оголошували свій знаменитий «нейтралітет» у боротьбі між військом Української Центральної Ради та московськими більшовиками; вони лишилися сторонніми глядачами в цьому нерівному двобою й спокійно «лускали насіння». Більше сумного та й, мабуть, більше ганебного видовиська не можна чи дуже трудно собі уявити.

У такій атмосфері Центральна Рада гарячково працювала над своїм соціальним законодавством. Уже самі зовнішні обставини, в яких відбувалась та праця, свідчили про її запізнення. В той час, коли у Києві свистали по всіх напрямках кулі й гули гарматні постріли, у Центральній Раді сперечались над земельним законом. Під час одного засідання Ради чути було в самій залі засідання, що стрілянина йде десь дуже близько. Я вийшов із зали довідатися, що саме діється, й почув від когось із сторожі при будинкові Ради, що відділ більшовиків захопив готель «Прага» (якихось пару сот кроків від будинку Ради) і звідти обстрілює цей будинок, маючи очевидний намір його захопити. Чув, що із-за стін незакінченої будови Ольгинської жіночої гімназії (на розі Володимирської і Фундуклеївської — нині вулиця Богдана Хмельницького. — І.С.) йде безладна стрілянина. Пробрався до цієї будови й поліз нагору. Тут побачив наших вірних охоронців. Це були молоді хлопці, переважно середньошкільники (діти. — І.С.). Підійшов до якогось реаліста в чорному форменому пальті й із папахою на голові; питаю, куди він стріляє і чи бачить свою ціль. Не міг він, звичайно, бачити її, бо й не дивився на неї, а тільки без перерви пускав кудись одну кулю за другою. Показав йому й іншим, як треба стріляти та як слід орудувати прицільним приладом на гвинтівці. Нічого цього вони не знали, бо їх ніхто, мабуть, і не вчив. Розпалені боротьбою, вони буквально виривали з моїх рук рушниці й продовжували далі палити, не звертаючи уваги на мої вказівки... Бідні діти несвідомого поневоленого народу!

Протягом десяти днів січня місяця йшла одчаянна боротьба за вдержання Києва в українських руках. Большевицька артилерія гатила по місту скажено. Будинок Центральної Ради був під постійним вогнем большевицьких гармат. Лише будинок міністерської жіночої гімназії та великий масивний будинок першої гімназії захоронювали Центральну Раду перед большевицькими шрапнелями; але декілька шрапнелів уцілило все ж таки і в будинок Центральної Ради. Українська артилерія мусила майже щопівгодини міняти свої позиції, бо большевики негайно її намацували і засипали шрапнелями. Помагали тому, звичайно, і ті большевики, що були в Києві, подаючи большевицькій армії потрібні сигнали.

25 січня (за старим стилем) коло 10 год. Ранку, маневруючи на вулицях, щоб не попасти під кулі, йшов я на засідання Центральної Ради... Після довшого відшукування з’явився нарешті сам прем’єр В. Голубович і перед зібраними членами Ради з’ясовував загальне стратегічне наше положення. Заявив, що безпосередньої небезпеки для Києва з боку большевиків нема (! — І.С.). Голова Центральної Ради М. Грушевський після того звернувся до мене з проханням, щоб я зібрав негайно членів комісії для розгляду законопроектів та поставив на її обміркування в спішному порядку (бо червоні наступали! — І.С.) проект закону про восьмигодинний робочий день і участь робітництва в керуванні промисловими підприємствами (ось що, на думку голови Ради, було невідкладним. — І. С.)... Довелось зібрати членів комісії й зайнятись розглядом важного законопроекту під звуки вибухів більшовицьких шрапнелів. Зібрались у боковій кімнаті, якої вікна були обернені в ту сторону, звідки бомбардували нас більшовики. Порадив членам комісії не сідати проти вікон, а сісти у простінках між вікнами ближче до стін. В таких оригінальних умовах відбувалась тоді наша законодавча творчість. Праця наша йшла дуже поволі... Нарешті знервований М. Грушевський запитав, скільки часу ми ще будемо розглядати той законопроект. На це я відповів йому, що коли й дали йтиме так праця, то ми кінчимо свою роботу за якісь 7—8 годин, бо я не маю змоги примусити членів комісії прикоротити своє красномовство. М. Грушевський аж затрусився при тих моїх словах, бо справді таке наше поступування набирало вже характеру знущання з людей та й з самих себе. Підвищеним тоном Голова Ради заговорив: «Це неможливо, пане товаришу... як же... це рішуче неможливо... бо ми мусимо негайно ствердити закон... стоїмо перед небезпекою».

Коли прийшли ми в малу залу засідання Ради, то побачив я, що майже всі присутні члени Ради стоять на ногах одягнені і з шапками в руках. Без дебатів ухвалено той закон і привілеї робітництва. На жаль, це вже було занадто пізно. Члени Ради швидко зникли з будинку. Не знаю, чи багато з них знало в той момент, що другого дня ми вже не зійдемося тут.

