Вся історія людства — це боротьба держав віри з державами сумніву — в ім'я перемоги віри.
Юрій Липа, громадський діяч, письменник, поет, публіцист, автор української геополітичної концепції, ідеолог українського націоналізму

Дві вершини нашої культури

Шевченко і Чубинський — побратими духу
23 січня, 2014 - 16:19

2014 рік  знаменний   пам’ятними  датами —  у березні минає 200 років з дня народження геніального поета і художника, нашого національного пророка — Т.Г.Шевченка, а 27 січня —  175-річчя видатного українського етнографа й фольклориста П.П.Чубинського. Ці дві  великі постаті  близькі не тільки географічними  межами, а  й життєвою долею, своєю творчістю і високим духом любові до України.

«...ПОРА ВСТАТИ, ПОРА ВОЛЮ ДОБУВАТИ»

Т.Г.Шевченко і  П.П.Чубинський були вірними синами  України.  Ці дві постаті, як дві вершини на терені української культури. Вони стоять поруч і кожна має свою висоту.  Шевченко в літературі й малярському мистецтві, Чубинський в народознавстві та фольклористиці — два неперевершені генії. Вони жили  близько один  від одного нетривалий час, але залишилися в історії велетами національного духу, незламними борцями за торжество правди  і справедливості. Шевченко стверджував: «Я возвеличу  малих рабів отих  німих і на сторожі коло них  поставлю слово». Чубинський, переодягнувшись  у простий селянський одяг,  ішов до «малих  рабів отих німих», розповідав їм про козацьку вольницю Запорізьку Січ,  записував їхні пісні, звичаї,  традиції, розкривав   багатство і красу  їхньої душі.

Народилися вони з різницею у чверть століття практично  в одних географічних межах: Шевченко —  в c. Моринці Київській губернії (нині Звенигородський район Черкаської області),  Чубинський —  у Борисполі  Полтавської губернії (нині Київська область). Ще раз хочу наголосити, що народився  в Борисполі, а не «на хуторі поблизу Борисполя», або «на хуторі, що нині в межах Борисполя», як пишуть сучасні довідникові й енциклопедичні видання.

Обидва  прожили  коротке, але сповнене болю життя. Обидва були борцями  за правду і постраждали  за неї, переслідувалися царським урядом і були заслані  на різні терміни далеко  від рідного краю.  Обидва  дуже любили  співати.  І, що характерно, одна й та ж пісня для Шевченка та Чубинського була улюбленою.  Це — «Ой Морозе, Морозенку, ти славний  козаче. За тобою, Морозенку, вся Вкраїна  плаче». Вона чи не найповніше  виражала почуття  тих, хто розлучався з рідним краєм. Шевченко і Чубинський в різний час мужньо перетерпіли тривалу розлуку з рідною стороною, близькими друзями, товаришами, однодумцями. Ще улюбленими піснями  Шевченка і Чубинського були  «Ой на горі та женці жнуть, «Ой наступала та чорна хмара», «Ой у полі могила», «Ой їхав козак з Дону». У горі і в радості їхні душі зігрівали мелодії  тих самих пісень.

Обидва працювали для науки, записуючи пісні та звичаї. Як відомо, Чубинський молодший за Шевченка на двадцять п’ять років. Але вони були як сини одної матері: молодший йшов дорогою старшого. Відомий такий факт. 21 вересня  1846 року  генерал-губернатор київський, подільський і волинський Д.Г. Бібіков доручив Шевченкові їхати на Правобережжя  і збирати там відомості про народні перекази, легенди,  пісні, записувати їх такими, якими вони були в тій чи іншій місцевості. Чубинський таку ж роботу виконував  через двадцять чотири роки, але в значно  більших обширах,  коли в 1869—1870 рр.  здійснив три етнографічно-статистичні експедиції в Південно-Західний край, де жив народ український.

Зближує цих двох велетів любов до України і сила внутрішньої енергії поетичного слова. Не випадково вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» вперше був надрукований  у  львівському журналі «Мета» поряд із Шевченковими поезіями «Мені однаково...», «Заповіт», «Н. Костомарову» (Веселе сонечко ховалось...) і сприймався  як твір одного автора, тобто Шевченка. Тарас Шевченко став найяскравішою постаттю відродження України, бо його поезія  мала глибоке  народне підґрунтя і сприймалася в усі часи як програма активної дії української нації. Як писав дослідник гімнових пісень Володимир Трембіцький, «музично оправлені  твори Шевченка сприймалися громадянством як гимнові пісні. Серед  них, зокрема, «Реве та стогне Дніпр широкий» і особливо «Заповіт». Останній завжди слухається громадянством стоячи... Можна з усією переконливістю стверджувати, що гимновий характер  «Заповіту», який був чи не останнім  твором такого типу до появи  пісні П.Чубинського і М.Вербицького, зберіг  цю видатну роль до нашого сьогодення, а в час большевицького  режиму це був основний  дозволений гимновий  твір українства» (Трембіцький Володимир.  Національний гімн «Ще не вмерла Україна» та інші українські гимнові пісні. — Львів, 2003. — С. 51).

Доцільно нагадати про близькість внутрішнього змісту  Шевченкового «Заповіту» з віршем  Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Шевченко  закликав:

Поховайте  та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте!

Через сімнадцять років після написання «Заповіту» Чубинський у стані високого духовного піднесення  написав вірш «Ще не вмерла Україна», первісний варіант приспіву якого  звучить  так:

Душу й тіло ми положим

За свою свободу

І покажем, що ми, браття,

Козацького  роду.

Гей, гей, браття миле,

Нумо братися за діло.

Гей, гей пора встати,

Пора волю добувати

Нема сумніву в тому, що Чубинський наслідував Шевченка і знаходив такі виражальні засоби, які  були близькими  до Шевченкової поезії.  Відомо, як автор «Кобзаря»  негативно  оцінював діяльність славного гетьмана Богдана Хмельницького за його згоду  стати під протекцію  російського царя. У своїх творах «Якби-то ти, Богдане п’яний...», «За що ми любимо Богдана?» Тарас Григорович із сарказмом і гнівом висміяв «великомудрого гетьмана».  Чубинський же не присвячував  спеціального  твору Богданові Хмельницькому, але  у згаданому вірші «Ще не вмерла Україна»,  як і Шевченко, не схвалював поведінки гетьмана і кинув йому справедливий докір:

Ой Богдане, Богдане,

Славний наш гетьмане,

На що отдав Україну

Москалям поганим?

Патріотичний вірш  П.Чубинського, без сумніву, написаний  в дусі та під впливом  ідей Тараса Шевченка. Автор закликає  до боротьби за свободу, нагадуючи про славні козацькі й гайдамацькі традиції, коли народні маси вливалися у повстанські загони Наливайка, Залізняка, Тараса Трясила. Ці ватажки стали  символами  козацько-гайдамацької  героїки у боротьбі з поневолювачами народу. І саме час настав, коли молодшому поколінню  українців треба було нагади  про подвиги їх славних предків. «Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило кличуть нас із за могил на святеє діло», —  писав Чубинський. В одному вірші він охопив великий період нашої історії, від Богдана Хмельницького до часів козаччини, гайдамацького руху і завершив закликом  до об’єднання  зусиль  слов’ян у боротьбі проти своїх гнобителів.

Поєднаймось разом всі,

Братчики-Слов’яне,

Нехай гинуть вороги,

Хай  воля настане.

У цих рядках відчутний влив  політичної програми  Кирило-Мефодіївського братства, в якому був Шевченко, відстоюючи ідею  слов’янської єдності.

Від часу  написання вірша «Ще не вмерла Україна»  минуло  вже сто п’ятдесят  років. На різних етапах історії він зазнавав істотного удосконалення, доповнень і скорочень, в залежності від ситуації і на вимогу потреб часу. Але первісна текстова його частина   написана під безпосереднім  впливом Шевченка, який для Чубинського був життєвим і творчим  дороговказом.