Полагодивши з секретарем Ради деякі справи нашої комісії, я також збирався йти додому. Однак здійснити це було дуже тяжко. Звідкись летіли вгорі кулі й співали пісні смерті. Став коло вихідних дверей будинку Ради й дивився якийсь час на те, що видно було звідти... Зліва високо підносився чорний дим і червоніло за університетом зарево пожару: то горів будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ні живої душі; все як вимерло. Коли стрілянина трохи вщухла, став я пробиратись додому... Усе населення нашого будинку згромадилось у сутеринах дому. Зайшов і я туди відвідати своїх. Народу повно і вже мітингують; одні лають Центральну Раду; другі остерігають перед большевиками; дехто обороняє Раду. Гамір... духота... безладдя... Пішов знову нагору до свого помешкання... Я сидів у себе, слухав гарматні вибухи і думав: це образ минулого; в огні і людській крові йде новий соціальний лад, а той старий лад... упав і ніколи не вернеться.

Другого дня ранком прийшла з лавки дівчина-служниця й оповістила несподівану для мене річ: Київ уже зайняли большевики; ні українського війська, ні Центральної Ради в Києві вже нема. Большевики оточують військом цілі квартали й роблять повальні труси в кожному будинку й кожній квартирі. Вже наближаються й до нашого будинку... Коли застукають дома, ясно, буде кінець. Альтернатива: дома — капут, вийду з дому — може, врятуюсь. Рішаю іти. На сходах дійсно сидів якийсь червоноармієць, озброєний «до зубів»: навхрест кулеметні стрічки, рушниця, револьвер і в руках дві бомби. Зараз мене мусить спинити. Рішаю з ним заговорити, але про що з ним говорити? Показую на бомби й, удаючи, що дуже боюсь, кажу йому по змозі «по-кацапськи»: «Спрячьте лучше эти самыя бомбы... неровен час — уроните... апасна ведь...» — «Ничяво не апасна», — відповідає. Його, видно, тішить, що такий великий чоловік і боїться, а от він собі держить бомби в руках і нічого не боїться... — «Лучше бы спрятать куды...» — стараюся його упросити, а тим часом, недовірливо поглядаючи на його фізіономію, потрохи просовуюсь далі по сходах. «Чяво прятать, то ани без капсулей...» — каже червоноармієць і починає «куражитись» та грати в руках бомбами. Я скоренько скочив далі, ніби злякавшись; кажу: «Вы, военные, понимаете, что это там означает: «без капсулей», «с капсулями», а нам, штатским, это все едино... вроде апасна. Спрячьте лучше». Так балакаючи, я дійшов до дверей і побіг шукати безпечнішого місця для себе.

...Зайшов до київського комерційного училища (в пошуках притулку. — І.С.), де мав бути у своєї дружини Єв. Неронович (член Центральної Ради, знайомий автора. — І.С.). Балакаючи з ним, запитав, як же він задивляється на сучасне наше становище в зв’язку з приходом большевиків. Помовчавши трохи, він відповів: «Жахлива річ соціальна революція. А все-таки большевики й червона армія несуть соціальне визволення трудящому народові. Мусимо до них приєднатись». Коли ми потім разом ішли до міста й зустріли якийсь відділ червоноармійців, то Неронович, указуючи мені на них, казав: «Дивіться, розхристані, голодні, напівбосі й люті, як звірі. Але це ж революційна армія; це ж пролетарі й селяни, що роблять соціальну революцію та топлять в крові неволю й соціальну неправду». Ми скоро розійшлись в різні сторони.

Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували і вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали спеціально «вільних козаків» і членів Центральної Ради та членів українського уряду. Чутно було, що розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, хоч вони були прихильниками радянської системи; єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на український Національний Фонд. Знущались з портретів Шевченка й подібно до царських жандармів палили його книжки.

Добув я собі всякі посвідки й сяк-так переховався».

* * *

Це — лише невеликий уривок з книжки Миколи Галагана «З моїх споминів». Дальша доля нашого героя була насичена несподіваними, крутими й химерними поворотами: посол Української Народної Республіки в Угорщині, згодом в Румунії; голова Української громади в Чехословаччині (1920—1930 роки). Після окупації цієї країни нацистами залишився жити в Празі. 1944 року був затриманий гестапо, потім відпущений. 1945-го року його арештовують органи НКВД за звинуваченнями у «націоналістичній петлюрівській діяльності» (хоч особисті взаємини М. Галагана з Головним отаманом УНР були вкрай неоднозначними). Вирок: 10 років таборів. Вижив (відбував у Сіблазі ГУЛАГУ). Подальша доля 72-річного старого, який відбув увесь строк покарання, є не зовсім ясною; за деякою інформацією, він повернувся до Чехословаччини...

Спогади М. Галагана засвідчують одну сувору істину: незалежність треба хотіти і вміти відстоювати. Без зайвих балачок й демагогії. І, звісно, без інфантильної довірливості (чи то до своєї «п’ятої колони», чи до «чужих»), бо вона є смертельно небезпечною.