Шевченко і Чубинський  більше двох  років жили в Петербурзі близько один  від одного. І віриться в те, що Чубинський зустрічався з Шевченком на квартирі  М.М. Лазаревського, на літературних вечорах, в редакції журналу «Основа», на лекціях М. Костомарова в університеті. Для  цих зустрічей були всі підстави. Хоча прямих доказів немає, але, зваживши на непосидючий і рвучкий характер Чубинського,  його закоханість у Шевченкове слово, то він не міг втратити жодної можливості наблизитися до поета. Шевченко був відомий як мученик за волю, а Чубинський був лише студентом  університету. І, ймовірно, де поряд із Шевченком був гурт студентів, там був і Чубинський, який «засвітився» активним членом  української громади в Петербурзі. До  неї входили інтелігентні люди, переважно українські діячі,  котрі   гуртувалися навколо Шевченка після його повернення із заслання. Ім’я Шевченка було досить популярним у столиці не лише серед українців, а й прогресивної  російської інтелігенції, особливо серед студентів університету. У першу чергу це були брати Лазаревські: Михайло Матвійович — чиновник губернського управління, Василь Матвійович — письменник і перекладач, Іван та Олександр — студенти університету. У той період жив у Петербурзі вихованець Київського університету, фольклорист і етнограф, майбутній співробітник журналу «Основа» Д.С. Каменецький, який завідував друкарнею П. Куліша, тут жили  кирило-мефодіївці — історик М.І. Костомаров, майбутній редактор «Основи» — В.М. Білозерський, український письменник, фольклорист, історик,  популяризатор і переписувач творів Т. Шевченка —  П.О. Куліш, правник О.Ф. Кістяківський, художник Костянтин Трутовський, письменник Микола Стороженко, етнограф М. Номис і багато інших українців. Саме ці люди створювали кістяк української громади, просякнутої високим духом Шевченкового слова.

На тисячі верст віддалений від рідного краю, від домівки, від товаришів і друзів, Чубинський  зближується з українською громадою. Посередниками для зближення були студенти університету — брати Іван та Олександр Лазаревські. Зустрічі із земляками-українцями були  досить цікавими й відвертими.  Тут можна було сміливо говорити  про все, що думаєш, не задумуючись над тим, що тебе підслуховують підозрілі особи. Темою для таких розмов була, безперечно, Шевченкова поезія, його страдницьке життя на засланні і, звичайно, останні новини про повернення поета із заслання до Петербурга. Про це він дізнався від Лазаревських, які були найбільш  обізнані з обставинами  повернення Шевченка. З дня на день земляки нетерпляче чекали його приїзду до столиці. Але, повертаючись із заслання, Шевченко з волі влади надовго затримався у Нижньому Новгороді. Його без особливого дозволу  не пускали до столиці.  І поки спливав  час, земляки-українці збиралися до гурту, вирішували свої поточні справи, читали Шевченкові поезії, обговорювали можливу зустріч з поетом  після довгої розлуки. Квартира М.М. Лазаревського не випадково була місцем зібрання петербурзьких студентів. Про це повідомляв Костянтин Антонович Шрейдерс. Він служив колезьким секретарем, чиновником Нижегородської казенної палати і секретарем губернського благодійного комітету, свого часу навчався у Київському університеті. Він приязно ставився до Шевченка і багато допомагав йому у Нижньому Новгороді, виконував його доручення  у столиці. Взимку 1857 року К.А. Шрейдерс  приїхав із Нижнього Новгорода до Петербурга і, на прохання Шевченка, розшукав на 7-й лінії   Васильєвського острова квартиру М.М. Лазаревського та передав господареві Шевченків автопортрет, намальований олівцем.  Коли посланець зайшов до Михайла Матвійовича, квартира була повна студентів, які щось святкували. Господар квартири і присутні гості дізналися, що в особі Шрейдерса прийшов чоловік, котрий прихистив Тараса Шевченка у себе в Нижньому Новгороді, оваціям не було кінця, і, збуджена такою звісткою молодь,  носила Костянтина Андрійовича на руках (Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 271).

ПОРЯД ІЗ ШЕВЧЕНКОМ СЕРЦЕМ І ПАМ’ЯТТЮ

Серед студентства було багато  таких, хто з великою увагою і гарячим співчуттям  стежив за долею поета-засланця і чекав його повернення. Знавці і шанувальники безцензурного «Кобзаря» шукали випадку, щоб висловити свою любов  мужньому автору «Заповіту». І такий випадок трапився 11 жовтня 1860 року, коли Т. Шевченко брав участь у літературному вечорі, організованому  в Пасажі на користь недільних шкіл. Цього вечора разом з Шевченком  читали свої твори Бенедиктов, Достоєвський, Полонський, Майков — популярні прозаїки і поети й прекрасні декламатори.  Публіка їх щедро нагороджувала оплесками.  Як пише у спогадах Л.Ф. Пантелєєв, «Шевченка зустріли так щиросердно, що, зворушений до глибини душі й відчуваючи, як зраджують його сили, він пішов з естради. І тільки коли трохи заспокоївся, повернувся і почав читати... Прочитав він, наскільки пригадую, з «Гайдамаків» і «Думи мої, думи мої».

Очевидець цього вечора, авторка записок із літературного життя Петербурга О.А. Штакеншнейдер занотувала у своєму щоденнику: «Шевченка вона (публіка. — А.З.) так прийняла, наче він геній, який зійшов у залу Пасажу просто з небес. Тільки-но він з’явився, як почали плескати в долоні, тупотіти, кричати. Бідолашний співець зовсім розгубився. Думаю, що невгамовний цей галас стосувався  не стільки особисто Шевченка, скільки був демонстрацією. Вшановували мученика, який постраждав за правду... З Шевченком вийшло зовсім дивовижно. Він схилив голову й не міг вимовити  й слова. Стояв, стояв, потім раптом повернувся і пішов, так нічого не сказавши. Гомін ущух, і серед здивованої публіки запанувала тиша. Раптом  із дверей, якими  виходили на естраду читці, хтось вибіг і схопив графин з водою і склянку, що стояла на кафедрі.  Виявилося, що Шевченкові недобре. Однак через кілька хвилин він вийшов знову. І йому знову почали було плескати, але, мабуть, жаліючи його нерви, кілька чоловік шикнуло. Він почав читати, спиняючись на кожному слові, проте благополучно дотяг  усі три вірші. Останній навіть проказав уже як слід, і на цьому закінчився сьогоднішній літературний вечір».

Спостерігаючи таке захоплююче ставлення студентської молоді до Шевченка, О. Штакеншнейдер зробила для себе такий висновок: «Я думаю, що у Шевченка була тоді своя партія в університеті, з Костомаровим на чолі серед студентів».  Про «гурток Шевченка» серед студентів університету згадував і студент-сибіряк М.М. Ядринцев.

Наведені факти  переконують у надзвичайно великій популярності поезій Шевченка серед петербурзької  публіки.  Поширенню творів Шевченка  серед студентів університету сприяв і Чубинський, для якого  поет був «апостолом правди і науки». Серед  невгамовної публіки  на літературному вечорі  маємо право сказати про присутність Чубинського.  Бути в Пасажі його спонукали дві обставини. По-перше, у нього було  невситиме бажання побачити Шевченка і послухати  живе слово духовного пророка, по-друге, у літературних читаннях  брав участь російський поет Я.П. Полонський, з яким  Чубинський був у дружніх стосунках і, наче батькові, довіряв йому найпотаємніші думки і почуття.

Коли помер великий співець України, його похорони організували друзі-українці, а російські письменники М. Некрасов, Ф. Достоєвський,  М. Салтиков-Щедрін, М. Михайлов, М. Лєсков, І. Панаєв, О. Пипін, Л. Жемчужников, М. Пом’яловський та інші лише взяли участь, але ніхто з росіян, крім М. Курочкіна, не виступив і не сказав прощального слова  ні в церкві, ні на кладовищі перед відкритою могилою. Серед шести українців, котрі виголосили прощальне слово над труною Шевченка, був і  Чубинський, який  брав участь у похоронах, проводжав труну з тілом поета до Смоленського кладовища, мав виступити з  промовою. Майбутній автор невмирущих слів «Ще не вмерла Україна» відгукнувся на смерть Великого Кобзаря такими словами:

«Ще одна втрата  у  слов’янському світі, ще одна могила  на слов’янському  кладовищі. Згас великий поет, погасла людина, у якої «не було  зерна неправди за  собою». Але не загубиться це світило посеред тіней... Зрівняється його могила — та його печальне існування, його слова-сльози не загинуть, і далекі нащадки скажуть про нього: «Недаремно він на світ родився, свою Україну любив!» 

Чубинський прощався з великим  поетом і  весною 1861 року, коли труну з тілом  везли в Україну. А після закінчення університету,  влітку 1862-го, разом із товаришами ходив на могилу Шевченка в Канів, щоб  вклонитися світлій пам’яті  свого духовного батька.  Минуло більше року, як тіло поета  поховали в українській землі, там, де він заповідав.

Чубинський, зібравши до гурту своїх товаришів, на пересадних і пішки вирушили з Борисполя  у с. Війтове (нині с. Войкове Згурівського району). Його супутниками були  Віктор і Володимир Синьогуби, Іван Касяненко, студент Дмитро Богданов. Із різними пригодами вони кілька днів добиралися до переяславської  пристані, а потім пароплавом — до Канева. Дійшовши до гори, пройшли тією дорогою, якою несли труну з тілом Шевченка. Так  піднялися до могили. Висипали із вузлика земельку, принесену із собою з рідного краю, постояли, посумували, відійшовши трохи від могили, приєдналися до людського гурту, серед якого були свідки похорону Шевченка. Ті розповідали, як труну з тілом поета від пристані несли сюди на високу гору, як люди плакали, наче ховали тут останню свою надію. Наслухавшись розповідей, Павло Чубинський раптом сам долучився до оповідачів, і вже навколо нього зібрався чималий гурт людей.  З великою цікавістю слухали вони про зустрічі  з поетом у Петербурзі на літературних вечорах, в редакції «Основи», на квартирі у М. Лазаревського, про похорони на Смоленському кладовищі та прощання з поетом, коли кортеж із тілом Тараса вирушав весною 1861 року з Петербурга в Україну, як у останню дорогу його проводжали тисячі студентів університету. Згадував Чубинський Шевченкові вірші, які читав поет на літературному вечорі в Пасажі та які любили  читати  й слухати  студенти університету. Розмова була довгою і безкінечною. Бажаючих почути спогади про живого поета було багато. За спогадами спливав довгий літній день. Сонце вже переплило полудневий небосхил і стало тулитися до верхів’їв високих  дерев. Тоді ніби згадали, що не все зроблено: за звичаєм не пом’янули небіжчика. І тут розстелили рушники на траві, розклали домашні припаси. До часу і пляшка домашньої наливки знайшлася, яку берегли саме до цього моменту. Випили за упокій душі батька-Тараса, згадали про його гірку долю і незборимість духу: «Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Перед генієм Шевченка Чубинський схилявся. Він своїм життям і активною діяльністю як юрист не тільки захищав  інтереси  простих людей у судах, а й світлим розумом знаходив вихід, здавалося, у безвихідному становищі, і здобував право на  видання і поширення творів Великого Кобзаря.

Андрій ЗИЛЬ, журналіст, член Національної спілки краєзнавців України
Газета: 
Рубрика: